Місяць тому я лежала у кардіологічному відділенні з гіпертонічним кризом. Пробула там два тижні, поки лікарям не вдалося нормалізувати тиск.
Разом зі мною в палаті перебували ще дві жінки. Одна пані, років сімдесяти п’яти, активна, балакуча й трохи безцеремонна, лікувалася тут від серцевої недостатності, а інша, на вигляд їй було приблизно сорок п’ять років, мовчазна й завжди сумна, весь час лежала, повернувшись обличчям до стіни, і спілкуватися з нами не хотіла.
Як би ми з Ларисою Михайлівною не намагалися її розвеселити, у нас нічого не виходило.
Діти та чоловік часто її відвідували. Свєта посміхалася їм, лише губами, брала передачі, дякувала, цілувала, обіймала і швидко проводжала. При цьому дивилася на рідних якось винувато. Після того, як вони йшли, Світлана лягала на правий бік і мовчала.
Світлана потрапила до лікарні з інфарктом. Її привіз до відділення переляканий чоловік, який, тримаючи Світланку за руку, постійно повторював:
— Тільки живи, Світланко! Не закривай очі, будь ласка! Ти не можеш залишити мене самого! Навіть не думай про це! Мені без тебе не жити, так і знай!
Чоловік обсипав її пальці поцілунками, гладив по волоссю, щохвилини поправляв подушку і не хотів йти.
А Свєта, з побілілими губами, шепотіла йому:
— Не переживай так, Максиме, зараз мені стане легше. Іди додому й відпочинь, ти ж намучився зі мною. Мені вже не так боляче.
Але Максим не йшов і всю ніч простояв під вікнами палати інтенсивної терапії, де медики рятували його Світланку.
Він дуже хвилювався за дружину — купував усі необхідні ліки, приводив до неї лікарів, які оглядали її та призначали різні процедури.
Ось тільки Свєта завжди була похмурою, часто плакала і потайки, коли нікого не було поруч, читала якийсь лист. Коли до палати хтось заходив, вона складала аркуш у конверт і ховала його під подушку.
Про все це мені потім розповіла одна санітарка, коли Свєту перевели до нас у палату.
У цій жінці була якась загадка, і мені дуже хотілося зрозуміти, що саме мене в ній так зацікавило. Я зовсім не страждаю на цікавість і ніколи не сунула носа в чужі справи, але це був саме той випадок, коли мені захотілося дізнатися чужу таємницю.
Одного вечора, коли наша сусідка по палаті, Лариса Михайлівна, вже заснула — люди похилого віку лягають спати рано, та й вона прийняла снодійне, я почала розповідати Світлані про те, як я познайомилася з чоловіком на дискотеці, причому знайомилася з ним двічі.
Першого разу я втекла від нього з іншим своїм кавалером, а він чекав на мене на вулиці до ночі.
Через два місяці ми зустрілися з ним там само, на дискотеці, і я весь час боялася, що мені дістанеться за те, що тоді я його «кинула».
Я детально описала їй, як усе це було. Свєта навіть посміхнулася. Потім я попросила Світлану розповісти мені про своє перше кохання. Спочатку вона відмовлялася — яка з неї оповідачка?
Трохи помовчавши, вона розповіла мені свою історію. Наводжу її в тому вигляді, в якому почула:
– Я закохалася, коли мені було шістнадцять років. Це сталося влітку, першого серпня 1988 року. Уяви, Оленко, я досі пам’ятаю аромат його туалетної води. Я не забула запах його волосся, його міцних і сильних рук.
А очі — це взагалі окрема тема для розмови. Я в них не потонула, ні. Я, дивлячись у них, мчала з шаленою швидкістю на Місяць, де ми разом блукали кратером вулкана й підкидали ногами різнокольорові камінчики, — Свєта пожвавішала й сіла на ліжку.
– Ми сиділи на лавочці з подружкою Лізкою й обговорювали її хлопця, з яким вона вчора розійшлася. Як усі дівчата, ми емоційно розмовляли й нічого навколо не помічали.
– Дозвольте, красуні, присісти поруч із вами, — пролунав голос.
Це були Ігор та його друг Сашко. Вони пригостили мене й Лізу морозивом. Потім ми разом гуляли містом. Я закохалася в Ігоря. Ліза спочатку зустрічалася з Сашком, а потім їхнє спілкування зішло нанівець.
Це було кохання з першого погляду. Ми бачилися з Ігорем щодня, і, можна сказати, ми злилися воєдино. Ігор часто дарував мені квіти та невеликі подарунки. Ваза в моїй кімнаті ніколи не була порожньою. Я була безмежно щаслива!
