Батько пішов від нас, коли мені було 4 роки. Напевно тому я не сильно горювала по його відсутності. Я його просто погано пам’ятала.
Також мені цілком вистачало мами, бабусі і дідусі. Вони прекрасно про мене піклувалися, і будинок був сповнений затишку. Хоча і не позбавлений місцевих скандалів.
Найбільше мама злилася, коли мова заходила про нове життя батька. Напевно, її злив той факт, що у батька (на відміну від неї) за підсумком склалося особисте життя. Дружина, ще одна дитина і цілком задовільний фінансовий стан.
Кожен раз, коли батько намагався випросити мене у мами хоча б на прогулянку, мама з криком жбурляла трубку і повторювала, що він більше не частина цієї родини. Треба сказати, що ця тактика дійсно відбила все бажання батька боротися за мою увагу.
Йшли роки, я росла, домашні старіли. Мама так і не вийшла заміж знову. Вона ніби не хотіла відносин. Хоча я вважаю, що супутник потрібен кожному. І зрада попереднього не привід ставити на собі хрест. Але це не моє життя і не мені вирішувати за матір.
Я переїхала на зйомну кімнату недалеко від місця роботи. Живу непогано, збираю гроші на великі придбання.
Все йшло як завжди, поки мені не написала якась дівчина. Вона заявила, що ми з нею сестри по батькові і що вона та сама дочка від другого шлюбу. Я їй відповіла, і ми стали спілкуватися.
Її звуть Карина. Вона ще школярка, але вже готується до ЗНО і вступних іспитів на математичний. На мій подив, з батьком у неї не найтепліші стосунки. Швидше нейтральні, зате мама для неї головна опора. Вона і допомогла знайти мене в соцмережах.
Карина виявилася дуже приємною дівчиною. І навіть не дивлячись на різницю у віці (6 років), з нею було цікаво спілкуватися.
Коли я розповіла мамі про новий приємне знайомство, вона подивилася на мене як на ворога народу. Її обурював той факт, що я хоч якимось чином контактую з батьком. За її словами, якщо він тоді проміняв нас на «тих», то нехай і сидить з ними. А нас нехай не чіпає.
Я намагалася пояснити їй, що ініціатива була тільки моєї зведеної сестри, і батько тут взагалі ніякої ролі не грав. Але мати ніби була не в силах сприймати хоч щось пов’язане з другою родиною батька. Вона починала кричати і перетворювалася в ту жінку, яку я пам’ятала з дитинства.
Перед тим як відпустити мене, вона суворо заборонила мені спілкуватися з нею. Я тільки кивнула і вийшла. Марно було з нею сперечатися в такому стані.
Зрештою, дівчинка не винна, що вона дочка свого батька. І те, що вона сама пішла на контакт, викликає у мене тільки захоплення і повагу. А реакція матері тільки доводить, що вона ніяк не може пробачити батька за зраду. Нехай злиться на батька. Діти-то у чому винні?
