-Мамо, познайомся, це Віра. Моя наречена, ми одружуємося, мамо!
Людмила Василівна дивилася на дівчину, оооо, як несподівано.
Де Віталька і де дівчата, точніше дівчина, та ще й така.
Красива, довгонога, волосся до пояса, очі з примруженими повіками, зелені, чарівні. Розсип легких веснянок, зовсім непомітних, трохи повні губи.
“Щось ти похмура, дівко, “— подумала Людмила Василівна, перевівши погляд на сина. Тонкі, довгі ноги, вузькі плечі, трохи довші, ніж належить, руки, що закінчуються великими, широкими кистями. Світловолосий, з тонкими губами, трохи відстовбурченими вухами…Так, не Ален Делон…
-Ну що ж, заходьте в дім.
Людмила любила сина, вона любила усіх трьох дітей, але Віталіка особливо.
Старші діти жили у великих містах, далеко від батьків. У Валентини, старшої дочки, було троє дітей, вона одружена з хорошим чоловіком, щоправда, старшим, але нічого страшного, живуть чудово.
Середній Віктор теж був одружений, на хорошій простій дівчині з їхнього селища, там двоє діток.
Віталька народився, коли Людмила Василівна й подумати не могла, думала, що вже клі.акс, тому й чоловікові нічого не сказала, навіщо йому знати про жіноче нездужання. А виявилося, що зовсім не нездужання, а Віталька.
Чоловік сяяв, як начищений п’ятак, ніби помолодшав, Іван Петрович був старший за Людмилу на п’ять років, тому й ошалів від щастя… Гордо ходив, мовляв, ще можу!
Віталька народився кволим, але нічого, виростили, вигодували. Незважаючи на те, що худий, та й непримітний, він був дуже розумний. У школі вчився на відмінно, читати й писати в п’ять років з легкістю навчився, ніби знав, але трохи підзабув.
Прочитав усю бібліотеку, найкращим подарунком завжди вважав книгу.
Вступив на історичний факультет, з легкістю. ..Йому все це подобається, історія, старі книги…
І ось… одружується… ну-ну…
-А що за терміновість така? Ти ж збирався далі вчитися? -Людмила Василівна накривала стіл і поглядала на майбутню невістку.
-Мамо, Віра чекає дитину..
-Ну… А ти до чого тут?
-Ну мамо, ти не зрозуміла? Віра — моя наречена! Мати моєї майбутньої дитини! Мамо! Ну що ти!
Навіть за міськими мірками Вороненки жили заможно: вся техніка, гарний ремонт, великий будинок. Краще й більше, ніж у голови. Тож Віра не прогадала, зробивши ставку на Віталіка, у цій родині були гроші…
Покликавши дівчину допомогти на кухні, Людмила Василівна прямо запитала, навіщо їй Віталік.
Не моргнувши оком, Віра заявила, що вони кохають одне одного, і зробила вигляд, що не розуміє, до чого хилить майбутня свекруха.
-Ти мені, дівко, голову не затуманюй, і справа навіть не в тому, чия дитина… Що тобі треба від Віталіка? Гроші? Та він ще не заробляє, ще вчиться… Та й навряд чи скоро зароблятиме, йому ще довго вчитися… Що ти хочеш?
-Навіщо ви так, Людмила Василівна, я люблю Віталія, а він любить мене, і у нас буде дитина.
-Ну дивися, якщо що, в омут викину, зрозуміла? Думаєш, я лякаю? Краще тобі подумати, добре подумати. Я Віталіка зараз у лазню з батьком відправлю, а тобі якраз час зібратися і на останньому автобусі в місто втекти, і більше до мого сина не наближайся, зрозуміла? Час пішов…
На подив, Віра так і залишилася сидіти, вперто стиснувши губи.
-Ти на автобус запізнилася, довго думала, дівчино. Гаразд, вранці поїдеш…
-Ми разом поїдемо, я люблю Віталіка…
-Яка любов? Мене хочеш обдурити? Я не перший рік на землі живу…
-Ви не вірите, що вашого сина можна любити?
-А ти не роби з мене дурепу, вірю! Ще й як вірю, але не так, як ти. Дитину потрібно влаштувати? Так і скажи чесно, навіщо ти йому голову морочиш? Я ж сама жінка, ну не подивляться на такого, як Віталік, такі як ти… Не подивляться, ну…
– Я не винна, що з такою зовнішністю народилася, – і дівчина заревіла, як маленька…
-Ну-ну, заспокойся, чого ти… Гаразд, подивимося, не плач, давай. Ось іди вмийся, ти така красива, невісточка…
Пройшло п’ять років.
Дідусь з бабусею обожнювали маленького Юрка.