Я завжди мріяла стати вчителькою і хотіла вступити до університету — вивчала мови та інші предмети. Ігор не поділяв мого прагнення до знань, вважаючи, що того, що я знаю, мені достатньо, щоб бути щасливою з ним. Але мені так хотілося працювати в школі з дітьми!
— Твоя мрія обов’язково збудеться, коли у нас з тобою з’являться діти. Тоді ми разом будемо їх виховувати, — казав він мені.
Потай від Ігоря я подала документи до університету, успішно склала вступні іспити й вступила! Я була така щаслива, що не могла не поділитися своєю радістю з коханою людиною! Коли, сяючи, наче нова монетка, я розповіла про це Ігорю — його обличчя змінилося, він зблід і сказав:
— Ти мене зовсім не слухаєш і не поважаєш! Ми з тобою давно домовилися — ніяких інститутів і університетів! Я цього не схвалюю! Світлано! Ти повинна зважати на мою думку, якщо хочеш бути зі мною. Я старший, а отже, і мудріший. Моєї зарплати цілком вистачить на безбідне життя.
Я доросла й самостійна людина, і я знаю, що для тебе буде найкраще. Вирішуй: або ти зараз же забереш свої документи з університету, і ми з тобою одружимося, або ти мене більше не побачиш.
Спочатку я подумала, що він жартує, але він не жартував, і я навіть злякалася.
Коли Ігор мені все це говорив, він тримав руки в кишенях штанів. Долоні він стиснув у кулаки. Я бачила, як на шиї надулися вени й напружилися його біцепси. Мені стало страшно.
Не знаю, чому, але в той момент у мені спалахнула гордість. Не промовивши ні слова, я встала і, не озираючись, пішла. Не пам’ятаю, як я дісталася додому. Я проплакала два тижні. За цей час Ігор не знайшов можливості зустрітися зі мною.
— Мені здавалося, — продовжила Світлана, — що я втратила сенс життя, настільки мені було недобре. Я весь час прокручувала в голові наші з ним побачення. Згадувала, як ми сиділи з Ігорем на лавочці й торкалися не тільки головами, але тоді я так вважала, що й думками теж.
Не буду розповідати про те, про що я думала і як переживала нашу з ним сварку. Для мене це було справжньою трагедією! Мені навіть довелося приймати пігулки, щоб хоч якось заспокоїтися. Посеред ночі я прокидалася і довго не могла заснути. Я була ще такою юною й амбітною, що не хотіла йти миритися першою!
Випивши ковток води, Свєта продовжила:
— У вересні я поїхала вчитися.
Нові враження та друзі, за словами моїх батьків, мали допомогти мені прийти до тями. Мама казала, що незабаром усе налагодиться і я забуду Ігоря.
Я чекала на цей момент, але наприкінці жовтня я не витримала і повернулася додому, кинувши університет.
Пам’ятаю, як я стояла на зупинці й чекала, коли приїде автобус Ігоря. Жовте листя, що опадало з дерева, утворило під моїми ногами розкішний килим! Вітер розвівав моє волосся й розривав на шматки мою душу.
Я зустрічала кожен автобус, що зупинявся біля мене. Я заглядала в очі чоловікам, які виходили. Нарешті з автобуса вийшов Ігор. Я так зраділа! Мені так захотілося його обійняти! І я так хотіла розповісти Ігорю — зізнатися йому, що я, як і раніше, кохаю його і готова бути з ним завжди!
Я хотіла вибачитися за свою дитячу витівку. Я зробила так, як він хоче, значить, для нашого майбутнього немає перешкод! Погодься, Олено, якщо по-справжньому кохаєш, то від усього серця прощаєш.
На моє здивування, Ігор не поділяв моїх бажань. Я підбігла до нього й притиснулася, але він різко відштовхнув мене.
— Пробач мене! — швидко сказала я.
— Іди геть! Кривого дерева не виправиш, — Ігор з силою розтиснув мої руки й пішов……
Порив вітру зірвав з дерева різнокольорове листя клена. Листя кружляло у своєму останньому осінньому вальсі, намагаючись затягнути за собою й мене.
Відразу стало холодно й темно. Я стояла й мовчки дивилася вслід Ігорю. Він не обернувся…
Минуло кілька років. Я вийшла заміж за дуже хорошу людину. У нас народилося двоє дітей — син і донька. Я знову змогла кохати. І, знаєш, Олено, я ні про що не шкодую.
Звісно, я не забувала своє перше кохання. Коли ми з Ігорем випадково зустрічалися на вулиці, то навіть не віталися, проходили повз одне одного, як чужі. Жодного разу за ці двадцять дев’ять років ми не сказали одне одному ні слова.
