У затишній спальні за заштореними вікнами панувала напівтемрява. Денне світло намагалося пробитися крізь щілини біля підлоги, але ці тоненькі смужки світла абсолютно не заважали спати молодій жінці, що розкинулася на ліжку в позі зірочки.
Вона спала так красиво, так умиротворено, що Ігор, перш ніж зірвати з неї ковдру, мимоволі замилувався обличчям дружини. Він кохав її, цю молоду, ніжну, таку домашню жінку. Софа в нього друга дружина, на десять років молодша, їй ще й тридцяти немає. Ігор сам не очікував, що вона відповість на його залицяння три роки тому.
Вона відповіла, і заміж за Ігоря вийшла, і не було людини щасливішої за нього. Коли місяць тому Софія заявила про те, що в них буде дитина, Ігор готовий був стрибати до стелі, поводитися як підліток, а не як дорослий, майже сорокарічний чоловік.
Він із першою дружиною одинадцять років прожив і на дітей уже сподіватися перестав. Якось не виходило в них, а перевіритися “руки не доходили”. Потім дружина “закрутила” з колегою і кинула Ігоря. Найцікавіше, новому чоловікові вона подарувала дитину майже відразу. Це Ігоря напружило. Виходить, раз у першому шлюбі дітей не було, це він винен?
Коли Софія познайомилася з Ігорем, про дітей чоловік уже не мріяв. Досить було того, що вона вийшла за нього. Софія – кругленька пампушечка, коли посміхається, на щоках утворюються ямочки. Від цієї посмішки в Ігоря стає тепло на серці. Йому здавалося, першу дружину він ніколи так не кохав.
Ігор працював заступником директора процвітаючої будівельної компанії. З фінансами в нього завжди все нормально було. Тож одразу після весілля він попросив Софу звільнитися і сидіти вдома, що вона з радістю виконала.
Дружина могла дозволити собі спати до обіду, що робила і зараз. А Ігор в обідню перерву зазвичай додому не приїжджав. Перекушував у кафе поруч з офісом.
Сьогодні вирішив маму свою відвідати. Давно в неї не був, а вона ж жила зовсім поруч із його роботою. Ігор поїхав не просто так. Купив тортик. Думав маму порадувати гарною звісткою.
Мама його, Лідія Михайлівна, не стара ще жінка. Їй шістдесят із невеликим. За собою доглядає, має гарний вигляд. Серйозних проблем зі здоров’ям поки що не було. Лідія Михайлівна намагалася на пенсії вести активний спосіб життя. Йогою займалася, у клубі “Кому за…” перебувала. Загалом, постійної підтримки сина і частих його візитів особливо не потребувала. Раділа, звісно, коли він приїжджав.
– Ой, Ігорю, що ж ти не попередив, що заїдеш? Я б у магазин збігала до чаю чого-небудь взяла.
– Уже, – посміхнувся Ігор, показуючи торт. – Мамо, став чайник, я до тебе з гарними новинами. Ненадовго, щоправда, у мене обідня перерва.
– Знаю я, знаю, Ігорю. Уже біжу ставити чайник.
Лідія Михайлівна метушилася, змахнула зі столу невидиму крихту, поставила вазочку з цукерками. Ігор поставив торт, зняв із нього прозору кришку. Сказав:
– Присядь, мамо, досить скакати. Зараз я тебе порадую і сам чай наллю.
Жінка присіла на краєчок стільця, склала руки на колінах і посміхнулася, гадаючи, що ж збирається повідати їй син.
– Мамо, ти станеш бабусею! Я такий щасливий. Я вже давно змирився з тим, що дітей у мене не буде, а тут така звістка. Мамо, ти-то чого мовчиш? Очманіла від радості?
Лідія Михайлівна все ще посміхалася, але в одну секунду ця посмішка стала “приклеєною”, несправжньою. Вона протрималася ще трохи, і куточки губ почали опускатися. Очі дивилися на сина з жалістю. Ігор уже заніс ніж, щоб розрізати торт, коли його мама видихнула:
– О, Боже мій! Ігор, це не твоя дитина.
Рука з ножем зависла над тортом. Ігор не міг повірити, що його мати вимовила такі слова.
– Мамо, ти з глузду з’їхала? З чого ти робиш такі заяви? Ти що, в чомусь Софію підозрюєш?
– Мені так шкода, Ігоре. Я кажу тобі за фактом. Сам подумай, скільки ти прожив зі своєю першою дружиною, а вона так і не змогла. Я тоді остаточно переконалася.
Жінка замовкла, опустила погляд, а руки її стали напружено смикати оборку домашньої сукні.
– У чому переконалася мамо? Домовляй, якщо почала, – відкинув убік ніж Ігор.
