— Ти просто мусиш його пробачити, Іро. Чоловіки — вони як діти, їм потрібен простір для маневру, — Інна методично розмішувала цукор, не відриваючи погляду від подруги. — Розлучишся зараз — залишишся ні з чим. А Гліб знайде собі молоду вертихвістку, і прощавай благополуччя. Подумай про статус, про дім.
Ірина слухала цей монолог у сотий раз. Щоразу, коли в телефоні чоловіка виявлялася чергова переписка або від піджака віяло чужим парфумом, Інна з’являлася на порозі з пляшкою і нескінченним запасом «жіночої мудрості».
Вона знала все: як задобрити Гліба, як закрити очі на його «відрядження» і, головне, як зберегти обличчя, коли земля зникає з-під ніг.
— У тебе ж дача в Осокорках, спадщина від батьків, — продовжувала Інна, поправляючи бездоганну зачіску. — Це твій єдиний тил.
Якщо зараз почнеш скандалити, Гліб при поділі майна вчепиться в неї зубами. Тобі треба перечекати, поки він заспокоїться. А поки що давай я допоможу тобі з документами, пам’ятаєш, ми говорили?
Там же інвентаризація та присвоєння кадастрового номера, ти сама в цих чергах і кабінетах з розуму зійдеш.
Ірина вдячно кивнула. Інна працювала в юридичній консультації, знала всі хитрощі земельного кадастру. Кому ще довіряти, як не людині, з якою пройшла все — від студентських гуртожитків до перших серйозних криз?
Через тиждень Гліб знову не прийшов ночувати. Ірина металася по кімнаті, набираючи номер, який був «поза зоною». Інна приїхала через пів години.
— Не дзвони. Тільки принижуєшся, — відрізала вона, забираючи телефон. — Слухай, з дачею питання горить. Потрібно підписати довіреність на мого юриста, щоб він вирішив питання з межами ділянки.
Там сусід на півметра зазіхнув, треба подавати заперечення, інакше потім не продаси і не переоформиш нормально.
Ось папери, я все підготувала, завтра вранці занесу нотаріусу, він мій знайомий, прийме без черги.
Ірина, виснажена безсонням і черговою зрадою чоловіка, підписала документи. Їй здавалося, що дача — це єдине, що пов’язує її з нормальним минулим, де батьки були живі, а життя — зрозумілим. Вона навіть не вчиталася в повноваження, зазначені в довіреності.
Минуло півроку. Гліб став підозріло тихим, перестав ховати телефон і навіть почав проявляти турботу. Ірина зітхнула: «Невже поради Інни спрацювали? Невже терпіння винагороджується?».
Вона вирішила влаштувати сюрприз і поїхати на дачу, щоб підготувати будинок до сезону.
Приїхавши в Осокорки, вона завмерла біля хвіртки. Старий замок був зрізаний, а на його місці красувалася сучасна система. На веранді, де колись стояло мамине крісло, сиділи двоє чоловіків у робочих комбінезонах.
— Ви хто такі? — голос Ірини зривався. — Це приватна власність!
Один із чоловіків не поспішаючи підвівся, витираючи руки ганчіркою.
— Жінко, не кричіть. Ми робітники. Господар наказав до понеділка все прибрати, буде новий проект.
— Який господар? Я господиня!
Робітник хмикнув і дістав із папки на столі копію виписки з реєстру.
— Тут написано: власник — Ковальчук Артем Вікторович. Оформлено три місяці тому. Ідіть геть, а то я викличу поліцію.
Ірина сповзла по паркану. Ковальчук? Прізвище було знайоме. Це був той самий «юрист», родич Інни, про якого та мимохідь згадувала як про довірену особу.
Телефон Інни був вимкнений. Гліб відповів на дзвінок одразу, але його голос був дивно рівним.
— Гліб, нашу дачу переоформили на чужу людину! Якісь люди там усе зносять! Терміново їдь сюди!