Мені соромно зізнатися, але, коли я бачила Ігоря, моє серце болісно стискалося, і я не могла дихати. Я, наче риба, хапала повітря і носом, і ротом, але не могла надихатися.
Два тижні тому в поштовій скриньці я знайшла лист. У конверті, крім кількох аркушів паперу, лежала записка, в якій було написано:
— Свєта, це тобі пише Дмитро, брат Ігоря. Ігоря більше немає. Розбираючи документи, я знайшов його лист до тебе. Вибач, я не втримався і прочитав його. Будь щаслива, адже цього так хотів мій брат!
Я дивилася на Свєту і чекала, що ж вона мені ще розповість.
Нервово ковтнувши слину, Свєта продовжила:
– Тремтячими руками я дістала лист із конверта й побачила знайомий почерк. Я прочитала ці рядки, а потім мені стало дуже погано. Ліва рука заніміла, а за грудиною сильно пекло. Лист разом із конвертом я сховала в кишеню халата. Потім до кімнати зайшов мій чоловік і викликав швидку допомогу.
Ти, напевно, хочеш дізнатися, що було в тому листі? — запитала Свєта.
Я кивнула головою на знак згоди — звичайно, мені не терпілося почути ті слова, які привели цю жінку до лікарняної палати.
— Отож, — продовжила Свєта, — сьогодні я знищила цей лист, але пам’ятаю його зміст до останнього рядка. Там було написано:
— Свєто, якщо цей лист у твоїх руках, значить, мене вже немає серед живих.
По-перше — хочу вибачитися перед тобою за те, що багато років тому я намагався зламати тебе й змусити дивитися на світ моїми очима.
Тоді я думав, що я старший, а отже, тільки я знаю, як усе має бути правильно. Це не так. Я не зміг почути тебе й прислухатися до твоїх бажань.
Розумієш, я не хотів відпускати тебе від себе, а поїхати разом із тобою й дозволити тобі вчитися означало для мене втратити роботу й усе, що мені тоді було дороге.
У нашій останній розмові я наговорив тобі багато поганих слів, пробач мене за це.
По-друге — я радий, що ти знайшла в собі сили і все-таки продовжила навчання. Я знаю, що ти заміжня, у тебе вже дорослі діти, і, гадаю, ти щаслива, тобто, я хочу так думати.
Мені дуже гірко зізнатися тобі в тому, що, коли ми з тобою випадково зустрічалися, я гордо проходив повз і не звертав на тебе уваги. Повір мені, я дуже хотів заговорити з тобою, але боявся твоєї реакції, а точніше, так мені було комфортніше й спокійніше, і я нічого не з’ясовував.
Шкода, що ми з тобою так і не поговорили. Я боявся дивитися тобі в очі, але зараз я можу тобі в цьому зізнатися.
У мене було дві дружини. Я намагався змусити їх жити так, як я того хотів, але у мене нічого не вийшло, тому я зараз сам. Але не буду тобі нічого розповідати про самотність.
Я пам’ятаю, як ми з тобою сиділи на лавочці й мріяли, тільки ось, швидше за все, у нас з тобою були різні цілі.
Я хочу, щоб ти знала, що мені завжди тебе не вистачало, але мій поїзд уже відійшов.
По-третє — в одному я мав і маю рацію: кривого дерева не виправиш. І це я кажу зараз про себе. Прощавай.
Я дивилася на Свєту і думала про те, що їй у житті дуже пощастило — вона не пов’язала своє життя з егоїстом.
— Знаєш, Олено, тільки зараз я остаточно звільнилася від своїх нав’язливих спогадів! Прочитавши лист, я зрозуміла, що Ігор зробив мені велику послугу.
Інакше я б ніколи не дізналася, що таке справжня любов.
Мій чоловік цінує мене і не переробляє на свій лад, обводячи крейдою та приміряючи на мене свої викрійки, а Ігор так би робив завжди, і якби я не вписувалася в його лекало, він безжально відрізав би від мене мої мрії, бажання, прагнення, словом, мої крила.
З ним я б ніколи не навчилася літати. Та й Ігор мене взагалі не кохав. Він завжди кохав лише себе.
У одному я з Ігорем згодна — якщо в житті робити лише те, що тобі вигідно, і не зважати на бажання інших, то, справді, нічого вже не виправити.
Свєта зітхнула і запитала мене:
— Ти теж так думаєш, Олено?
Я знала відповідь на це запитання— чорне вугілля не відмити добіла.
