– Іро, це ти?
Так могли окликати кого завгодно, подумала вона. Скільки Ірин живе в місті? Тисячі? Десятки тисяч? Вона спеціально зняла квартиру в цьому районі, де її ніхто не знає, де немає жодного знайомого.
Хтось легенько доторкнувся до її руки. Але Іра все одно здригнулася.
Обернувшись, вона побачила молодого чоловіка. Руда борідка, сорочка бузкового відтінку, злегка відстовбурчені вуха. Вона його не знала. Він широко посміхнувся.
-Точно, ти. Не впізнаєш? Влад- ми жили на одному майданчику.
І справді, Влад. Упізнати в цьому чоловікові веснянкуватого пацана, який учив її кататися на велосипеді, було складно.
– Ага, – мляво промямлила вона.
– Що тут робиш?
Іра розлютилася. І що він пристав?
– Живу, – різко відповіла вона.
Антон боязко тулився до неї, і вона відчувала, як його липкі від морозива пальці боляче врізаються в її ногу. Як завжди, серце стиснулося, і до горла підступила нудота.
– Це твій?
Влад теж дивився на хлопчика.
Іра вирішила, що його потрібно якомога швидше позбутися.
– Вкрала, – грубо відповіла вона.
Здається, він, нарешті, зрозумів, що Іра не має наміру вести світські бесіди. Почервонів, почав крутити ґудзик на сорочці. У дитинстві він завжди так робив, коли нервував. Ірі стало соромно.
– Звісно, мій, чий же ще? Хіба не схожий на мене?
Антон не був на неї схожий. Він був схожий на свого батька. Батька, якого так і не встиг побачити. Ті нечисленні знайомі, які продовжували з нею спілкуватися після того, що сталося, любили говорити про це співчутливим тоном.
– Схожий, – слухняно погодився Влад.
Одного разу, коли вона знімала квартиру в іншій частині міста, не такій віддаленій, як ця, вони з Антоном ішли в магазин. На ньому були сині шорти і смугаста футболка, він тоді все мріяв бути моряком. Свекруха йшла прямо їм назустріч, Іра просто не встигла змінити напрямок. Першою та побачила Іру, і її очі разом наповнилися удаваним співчуттям. Потім вона побачила Антона, і її обличчя застигло гіпсовою маскою.
Чомусь Іра боялася, що якщо вона дізнається про існування онука, одразу вирішить втрутитися в його виховання. Але вона помилялася. Свекруха пройшла повз, навіть не зупинившись. Її очі невідривно стежили за хлопчиком, який був так схожий на її сина.
Іра чекала, що Влад залишить її, нарешті, в спокої. Але він стояв, заклавши руки за спину і колупаючи носком черевика розбитий асфальт.
– Я бачив твої весільні фотографії, – зізнався він.
– Бачив? – не зрозуміла Іра.
– Знайшов тебе в соціальних мережах. А ти хіба не в центрі живеш? Начебто виставляла фотки своєї нової квартири.
Квартиру їй купила мама, перш ніж переїхати в Німеччину до Рудольфа, або як його там звали. Відкуповувалася, простіше кажучи.
Мабуть, пакет із продуктами з АТБ красномовно давав зрозуміти, що тепер Іра живе тут. Що йому відповідати, вона не знала.
– Вибач, лізу тут зі своїми запитаннями. Просто так несподівано тебе тут зустріти.
– Мені потрібно йти, – сказала Іра, взяла Антона за руку і пішла зовсім в інший бік, не туди, де був їхній дім, немов Влад міг за ними простежити.
Сказати, від кого вона ховається, Іра не могла. Взагалі-то, ховатися не було потрібно, досить змінити номер телефону, перестати виходити в соціальні мережі, щоб припинився цей потік співчутливих коментарів.
Краще було взагалі виїхати в інше місто, але мешканці в її квартирі час від часу змінювалися, знайти постійних було складно, що й не дивно: хтось дізнавався, що трапилося в цій квартирі, когось не влаштовували хазяйські речі, які Іра не могла розібрати й вирішити, що з ними взагалі робити.
Можна було продати квартиру, але на це теж не було сил.
