Регіна скривилася від різкого звуку – смичок зрадницьки зісковзнув зі струни. Третьокласник Володя знову не втримав правильний кут.
– На сьогодні досить, – зітхнула вона, опускаючи скрипку. – Тільки не забудь вдома тренувати положення ліктя.
І пам’ятай: смичок – це продовження твоєї руки.
Хлопчик квапливо запакував інструмент у потертий футляр і вискочив з класу.
Регіна втомлено опустилася на стілець. Годинник на стіні філармонії показував початок сьомої – останній учень нарешті пішов додому.
“Дивно, – подумала вона, розминаючи затерплу шию, – чому Тарас досі не дзвонив?
Зазвичай у відрядженнях він телефонує по три рази на день”. Регіна розсіяно провела пальцем по екрану – ні пропущених, ні повідомлень.
На вулиці накрапав дрібний дощ. Регіна зіщулилася, кутаючись у легкий плащ, і раптом згадала, що обіцяла занести Мар’яні ноти для спільного виступу.
До будинку подруги було рукою подати – всього три квартали липовою алеєю.
“Зазирну на хвилинку, – вирішила вона. – Мар’яна напевно вдома нудьгує одна”.
Дзвінок у двері пролунав несподівано голосно у вечірній тиші під’їзду. За дверима почулася якась метушня, приглушені голоси.
– Мар’яно? – покликала Регіна, натискаючи на дзвінок ще раз.
Двері відчинилися ривком. На порозі стояла скуйовджена подруга в наспіх загорнутому халаті.
– Регіно? – У голосі Мар’яни пролунав переляк. – Ти… ти чого без попередження?
– Ноти занести обіцяла, пам’ятаєш? – Регіна з подивом роздивлялася дивно бліде обличчя подруги. – У тебе все гаразд?
– Так-так, звичайно, – Мар’яна нервово смикала пояс халата. – Слухай, може, іншим разом? Я тут… прибираю.
З глибини квартири почувся дзвін розбитого скла. Регіна інстинктивно зробила крок вперед:
– Що там у тебе?
– Ні, стій! – Мар’яна спробувала загородити прохід, але Регіна вже прослизнула повз неї в передпокій.
І завмерла, побачивши знайомі туфлі біля вішалки. Чоловічі. Ті самі, що вона подарувала Тарасу на минулий день народження.
Час ніби зупинився. Регіна повільно підняла очі на подругу:
– Мар’яно, чому тут взуття мого чоловіка?
У цей момент з кухні вийшов Тарас – в одних джинсах, з рушником на плечах, витираючи мокре після душу волосся.
– Ну що там з кавою, зайчику… – він замовк на півслові, побачивши дружину.
Регіна дивилася на них, і всередині у неї все крижаніло.
Кожна деталь вкарбовувалася в пам’ять з нещадною чіткістю: припухлі губи Мар’яни, вологе волосся Тараса, зім’ятий халат, запах свіжозвареної кави…
– Регіно, – прошепотіла Мар’яна, роблячи крок до неї. – Я все поясню…
– Що саме? – голос Регіни звучав несподівано спокійно. – Як давно це триває?
– Послухай… – почав Тарас, не дивлячись їй в очі, але замовк.
– Відрядження, значить? – Регіна гірко посміхнулася. – Тепер зрозуміло, чому ти так рідко дзвонив.
Вона розвернулася і пішла до виходу.
В голові билася тільки одна думка: “Піти. Негайно піти звідси”.
– Давай поговоримо! – Тарас схопив її за руку.
– Про що? – вона вирвала руку. – Про те, як ти спав з моєю найкращою подругою? Ні, дякую.
Дорогою додому вона навіть не помітила, як подолала кілька кварталів.
Тремтячими руками відчинила двері, пройшла в спальню і ривком висунула шухляду комода.
Білизна, футболки, джинси – все полетіло до старої валізи.
Грюкнули вхідні двері. Важкі кроки прогуркотіли передпокоєм.
– Що ти влаштувала? – Тарас увірвався до кімнати. Від нього пахло дощем і чужими парфумами. – Зовсім з глузду з’їхала?
– Відійди, – процідила Регіна, продовжуючи збирати речі.
– І не подумаю! – він грубо схопив її за плечі. – Ти нікуди не підеш! Це я тут вирішую!
– Як це? – вона підняла на нього крижаний погляд. – І що ж ти вирішив?