Все для молодшого онука робили, ні, вони, звичайно, і старших любили та балували, але молодший, Юрочка, це щось…
Віталій приїхав за сином один, якийсь похмурий…
-Тато приїхав, ура! Тату, тільки я додому не поїду, у нас з дідусем, знаєш, скільки справ ще…
Віталій погладив сина по голівці і зайшов у дім, втомлено сів за стіл…
-Синку, що сталося? Ти не захворів? А де Вірочка?
-Мамо, тату, тільки не хвилюйтеся… Ми з Вірою розлучаємося…
-Що? Як це? Чому ж це…
-Я не знаю… Мені погано…з’явився якийсь чоловік, до якого вона відчувала шалену пристрасть, так вона сказала…
А ще вона сказала, що Юрко не мій…
— Що? Та він же як дві краплі води… наша кр.в, ось що ти вигадав. Так, хлопця я не віддам. Розбирайтеся самі. Дитину чіпати не дозволю… Та що ж таке відбувається, га?
Наступного дня Людмила Василівна приїхала до міста, виявляється, Віра пішла ще два тижні тому, сказавши Віталіку, що все їхнє життя було помилкою… Вона зрозуміла, що все життя кохала тільки цього чоловіка, і ось він приїхав, усвідомив свою помилку, і…
Людмила Василівна підкараулила Віру біля роботи.
-Ну, привіт, невісточка, привіт, рідна…
-Людмила Василівна, не починайте, ми всі дорослі люди… Ми вже все обговорили з Віталіком.
-Я тебе, Вірка, попереджала, образиш сина… Чому ж ти мене не послухала, га?
-Ви можете радіти, ваш син повернеться до вас… А я… я буду з коханою людиною і нашим сином…
-А ось бачила, -жінка згорнула кулак і сунула його в обличчя Вірі.
-Ось тобі, а не син, сама ганяйся за кобелями, дитину не чіпай! Наш Юрко, наш і крапка. А ти йди… йди з Богом… Ех, Вірка, Вірка… що ж ти наробила…
-Ви чуєте, про що я вам кажу? Юрко не син Віталіка… розумієте? Нас знайшов його справжній батько…
-А де ж був твій справжній батько раніше? Тож не бреши, Вірка, не бери гріх на душу. Хлопчика не отримаєш…
-Та що це таке, ви в своєму розумі? Це мій син. Ми зробимо спеціальний тест, це, звичайно, дуже дорого, але справжній батько Юрка не пошкодує ніяких грошей, щоб довести вам. – Віра наголосила на слові «справжній».
-Не дратуй мене, Вірка, ми самі зробимо цей тест, ніяких грошей не пошкодуємо…
Людмила Василівна зателефонувала старшій дочці й попросила допомоги, дочка зрозуміла, що все серйозно, і швидко приїхала. Завдяки своїм зв’язкам і каналам Вороненки швидко зробили тест на батьківство, Віру попередили, справжнього батька теж.
Валентина, старша сестра Віталія, поїхала додому, зробивши все можливе, підтримавши батьків і брата.
Батьки Віри теж були на боці зятя, мама взагалі ледь не потрапила до лікарні, вона завжди вважала, що Віра витягла щасливий квиток, вони були простими людьми, робітниками. І пишалися розумним зятем.
За результатами поїхала сама Людмила Василівна.
Трохи пізніше під’їхали Віра та її коханий, який колись через дурість розлучився з нею, але, приїхавши до міста, побачивши Вірочку, та ще й дізнавшись, що у нього росте син… у ньому заграли почуття… Він розкаявся і ось…
Принаймні так Віра всім розповіла.
Людмила Василівна, як сторона, що замовляла аналіз, сама отримала документ, відкрила конверт у присутності Віри та її залицяльника. Швидко пробігла очима і вигукнула:
-Онука нас позбавити хотіла, зараза. Рідного батька без дитини мало не залишила, сволота. Бачила? Бачила? Що з’їли разом зі своїм псом, га?
Людмила Василівна швидко помахала аркушем перед здивованими обличчями Віри та її супутника і пішла ходою королеви.
Обернувшись до здивованої Віри, Людмила Василівна пообіцяла подати до суду, якщо хтось наважиться торкнутися до ЇЇ онука.
-Слухай, Вірка, ти мене знаєш…
Життя іноді витворяє такі фокуси. Так закручує, що тільки дивуєшся, думаєш, та ну… так не буває…
Віра вмовляла коханого переробити тест, доводила, що це помилка, що там щось переплутали.