— Іра, заспокойся, — зітхнув чоловік. — Я в курсі. Інна пояснила, що так буде безпечніше. Що через мої можливі борги у бізнесі на ділянку можуть накласти арешт. Ми тимчасово переписали дачу на її людину. Вона сказала, це стандартна схема.
— Тимчасово? Там все зносять, Гліб! Яка безпека? Це моя особиста спадщина!
Ірина все зрозуміла за одну секунду. Вона поїхала в офіс до Інни. Та сиділа у своєму кабінеті, вальяжно відкинувшись у кріслі. Побачивши Ірину, вона навіть не здригнулася.
— Прийшла? Швидко ти. А я думала, ще місяць у невіданні походиш, поки ми об’єкт не перепродамо.
— Навіщо, Інно? Ми ж двадцять років разом. Я тобі довіряла більше, ніж собі.
Інна встала і повільно підійшла до вікна. Її обличчя, зазвичай таке м’яке, перетворилося на маску холодного презирства.
— Довіряла? Ти завжди використовувала мене як безкоштовний злив для своїх сліз. «Інночка, допоможи», «Інночка, Гліб знову зраджує». Тобі дісталося все — спадщина, красень-чоловік, статус.
А я завжди була «подружкою успішної Іри». Ти навіть не помітила, що Гліб був моїм задовго до того, як став твоїм. І продовжував ним бути всі ці роки.
Ірина відчула фізичну нудоту.
— Так, Ірочко. Поки ти ридала мені в плече, він спав зі мною. І це я переконала його, що ти на межі нервового зриву і можеш в істериці продати дачу за безцінь. Гліб думав, що ми «рятуємо» актив від твоєї неадекватності, щоб потім перепродати його й вкласти гроші в його новий проект.
Він навіть не зрозумів, що я оформила все через дарування на Артема, і він, як чоловік, тепер взагалі не має до цих грошей жодного відношення.
— Я подам до суду. Я анулюю довіреність!
— Спробуй, — розсміялася Інна. — Довіреність видана добровільно, завірена нотаріально. Ділянка вже подарована «добросовісному набувачеві». А Гліб… Гліб підпише будь-які показання проти тебе, щоб самому не сісти за шахрайство.
Ірина вийшла з офісу. Всередині була порожнеча. Але саме ця порожнеча дала їй холодну ясність. Вона не стала влаштовувати істерику. Вона поїхала додому і забрала з сейфа старий планшет Гліба, який той вважав зламаним.
Виявилося, що Гліб був не тільки зрадником, але й вів «чорну» бухгалтерію у своїй фірмі. Інна про це знала і маніпулювала ним, але вона не врахувала одного: Гліб, боячись шантажу з боку Інни, записував їхні розмови — включаючи ті, де подруга докладно інструктувала його, як брехати дружині і які документи підкладати на підпис, щоб у підсумку залишити ні з чим і саму Ірину, і його самого.
Через два місяці Інна давала свідчення. Записи виявилися ключем до кримінальної справи про шахрайство, вчинене групою осіб за попередньою змовою.
Гліб, усвідомивши, що Інна його банально «кинула» (вона не збиралася переказувати жодних грошей на його проекти), здав її, намагаючись виторгувати собі статус свідка.
Угоду про дачу визнали нікчемною. Інна не тільки втратила репутацію та роботу, а й отримала реальний термін за махінації з нерухомістю.
У день, коли арешт з ділянки було знято, Ірина приїхала в Осокорки. На паркані висіла записка від Гліба: «Іра, я заплутався, вона мене зламала. Давай почнемо спочатку?».
Ірина зірвала папірець і, не дочитавши до кінця, кинула у багаття, де горів старий мотлох із сараю.
Вона сиділа на ґанку, дивилася на річку і розуміла: іноді, щоб побачити справжню картину свого життя, потрібно, щоб хтось дуже близький зірвав з тебе рожеві окуляри разом зі шкірою.
Як би ви вчинили на місці героїні, дізнавшись, що найкраща подруга і чоловік об’єдналися проти вас заради наживи?