– А те! – вигукнув Тарас. – Думаєш, комусь потрібна злиденна вчителька без житла? Це я тебе облагодіяв! Я! А ти повинна бути вдячна і мовчати в ганчірочку!
Ляпас пролунав як постріл. Тарас відсахнувся, хапаючись за щоку.
– Ти… та як ти смієш? – прошипів він. – Ти що робиш?
– Прощаюся, – холодно відповіла Регіна. – Назавжди.
Підхопивши валізу, вона вийшла з квартири, не озираючись. Ноги самі принесли її до дверей Марії Микитівни – бабусі-сусідки.
– Боже ти мій, – сплеснула руками старенька, побачивши її заплакане обличчя. – Регіночко, що сталося?
Минуло два роки.
За вікном музичної школи догорав жовтневий вечір. Регіна повільно складала нотні зошити в пошарпаний портфель, прислухаючись до кроків останніх учнів, що стихали в коридорі.
Робочий день закінчився, але йти не хотілося – вдома чекала вогка кімната з облупленими шпалерами.
Платон, її однорічний син, зараз був у Марії Микитівни. Старенька частенько наглядала за малюком, поки Регіна моталася між двома роботами – в школі і в місцевому ресторані, де вечорами грала на скрипці.
“Треба купити молока і хліба, – розсіяно подумала вона, замикаючи клас. – І Платошці сирок. Добре хоч зарплату сьогодні видали”.
Регіна спустилася скрипучими сходами ґанку і ледь не зіткнулася з високим сивим чоловіком у строгому пальті.
– Вибачте, – пробурмотіла вона, намагаючись обійти його.
– Регіно? – голос пролунав так знайомо, що у неї тьохнуло серце. – Регіно, це справді ти?
Вона підняла очі і завмерла. Перед нею стояв Семен Аркадійович – її колишній свекор.
– Вітаю, – видихнула вона, відчуваючи, як зрадницьки затремтіли коліна.
Семен Аркадійович ступив ближче, вдивляючись в її обличчя.
– Господи, дівчинко, як же ти змарніла, – похитав він головою. – Хворієш?
Регіна нервово відсмикнула комір поношеного пальта:
– Ні, що ви. Просто… багато працюю.
У цей момент з її сумки випав дитячий чепчик. Семен Аркадійович машинально підняв його і завмер, розглядаючи крихітний предмет у своїх великих долонях.
– А це… – він затнувся, і його обличчя раптом стало білішим за крейду. – Регіно, у тебе що, дитина?
Вона мовчки кивнула, не в силах вимовити ні слова. Семен Аркадійович похитнувся, хапаючись за перила ґанку.
– Скільки… скільки йому? – хрипко запитав він.
– Рік і два місяці, – тихо відповіла Регіна.
Свекор швидко підрахував щось в умі, і його очі розширилися від шоку:
– Тобто, коли ти пішла… Ти була…
Вона знову кивнула, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
– Ходімо, – рішуче промовив Семен Аркадійович. – Негайно підемо до нас. Тамара збожеволіє, коли дізнається.
– Ні, – Регіна відступила. – Я не можу. Мені потрібно забрати Платона.
– Платона? – перепитав свекор. – На честь композитора Платона Іларіоновича, так?
Вона слабо посміхнулася:
– Так.
– Добре, – кивнув Семен Аркадійович. – Тоді веди мене до онука. Хочу на нього подивитися.
Через півгодини вони вже сиділи в тісній кухні Марії Микитівни. Платон, розімлілий після купання, сонно сопів на руках у діда, який не зводив з нього закоханих очей.
– Вилитий Тарас в дитинстві, – шепотів Семен Аркадійович. – Ті ж кучері, той же носик…
Марія Микитівна метушилася біля плити, брязкаючи чашками:
– Я ж казала, Регіночко, правда завжди назовні вийде. Ось і побачилися.
– А я все не зрозумію, – насупився Семен Аркадійович, – чому ти нам нічого не сказала? Невже думала, що ми тебе з дитиною на вулиці залишимо?
Регіна важко зітхнула:
– Після того, що наговорив Тарас… Він же вам наплів, що я йому зраджувала.
– Негідник, – процідив крізь зуби свекор. – Ось вже точно – в кого тільки вродився? Ми-то з Тамарою повірили. Думали – раз син каже…
Він обережно переклав сплячого Платона в ліжечко і рішуче повернувся до Регіни:
– Збирайтеся. Обидва. Поїдете до нас.