Три дні вона не виходила з дому. Антон просився вийти погуляти, але Іра брехала йому, що обіцяють сильний дощ, хоча небо було чисте й блакитне, як очі в сина.
У ці очі вона й закохалася. У Євгена були такі яскраві очі, що вона навіть подумала, що в нього контактні лінзи. Але хіба хлопці носять кольорові контактні лінзи? Із цим питанням вона й підійшла до нього.
Євген навчався на курс старше і виглядав так, що одразу було ясно – він не зверне уваги на таку сіру мишу, як Іра. Але її запитання викликало в нього такий щирий сміх, що незабаром уже й вона сміялася так, наче вони все життя сміялися над одними й тими самими жартами.
З тієї вечірки вони пішли разом. Бо їм одразу стало зрозуміло, що це назавжди.
Подруги їй страшенно заздрили. Євген був гарним, грав на акордеоні (це тобі не гітара!), щоранку чекав на неї біля під’їзду зі стаканчиком кави і квіткою в руках. Це було справжнє кохання, як у кіно.
Через рік вони одружилися. Мама не змогла приїхати на весілля, але Іра й не засмутилася. Вони розписалися в присутності пари друзів, вона начепила бабусину фату, він краватку. Вони багато сміялися і пили ігристе. Друзі фотографували їх, щасливих і усміхнених. Ці фотографії Влад і бачив у соціальних мережах.
На четвертий день закінчилися молоко і хліб. Антон зовсім знервувався, і Іра зважилася на марш-кидок до магазину.
Звичайно ж, у магазині вона зустріла Влада. Це було навіть не смішно.
Він зрадів.
– Якби ти не була заміжня, я б сказав, що це доля, – пожартував він.
Потрібно було одразу покінчити з цим, і Іра скоромовкою вимовила:
– Мой чоловік пішов з життя. Я вдова.
Влад сторопів.
– Пробач. Я не знав. Давно?
– П’ять років тому.
Вона чекала, що він скаже це звичайне: бідний хлопчик, так і не побачив батька. Але Влад промовчав.
– Даси свій номер телефону? – запитав він. – Я писав тобі в соцмережах, але ти не відповідаєш.
– Я туди не заходжу, – відповіла Іра.
Давати йому номер телефону вона не збиралася. Але чомусь продиктувала. Якби вона продовжила ходити до того безглуздого психолога, якого знайшла їй мама, вона б сказала, що це добрий знак, який свідчить про те, що Іра почала справлятися зі своєю втратою. Тільки це було не так.
Їхнє листування було досить млявим. Точніше, Влад писав їй багато, а Іра відповідала через раз. Вона розучилася спілкуватися з людьми. І не була впевнена, що може комусь подобатися.
Вона підходила до дзеркала і дивилася на свої величезні стегна. Додаток у телефоні, який рахував калорії, не допомагав. Вона залишалася плоскогрудим хом’яком.
Кілька разів вона все ж погодилася прогулятися з ним. Брала з собою Антона, вела на дитячий майданчик, сідала на лавочку.
Влад сідав поруч.
Розмова не клеїлася. Влад ставив їй запитання, Іра боялася на них відповідати. Вона знала, що голос у неї неприємний, а думки нескладні, кому взагалі може сподобатися така бесіда?
Але Влад не відставав. Він намагався розговорити й Антона, з якого теж зазвичай пари слів не витягнути. Щоправда, тут на Іру чекав сюрприз: син, як виявилося, говорити може дуже багато. За годину вона дізналася про нього більше, ніж за всі чотири роки. Іра весь цей час мовчала. Вона думала про те, яким був би її син, якби Євген не впав того вечора з балкона.
“Ти не повинна себе звинувачувати, – говорила їй психолог. – Він був в такому стані , неможливо було передбачити його поведінку”.
Ніхто й не звинувачував її, навіть поліція, коли вона розповіла, що все сталося на її очах. Не звинувачувала і свекруха, хоча Іра боялася, що та скаже що-небудь таке.
Судячи зі слів Євгена, його мати була холодною жінкою, яка ніколи не виносила свої емоції навіть перед рідними. Не показала вона їх і коли проводжали Євгена в останній шлях. Лише обняла коротко Іру й відвернулася.
