Катерина Петрівна обсмикнула на чоловікові кітель і, легко торкнувшись виголеної щоки, занепокоєно зазирнула у рідні сірі очі. Чого б там люди не говорили, які б слова-камені в спину не кидали, вона свого Сергія як облупленого знала.
До кожного сумніву, до останньої думки, до найпотаємніших куточків суворої душі. Та й як не знати, коли пліч-о-пліч 30 років. Так, не дав Бог дітей, а тепер ось і онуків, але натомість один одного подарував. І в радості, і в горі, і в глухомані, яку після столиці і містом мову назвати не повертається.
Та мало де ще, всього й не згадаєш. Всюди вистояли. Все пережили і тут якось улагодять. Он і будинок збудували. А пересуди… А що пересуди? Посудять і забудуть. У злих мов пам’ять коротка. Стерпиться. Та й не стерпиться, начхати. Може, на краще буде, лізти менше стануть.
А то понадилися: Лютий та Лютий. Ніби хто до язиків прізвисько це приклеїв безглузде. Який він Лютий, коли серце кров’ю за чужі життя обливається. Катерина Петрівна перевела погляд на полковника, що сідає у авто і, перехрестивши миготливу фарами машину, взялася за домашні справи.
Раніше сімох Сергій додому не повернеться, а вже вона до цього часу і в кімнаті шпалери доклеїть, і вечерю приготує. Та мало які справи в жінки по дому знайдуться, всього й не згадаєш відразу. Ось тільки ці собаки… Про «цих самих собак» ось уже місяць, не замовкаючи, говорив увесь відділок.
Де це бачено, щоб службових псів – та приспали. Невже мало вони людям послужили, невже… Та тільки хто піде проти наказу? Отож і Лютий їх не пішов. Зачитав папір зверху спущений, запитав, чи не знайдуться охочі забрати псів, а коли охочих не знайшлося, наказав викликати ветеринарів.
Недаремно вони його Лютим прозвали. Лютий, як є Лютий! Правильно начальство нове одразу не злюбило! Як побачили виправку цю горду, та очі сталеві, не гірші за рентген душі людські просвічуючі, так і помчала чутка людська – доброго від присланого полковника чекати не доводиться.
І як у воду дивилися! Року не минуло, як ряди товаришів по службі порідшали, а їхні місця нові люди зайняли. Ну і що, що чесніше і старанніше колишніх. Бачили вони таких чесних. Багато їх тут було спочатку. Дізнатися б, за що його такого правильного в глухомань заслали.
Все в нього, бачте, за справедливістю та за наказом. І кроку убік від своїх принципів не відступить. Скільки народу повиганяв! Де це бачено! А зараз і собак на той світ відправить. Живих собак, між іншим! І мало що відділ кінологів розформували, чи мало що наказ прийшов. Подумаєш!
Людиною треба залишатися людиною! І люди до тебе тоді по-людськи ставитимуться. А цей! А як місцеві місцеві розкопали, що дітей у нього, сухаря, немає, так і взагалі все на місця стало. От і правильно, що їх немає! От і славно! Які такі діти? Він їх змалу своєю справедливістю виведе.
Не потрібні вони йому. Не заслужив! А Лютий, тим часом, дивився, як у велику білу вантажівку завантажують останню клітку, крізь прути якої пес похмуро просунув гострий білосніжний ніс. Чорні намистини очей собаки дивилися на полковника уважно. Сумно дивилися, безнадійно.
Ніби розумів він, що відслужив свій термін, усе. Розумів та зробити нічого не міг. Хіба ж можна проти наказу піти? Сослуживці, що висипали у внутрішній двір, зло блищачи очима, проводили процесію за територію, та й розбрелися по своїх кабінетах. Подумаєш, собак пощастило присипляти.
Адже не їхній гріх, не їм на душу ляже. А Лютий… А так і треба йому, сухарю столичному. Коли машина, що везла на смерть тварин, проїхала ветеринарну станцію, Іван лише скоса глянув на начальство, що сиділо поруч. Коли з асфальтованої дороги з’їхала на ґрунтовку – промовчав.
А коли вже раптом стала біля воріт, біля яких він щоранку чергував, не втерпів і запитав, як же він наказу ослухався. Полковник вийшов з машини, що зупинилася і, винувато подивившись на замерлу біля воріт Катерину Петрівну, наказав розвантажувати клітини.
Чоловік обійняв немолоду жінку, що припала до грудей і, спостерігав, як зубасто-хвостата компанія насторожено розповзається по великій, обгородженій парканом ділянці, а потім хмикнув: “Не онуки, звичайно, але теж пустувати будуть добре».
Із задуму сивого полковника, що обіймає худу укутану в плетену шаль дружину, вивів Іван. Водій тримав в руці зняті з собак нашийники та блискучими очима дивився на суворе начальство. Молодий лейтенант хвацько викрутивши кермо, поїхав у бік міста.
Він не сказав полковникові, що ввечері обов’язково повернеться. Повернеться до нього, до Лютого сухого начальника з пронизливими крижаними очима. Повернеться не за обов’язком служби. По совісті, яка зараз гострими голками колола серце і чомусь весь час змушувала терти очі.
І дружину Іру з собою захопить, і синів погодок. І Льошку з технічного відділу покличе, і Семена з донькою з бухгалтерії. І навіть Ольгу з дівчатами близнюками з економічного. І обов’язково з її пирогами! І нехай тільки скаже потім хтось, що у Лютого дітей немає.
Що не заслужив полковник! Ось тільки хай спробує сказати! Вони їм язики швидко пообривають! І сам Ваня, і Льошка із Семеном, і Ольга з економічного! І Іра його з пацанами-погодками. Мало що нерідні, мало що дурнуваті зате його полковницькі.