– Але… – почала було вона.
– Ніяких “але”! – відрізав Семен Аркадійович. – Досить по чужих кутках поневірятися. Онукові потрібен дім.
За годину вони вже входили до знайомої квартири. Тамара Павлівна вискочила в передпокій на звук відчинених дверей і застигла, побачивши невістку з дитиною на руках.
– Сеню, що… – почала вона і зупинилася, розгледівши личко сплячого Платона. – Господи! – Вона притиснула долоні до щік. – Та це ж… Це ж…
– Це наш онук, Тамаро, – м’яко сказав Семен Аркадійович. – Присядь, нам треба багато чого обговорити.
Через дві години, коли все з’ясувалося, Тамара Павлівна ридала, обіймаючи Регіну:
– Пробач нас, донечко! Якби ми тільки знали…
– А Тарас? – раптом запитала Регіна. – Він… як він?
Свекруха стиснула губи:
– Розлучився з цією… подругою твоєю. Через півроку. Характером не зійшлися, бачте.
– Ось що, – рішуче промовив Семен Аркадійович, дивлячись на годинник. – Зараз саме час все розставити по місцях.
Він дістав телефон і набрав номер:
– Тарасе? Терміново приїжджай. Так, прямо зараз. Дуже важлива справа.
Тарас з’явився через сорок хвилин – скуйовджений, з червоними від недосипу очима.
Побачивши колишню дружину, застиг на порозі:
– Що за цирк? – процідив він. – Навіщо ти її притягнув?
– Замовкни! – гаркнув Семен Аркадійович так, що задзвеніло скло. – Сядь і слухай.
У цей момент зі спальні долинув дитячий плач. Регіна кинулася туди і за хвилину повернулася з Платоном, що прокинувся, на руках.
Тарас побілів, вчепившись у підлокітники крісла.
– Це… це хто? – прошепотів він.
– Твій син, – жорстко відповів Семен Аркадійович. – Той самий, про існування якого ти навіть не дізнався, коли виганяв дружину.
– Я не знав, – пробурмотів Тарас. – Звідки мені було…
– Брехун! – раптом вигукнула Тамара Павлівна. – Ти ж сам нам казав, що вона тобі зраджувала! А насправді – це ти! Ти зрадив і дружину, і нас обдурив! Як ти міг?
Тарас стиснувся в кріслі під гнівними поглядами батьків.
– І що тепер? – буркнув він. – Аліменти, чи що, вимагатимете?
– Ні, синку, – холодно посміхнувся Семен Аркадійович. – Ми з матір’ю вирішили по-іншому. Пам’ятаєш ту квартиру, що я тобі подарував?
– Ну? – насторожився Тарас.
– Так ось, я передумав. Це тепер квартира мого онука.
– Що?! – Тарас схопився. – Та як ви смієте! Це моя квартира!
– Була твоя, – відрізав батько. – А тепер – Платона. І щоб через три дні духу твого там не було.
– Ви не можете… – почав Тарас, але замовк під важким поглядом батька.
– Ще як можемо, – припечатав Семен Аркадійович. – І зробимо. А ти… ти мені більше не син.
Тарас зсутулився, обвів усіх зацькованим поглядом і, не кажучи ні слова, вискочив з квартири. Грюкнули вхідні двері.
Регіна стояла, притискаючи до себе сина, не вірячи в те, що відбувається.
Тамара Павлівна підійшла до неї, ласкаво погладила по плечу:
– Все буде добре, дівчинко. Тепер все буде добре.
– Дякую, – прошепотіла Регіна, відчуваючи, як по щоках котяться сльози полегшення. – Дякую вам…
Платон завозився у неї на руках, потягнувся до бабусі. Та з готовністю підхопила онука, зашепотіла щось ласкаве.
А Регіна дивилася на них і думала про те, що життя нарешті почало налагоджуватися.
Попереду на них чекало багато нового – власна квартира, спокійна робота, щасливе дитинство Платона.
І нехай це сталося не так, як вона мріяла колись, але хіба не про це вона просила долю всі ці довгі місяці?
За вікном згущувалися сутінки, в кухні затишно шумів чайник, а у вітальні про щось тихо воркували Тамара Павлівна з онуком.
Регіна глибоко зітхнула, відчуваючи, як відпускає тягар, що давив на серце. Життя тривало – і тепер вона була сповнена надії.