– Ти, синку, не можеш цього пам’ятати, але в дитинстві татко твій, царство йому небесне, на риболовлю тебе брав і не встежив. Ти на середину річки втік і під лід провалився. Тато твій тебе витягнув, але в крижаній воді довелося побувати. Та й поки він до лікарні тебе довіз… Загалом, застудив ти собі все.
Не може бути в тебе дітей, Ігоре. Я сподівалася на диво, але поки ти з першою дружиною жив, зрозуміла, що дива не сталося. Обманює тебе твоя Софа. Ох, обманює.
– Мамо, у мене стоїть діагноз, а ти мені про це нічого не говорила? Чому я досі не знав?
– Ну, не так прямо, щоб діагноз. Мені лікар тоді сказав, що, найімовірніше…. Але це не точно. І ось дивись, якби я тобі раніше сказала, ти б не стримався і дружині своїй розповів. Стала б вона жити з таким чоловіком? Пішла б від тебе.
– Так вона й так пішла, мамо! І Софія, виходить, мені зраджує.
– Ось бачиш, Ігоре, у всьому треба бачити хороше. Якби не було б цієї дитини, не дізнався б ти, що дружина від тебе гуляє.
– Хороше?!!! Ти серйозно? – Ігор кинув повний болю погляд на торт.
Ще кілька секунд тому, збираючись його різати, він був такий щасливий. І знову все розбилося вщент! Це ще гірше, ніж із першою дружиною. З нею прожив одинадцять років, але так, як Софу не кохав. Боляче, як же боляче!
А потім Ігор гнав на машині, порушуючи правила. Гнав до себе додому. Його обідня перерва закінчилася, але Ігор знав, що сьогодні працювати він уже не зможе. Черепну коробку розпирало від думок і злості на себе. Адже підозрював він, одразу підозрював, як Софія сказала про дитину.
Перша дружина одразу змогла, щойно пішла від нього. Чи це не доказ? А він розніжився, повівся на молоду красуню. І коли вона тільки встигає? Начебто завжди вдома, чекає його, намагається вечерею порадувати. Мила домашня кішечка. Виявилося, ця кішечка ретельно ховає від нього гострі кігтики. Кігтики здатні поранити так боляче.
“Цікаво”, – думав Ігор, – “на що вона розраховує, що я виховуватиму чужу дитину і ніколи про це не дізнаюся? А якщо дізнаюся, то пробачу? Як би я її не кохав, пробачити таке? Та ніколи дитину чужу полюбити не зможу, це вже точно!”
І ось Ігор дивиться на сплячу Софію. Вона так гарно спить, розкинулася, посміхається чомусь уві сні. Посміхнися дружина трохи ширше, з’являться ямочки…
Ігор струснув головою, скидаючи з себе ману, викликану коханою жінкою. Скинув ману і зірвав ковдру різко, одним рухом, встигнувши відзначити про себе, що живота поки зовсім не видно.
Животик Софи все такий самий плоский. Не видно, але вона є! Десь там, під серцем цієї жінки, б’ється доказ її зради.
Софія здригнулася від різкого пробудження, прочинила свої лисячі очі, побачила Ігоря. Солодко потягнулася і сказала:
– Ігоре, це ти? Чого так лякаєш? А скільки зараз часу?
– Зараз час для того, щоб ти швиденько зібрала свої манатки і зникла з цієї квартири і з моїх очей назавжди.
Софія підвелася на ліктях, остаточно прокинувшись, широко розплющила очі.
– Що за жарти? Яка муха тебе вкусила.
– Жарти? Ти думаєш, я з тобою жарти жартую? Софо, я все знаю. Ця дитина не моя! Я даю тобі час до вечора, щоб ти з’їхала звідси. На розлучення я подам, – Ігор нервово подивився на дорогий годинник на своєму зап’ясті, – та прямо сьогодні і подам. Думаю, встигну.
– Що за дурниця? Це твоя дитина. Тобі що, хтось гидот про мене наговорив? Ігоре, не вір. Я ніколи тебе не зраджувала.
Софія дивилася в обличчя свого чоловіка і не впізнавала його. Напевно, ось так він дивиться на підлеглих, які провинилися. Жорсткий, нерухомий погляд. На вилицях ходять жовна. Це чужий, злий чоловік. Ігор би не зміг на неї так дивитися! Ігор її кохає. Що сталося з цією людиною?
– Я даю тобі час до вечора, – відчеканив чоловік. – Якщо ти не поїдеш, нарікай на себе. Твої речі полетять з балкона. А тебе я просто викину, клянуся, викину.
Ігор вибіг зі спальні. Софія почула гуркіт від вхідних дверей. Їй усе ще не вірилося. Він не поговорив, не дав їй порозумітися. А втім, що тут пояснювати? Софія ніколи чоловіка не зраджувала. Можливо, почала вона з ним зустрічатися не через велике кохання. Так, це так і було. Софія зустріла Ігоря в поліклініці, де працювала медсестрою.