Але він якось знітився, провівши цілий день із передбачуваним сином, як запевняла його Віра, чоловік зрозумів, що зовсім нічого не відчуває до дитини, до того ж, як з’ясувалося, все-таки до чужої дитини. Та й Вірочка не та жінка…
Загалом через пару місяців Віра забігла до Віталіка, нібито забула якусь річ, то ще щось, то треба, не травмуючи дитину, погуляти, як раніше, всією сім’єю…
Ще через місяць Віталік пробачив свою, за її власним визнанням, безглузду дружину, вона випросила пробачення, обіцяючи, що більше ніяких витівок не витворятиме, тим більше, що доведено, що дитина від законного чоловіка, тобто від Віталіка. Сама свекруха робила тест.
Через деякий час Віра набралася сміливості і поїхала, зізналася перед свекрухою та свекром.
Звісно, її пробачили заради сина та онука… Через рік народилася ще одна онучка, Люсечка. Вірочка з часом трохи погладшала, округлилася. Віталік теж виправився, нібито змужнів, став досить цікавим чоловіком.
Він здобув якісь наукові ступені, викладав у університеті свою улюблену історію. І вже Віра почала побоюватися конкуренції з боку молодих і довгоногих…
Але Віталік нічого й нікого, крім історії та Віри з дітьми, не помічав…
Життя йшло своєю чергою, росли діти, старіли батьки. Пішов з життя свекор.
З свекрухою Віра взагалі почала тісно спілкуватися після народження Люсі, і ніхто ніколи не нагадував їй про той випадок, коли довелося робити тест на встановлення батьківства.
Тоді це було дуже затратно і дорого, зараз це, напевно, навіть кішка може собі дозволити, чомусь згадала Віра.
Іноді, ще тоді, в молодості, Віра думала: як так? Як вона так помилилася, адже вона була впевнена, що при надії! Дуже боялася ганьби, боялася, що батьки не приймуть, ось і відповіла на залицяння Віталіка…
Це потім вона зраділа, коли той, здавалося б, коханий, сказав, що вони різні, і зник. Ось тоді-то Віра й усвідомила своє щастя, ось тоді-то вона й пішла до Віталіка, і не прогадала, — посміхається своїм думкам Віра.
Пристрасть вона що, минула й її немає, а ось повага і любов до чоловіка, вони на все життя. Так думала Віра, під’їжджаючи до будинку свекрухи, та зателефонувала і попросила приїхати.
-Вітаю, — Віра підійшла до колись могутньої жінки, а тепер старенької, яка все ще намагалася зберегти свою поставу, свій погляд…
— Вітаю, рідна, ходімо в дім.
Зазвичай свекруха сипала різними слівцями, а тут замовкла, чи то захворіла…
— Віро, сідай, сідай… Про нашу розмову ніхто не повинен знати, пообіцяй. Я знаю, ти можеш дотриматися слова, це доведено…
-Добре, Людмила Василівна, добре…
-Ти вибач мені, дівчинко. Ти сама мама, а може, й бабусею скоро станеш, ось Юрочка — красень, та й Люся, вже наречена… Загалом ти мене зрозумієш, адже я все заради сина робила. З материнської любові до нього…
-Та що ви, Людмила Василівна, ви мене лякаєте, — спробувала перевести цю незрозумілу розмову в жарт. Мабуть, їй нудно самій, подумала Віра, ось і шукає привід. Адже запрошуємо до себе…
-Віро, якщо ти мене не пробачиш, я зрозумію… Ось…
Людмила Василівна подала якийсь папірець, Віра нерішуче взяла його в руки, прочитала, потім ще раз перечитала… Опустила руки на коліна…
-Людмила Василівна… хтось ще знає?
Свекруха заперечно похитала головою.
-Ні, Віра… Тільки я, а тепер ти…
-Людмила Василівна, – жінка впала на коліна перед старенькою, обійнявши її за ноги, -мамо, наша улюблена мамо, я, я вас прошу, давайте це спалимо, будь ласка…
Я порву на дрібні шматочки і спалю, добре?
-А дим над полем розвіємо, – заскрипіла, засміялася свекруха…
-Пробачте мене.
-І ти мене пробач, дівчинко… Тепер спокійно можу йти, мій-то, кличе, нудно йому без мене…
-Що це ви вигадали?
Віра переночувала у свекрухи, а вранці побачила, що її більше немає.
-Як так, — міркувала Віра, після того, як роз’їхалися всі гості, весь будинок був заново вимитий і виблискував віконними шибками, що відбивали синяву, — як так? Стільки років знати правду, мовчати, приховувати її…
А адже який концерт тоді розіграла, і як спритно все влаштувала, — посміхається Віра своїм думкам. Ось вона актриса, та ні, не актриса… Просто вона дуже любила свого сина…
Жінка підняла заплакані очі на портрет свекрухи, їй здалося, що та, злегка посміхається…
Батьківство виключено, спливло в пам’яті у Віри.
Тести раніше були неточними, заспокоїла себе жінка.