Того дня вони, як зазвичай, сиділи на лавочці, Антон грався в пісочниці і на гірці, Влад продовжував свої спроби розговорити Іру.
Усе це Іра побачила, немов у сповільненій дії. Як дівчинка забирає в Антона відерце, як той червоніє від злості й намагається його забрати. Євген також завжди червонів. Біля пісочниці валялася палиця, дівчинка-підліток із собакою нещодавно гралася з нею.
Незрозуміло, як Антон угледів цю палицю. Як додумався взяти й замахнутися на дівчинку.
Вона встигла. Чи то через те, що бачила все як у сповільненій зйомці. Чи то через те, що завжди чекала від сина чогось подібного. Іра підскочила на ноги, схопила сина і почала його трясти. Влад підбіг до неї, говорив щось про те, що це всього-на-всього діти, але Іра не чула його. Вона схопила Антона за руку, потягнула за собою до будинку, ігноруючи Влада. Син плакав, вона теж.
Сівши в передпокої навпочіпки, вона розгойдувалася з боку в бік і вила. Антон обійняв її мокрими долоньками. Вона гладила його по м’якому волоссю і говорила, що дуже сильно його любить.
Кілька днів вона ігнорувала повідомлення Влада. Він підстеріг її біля під’їзду.
– Ти знаєш, – сказав він, – а я ж був у тебе закоханий тоді. Коли ви переїхали, умовляв батьків теж продати квартиру і переїхати слідом за вами. Я раз приїжджав, дізнався у мами адресу, півдня чекав тебе у дворі. Насилу впізнав, ти тоді обрізала волосся під каре, тобі дуже личило.
– Але я тебе не бачила, – розгубилася вона.
– Не зміг підійти. Злякався.
Вони помовчали. Антон несміливо виглядав з-за її ноги.
– Може, прогуляємося? – запитав Влад.
Іра похитала головою.
Влад підняв руку.
Вона здригнулася і вся стиснулася.
Він відступив. В очах його читалося здивування. І запитання.
– У тебе пір’я у волоссі, – винувато вимовив він.
– Тобі краще піти, – вимовила вона.
Того вечора він надіслав їй посилання на психолога. Іра відкрила його, злилася на нього, на себе, на весь світ.
Психолог була приємною і надто молодою жінкою, яка обіцяла допомогти тим, хто пережив тиранію в сім’ї. Іра закрила посилання. Потім зателефонувала господині квартири і сказала, що вона з’їжджає.
Сім-карту вона змінила. Це було вже не вперше. Іра не знала, куди біжить, але не могла зупинитися. Тікати треба було не зараз, а тоді, але як втекти з власного будинку? І куди?
Усе починалося як жарт.
“Може, не варто налягати на піцу, у тебе й так товсті стегна”
“Сьогодні прийдуть мої друзі, постарайся не базікати зайвого, вічно самі дурниці говориш”
“Блін, можеш помовчати, від твого писклявого голосу вже у вухах дзвенить”
Чотири роки – це мало чи багато? Кажуть, що потрібно прожити половину того часу, що були разом, щоб відпустити. Іра прожила вже весь термін, але все одно не в змозі забути ці складні чотири роки. Може, тому, що щодня бачить його блакитні очі, коли дивиться на сина. Може, тому, що не може позбутися почуття провини, бо вона так і не змогла заплакати коли його не стало.
Їй хотілося посміхатися, відчуваючи, як можна знову дихати на повні груди.У новій квартирі було брудно і незвично. Три дні Іра відмивала кухню і санвузол. Весь час здавалося, ніби чогось не вистачає. Чого саме, вона зрозуміла, тільки коли Антон запитав:
– А коли прийде дядько Влад?
З цією думкою вона прожила ще три дні. А на четвертий написала:
“Привіт. Це Іра. Вибач, що я так поїхала. Можеш надіслати мені те посилання? Я видалила випадково. А ще, ми хочемо приїхати погуляти. Коли можна?”.
З того самого дня абсолютно все почало змінюватися!