Він солідний чоловік у гарному піджаку. Одяг, годинник, усе говорить про достаток. А вона медсестра з копійчаною зарплатою. Погодилася зустрітися з ним кілька разів. Зрозуміла, що людина непогана, серйозна, забезпечена. Як від такого відмовитися? Згодом почуття прийшло. Але це був не карколомний ураган, не феєрверк. Спокійне і врівноважене почуття прихильності.
З Ігорем добре. Є впевненість у завтрашньому дні. Зраджувати його і навіть дивитися на бік Софі на думку не спадало. Вона взагалі була не схильна до безбашенної закоханості та імпульсивних вчинків. І ось до чого призвела її впевненість у цій людині!
Софія сиділа на ліжку і на зміну здивованому обуренню прийшла образа. Така гірка образа, що захотілося плюнути Ігорю в обличчя. Вона ж йому не випадкова подружка, щоб так із нею поводитися. Вона дружина. Вірна, турботлива дружина. Носить його дитину, а він із нею як із шавкою якоюсь.
Софа не плакала, ні, вона стискала кулаки, намагаючись придушити собі сльози. Він не змусить її ридати. Вона викрутиться, виживе,виховає.
Вона хотіла дитину і знала, що любитиме її, незалежно від ставлення до її батька. Так-то не дівчинка вже, без двох років тридцять. Доросла жінка і дитину виростити зможе. Головне визначитися, куди піти зараз. Батьки не дуже зрадіють приходу доньки з речами. Вони самі в однушці живуть.
“Ну, зрадіють, не зрадіють, а вигнати все одно не зможуть!” – вирішила Софія. “Перший час поживу в них, потім вийду на роботу, зніму квартиру.”
Увечері Ігор повільно заїхав на подвір’я свого будинку і сидів у машині, піднявши очі вгору. Крізь лобове скло чоловік намагався побачити, чи горить світло на сьомому поверсі, у його квартирі. Утім, на вулиці було ще не зовсім темно і світло запалили не у всіх вікнах. Ігор багато чого передумав за цей день і розумів, що його вчинок занадто імпульсивний.
Вийшло все якось по хлоп’ячому, чи що. Звісно ж, Софія нікуди не поїхала. Вона зараз там, у квартирі, чекає на нього, хоче з’ясувати стосунки. І що йому робити? Не викидати ж її, справді, з квартири?
Так, нічого й не вирішивши, Ігор важко вийшов з автомобіля. Повільним кроком побрів до під’їзду. А у квартирі було порожньо. Софа пішла. Збиралася вона, судячи з усього, перебуваючи в сказі. Речі Ігоря валялися на підлозі.
Улюблена сорочка була порізана, ноутбук розбитий. Цим Софія висловила своє ставлення до вчинку чоловіка.
– Що ж, – хмикнув Ігор, – своєю люттю вона тільки довела мою правоту!
Через місяць відбулося розлучення. Ігор думав, що їх так просто не розведуть. Дадуть час подумати, якщо Софія буде проти. Він узагалі нервував, чекаючи її в суді. Боявся, що не зможе стримати емоції при її появі. Так і сталося.
Софія увійшла, така ж гарна, але тепер чужа. Погляд холодний, на Ігоря не дивиться, а в нього пальці здригнулися, коли він підписував папери про розлучення. Це було дивно, але вона теж не заперечувала. Упевнено все підмахнула і пішла, не сказавши Ігореві ні слова. Під легким бежевим плащиком уже проглядався невеликий животик.
“Цікаво, вона живе з батьком дитини?” – думав Ігор і ревнощі захльостували його з головою.
Нелегко йому було….
Чоловік завантажував себе роботою, щоб не думати про Софію, не згадувати її і ні про що не шкодувати. Бували моменти, коли хотілося все кинути, плюнути на гордість і мчати до неї. Валятися в ногах, вмовляти повернутися. Можливо, не так це й важко, прийняти чужу дитину? Може Софія зможе пообіцяти йому ніколи більше не гуляти?
У такі моменти Ігор насилу себе утримував. Іноді випивав, щоб швидше заснути. Йшли місяці, і за всіма підрахунками чоловіка, Софія мала привести на світ дитинку.
Він не знав про неї абсолютно нічого. Ні де живе, ні як живе. Не знав доти, доки до нього на роботу не прийшов папір. Софія подала на аліменти. У неї вистачило нахабства змушувати його платити за чужу дитину!
