Я з чоловіком справжні фанати дачного життя. Від весни і до самої зими переїжджаємо з міської квартири, щоб пожити на природі. Нас не лякає відсутність водопроводу і телебачення. Зате яка насолода вдихати свіже повітря, не чути галасу міста, дриль сусідів і бачити нічне небо, повне зірок.
Звичайно, дача – це не іграшки. Роботи багато, але праця ця корисна. Щороку я обіцяю собі засіяти меншу площу землі, відпочити і не поратися по господарству від зорі до заходу сонця. І щоразу я сама себе обманюю. Хоча мені це навіть подобається. Ну посудіть самі.
Овочі в супермаркетах коштують усе дорожче й дорожче, а їхня якість постійно падає. Помідори й огірки абсолютно не мають запаху. Цибуля гнила, або переморожена, а про зелень я взагалі мовчу: три пучки петрушки коштують як крило від літака, а і при цьому кволі, просто жах.
Таке враження, що їх на балконі вирощували. Ну як таке взагалі можна їсти? Інша справа – город. Все є: капуста, картопля, кабачки, а ще черешня, аґрус, смородина, горіхи. Навіть гриби іноді трапляються. Смачні, пахучі. Загалом, якісні продукти чудово оздоровлюють. Ми ж не використовуємо хімію.
Тільки праця і знання, накопичені за роки роботи із землею. От було б у нас побільше рук, ми б гори звернули, я вам клянуся. Наша з чоловіком донька нещодавно нас дуже образила. Та що там, стався справжній конфлікт. Ми хоч і любимо її, але вирішили якийсь час не дзвонити й не турбувати.
Нехай поміркує над своєю поведінкою. Ну а раз ні, так ні. Доросла вже, он доньку народила. Ми завжди запрошували їх із чоловіком до нас на дачу. Зранку помахаємо разом лопатами, а ввечері шашлики посмажимо. Гарна ж ідея. Зять сказав, що він не може, і свої вихідні хоче витратити з користю.
А саме відпочивати від робочого тижня. Що ж, це зрозуміло. За цілу п’ятиденку в офісі можна і втомитися. Та й хто ми йому такі, чого чіплятися до людини? А ось донька сказала, що не проти приїжджати з онукою в якісь дні. Але тільки для того, щоб відпочивати від метушні, і нічого більшого.
Усі продукти в неї коштують дешево, їй простіше їх купувати, ніж вирощувати. Та й не дівчинка вже, сапою махати. Це ми нехай балуємося, якщо здоров’я дозволяє. На ділі все виявилося дещо інакше. Донька дійсно приїжджала, гуляла з онукою, розповідала новини.
Але жодного разу не відмовилася від сумок зі свіжими продуктами, а ми їй овочі складали, фрукти. Іноді, коли вдавалося обмінятися з місцевими, то й молоко було, сир і навіть свіже м’ясо. Донька складала все в багажник і їхала без докорів сумління. Тільки не подумайте, що нам шкода. Зовсім ні.
Ми вдвох їмо мало, тож іноді надлишки просто можемо продати, але виграш від такого бізнесу – сущі копійки. Тут же справа зовсім в іншому. Останнім часом у чоловіка сильно розболілася спина. Сидіти може, стояти – ні. Користі від такого працівника зовсім мало, тим паче для збирання полуниці.
А ми її засіяли на цей рік порядно. Що робити, пропаде ж. Треба дзвонити доньці. Зять, як завжди, відмовився приїжджати, хоча я особисто на нього зовсім не сподівалася. Щоб він приїхав, та ще й у будні? Ніколи. Але от на рідну доньку в мене були плани.
Ми б із нею вдвох упоралися навіть швидше, ніж із батьком, але й вона відмовила. Сказала, що давно хотіла вже нам порадити продати дачу. Вона ж у нас здоров’я відбирає і час. Та й скільки цієї полуниці нам треба, на двох? Я тоді нічого не сказала, просто найняла двох мужиків зібрати врожай.
Вони, звісно, прийшли напідпитку, більше ягід пом’яли ногами, ніж зібрали. Та й я їм зрештою більшу частину полуниці сама віддала, на закуску, але той день я добре запам’ятала. Коли донька ніби ненароком зателефонувала нас провідати, ми їй відмовляти не стали, а далі все пройшло по накатаній.
Вона приїхала, погуляла з онукою, розповіла про сім’ю, побут. Дала кілька вказівок, щоб ми раптом не забули закрити кран на балоні з газом. І стала збиратися. Тоді ми проводили доньку до машини, але цього разу без величезних сумок із провізією. Не заслужила.
Спочатку донька посміхалася і жартувала, сказала, що внучка тепер на нас затаїть образу, якщо вона не привезе нічого смачненького, але ми стояли твердо на своєму. Так вона і поїхала, ні з чим. Нам було важко тоді, але ми розуміли, що вона заслуговує на гарний урок. Тепер ось образу тримає.
Ми їй не телефонуємо, і вона не поспішає. Ми не знаємо, як там у них справи, трохи сумуємо за онукою, але нудьгувати нам ніколи. Постійно є чим зайнятися. Ось ми й працюємо, поки є здоров’я. І не хвилюємося особливо. Донька і в дитинстві була страх який образливою. Егоїстка.
Але, щоб її чогось навчити, потрібно проявити рішучість. Інакше зовсім сяде на голову. Кажуть, час у селі тягнеться повільно, але це не правда. Коли є чим зайнятися, він летить навіть швидше, ніж зазвичай. Я особисто очікую гарний, щедрий урожай. І чоловік мене в цьому підтримує.