Звісно ж, Ігор цього робити не збирався, але спершу потрібно поговорити з Софією. Чоловік поїхав до батьків колишньої дружини. Її мама розмовляла крізь зуби, з презирством, ніби це він у чомусь винен. Хотілося їй відкрити очі на те, як поводилася Софа в шлюбі, але Ігор стримався. Усе, що йому потрібно було, це тільки адреса колишньої дружини. І він її отримав.
Софія знімала квартиру на околиці міста, у триповерхівці радянської споруди. Під’їзд не замикався і смердів кішками. Двері квартири були дуже старі, оббиті потрісканим дермантином. Здавалося, пни їх ногою, і дверне полотно розсиплеться. Але Ігор не став цього робити. Він акуратно подзвонив у дзвінок.
Двері відчинилися відразу ж, ніби на нього чекали. Із квартири пахло запахом дитячого крему, присипки. Софія стояла в короткому халаті, зухвало склавши руки на грудях.
“Вона погладшала, але це їй личить” – зазначив про себе Ігор.
– Я знала, що ти приїдеш, – замість привітання сказала жінка. – Що, отримав повідомлення про аліменти?
– Здогадлива яка! – скривив губи чоловік. – Навіщо подала? Знала ж, що я не платитиму за чужу дитину. Як у тебе совісті вистачило? Що ж не вимагаєш аліменти зі справжнього батька?
– А я якраз і вимагаю зі справжнього. Дитина твоя, і ти не відкрутишся.
– Софію, це нерозумно. Я ж вимагатиму зробити тест.
– Роби, будь ласка, – жінка зробила крок убік, повела рукою, показуючи, що Ігор може увійти. – Твій син у кімнаті. Що там потрібно? Волосок? Слинки? Заходь і бери сам.
Ігор сторопів від такого розвитку подій. Дозволу він не очікував і тестом погрожував радше для залякування. Чому Софа так просто на нього погодилася?
У квартирі було тісно. Старе дитяче ліжечко стояло поруч із диваном, на якому спала Софія. Пеленальний столик, тумбочка. У кімнаті не розвернешся. Але Ігоря це не бентежило. Він дивився на малюка. Хлопчик спав, прицмокуючи уві сні крихітними губками. Він міг би бути його сином. А може… а раптом… Адже Софія так просто погодилася на тест.
За кілька днів Ігор отримав результат цього тесту. Попри те, що вже сумнівався, був приголомшений. Хлопчик виявився на 99,9% його дитиною. Його!
“Ех, мамо, мамо, що ж ти наробила!!!”Чоловік купив величезний букет яскраво-червоних троянд. Забіг у дитячий магазин, придбав багато всього потрібного для малюка, що підказала продавчиня. Він їхав просити вибачення. Якщо потрібно, він готовий був повзати перед Софією на колінах.
Але цього не знадобилося. Софа дивилася байдуже і навіть усміхнулася.
– Безглуздо Ігор. Ти вибачаєшся, ніби з роботи пізно прийшов. Ніби за якусь дрібницю, а це не дрібниця. Ти викинув мене, немов непотрібну річ, немов домашнього улюбленця, який напаскудив у кутку. Навіть якби я хотіла пробачити тебе, я б уже не змогла з тобою жити. З таким, як ти, жити не можна.
Я не пропаду. Зарплата у тебе хороша, значить і аліменти будуть пристойні. Ми із сином виживемо. Я знаю, що в тебе зараз емоції б’ють ключем. Запізніле каяття спрацювало, але можеш не тягатися до мене зі своїми вибаченнями. Не роби цього, Ігоре.
Пам’ятаєш, як ти мені сказав, що викинеш мене з квартири? Так от і я більше не відчиню тобі двері. Знаєш, це як річку не повернути назад, так і моє ставлення до тебе вже не змінити. Можеш не намагатися. Коли дитина стане старшою, можливо, я дозволю вам зустрічатися. Це якщо на той час житиму сама. А так, знаєш, за мною один чоловік почав залицятися. Тож усе можливо…
– Не смій, Софо, не смій! Ти не маєш права нав’язувати моєму синові чужу людину як батька.
– Дуже смішно! Ха-ха! – сказала Софа без посмішки на обличчі. – Прощавай, Ігоре!
Після цього жінка зачинила перед Ігорем двері, і він поплив униз сходами. Під’їзд пахнув котами, а він ішов, як побитий пес. Тепер уже він почувався викинутим, немов непотрібна річ.
Тут у цій маленькій квартирці підростатиме його син. Дитина, про яку він уже давно й мріяти не смів. І кого звинувачувати? Маму? Мама сказала, що думає, щиро вважаючи себе правою.
Значить, треба звинувачувати тільки себе. Ну і Софію, звісно. Що ти, цаца яка! Могла б і пробачити. Не такий уже це й великий злочин – розлучення. Він же все усвідомив, розкаявся!
