Як то кажуть, нічого не віщувало біди. Виходжу я, значить, увечері з супермаркету і бачу машину Віталіка, чоловіка моєї найкращої подружки. Ну, гадаю, пощастило — ось хто мене додому підвезе! А то набрала тут всього вагон.
Але не встигла я й оком моргнути, як бачу, що з авто з’являється дівчина така “все при ній”, а Віталік їй ще й букет подає. Я одразу розворот. Хоч би не помітив!
Треба сказати, що ми з Валею дружимо ще зі школи. За однією партою сиділи, одного й того ж шибеника любили. Тепер, звісно, сім’ї, чоловіки, діти.
Бачимося не так часто, хоч і у сусідніх під’їздах живемо. Хоча зідзвонюємося щодня. Моїм першим поривом було їй розповісти як на духу, але мій чоловік мене зупинив. Від емоцій йому все розповіла.
Він же сказав мені, мовляв, Галю! Не вздумай Валюсі хоч словом обмовитися. Це їхня справа і вони самі повинні з усім розібратися. Пам’ятай моє слово, нічого хорошого з цього не вийде.
Я злякалася: як же це, найкращій подрузі нічого не сказати? Проте твердість у голосі мого Паші змусила замислитись.
Валя зателефонувала мені буквально наступного дня та попросила зайти в гості. Застала її в пригніченому стані, і моя бідна подруга розповіла мені, що Віталік змінився, пізно повертається додому, дітьми не цікавиться і до неї охолов. Говорить, що на фірмі, де він працює, серйозні проблеми.
Роботи в нього побільшало, а всі премії та надбавки зняли. Просить зрозуміти його, мовляв, тяжкий період. Буквально руки опускаються, нічого не тішить, не знає, що буде далі. Валя вже думає роботу на більш прибуткову змінити, але хто тоді за дітьми пригляне? Загалом, все вилилося в те, що Віталіка їй дуже шкода, а вона звинувачує себе в зайвій вимогливості.
Після того, що я від неї почула, я просто не змогла змовчати. Загалом розповіла Валі все, що побачила. Навіть уявити не можу, що вона відчувала. Залишила її одну, бо ось-ось Віталик мав повернутися. Власне, це і був останній раз, коли ми з нею нормально поговорили.
Валя перестала відповідати на мої дзвінки. А я хотіла її підтримати. Мені б, наприклад, якби я була у такій ситуації, підтримка б точно не завадила. Дзвонила Валіній матері, та мене заспокоїла, що хвилюватися немає про що.
Щоправда, з Віталіком вони розлучаються. Звичайно, що тут дивного. Але чому слухавку не бере? Мати відповіла, що не знає.
Загалом десь через пару тижнів я цього мовчання не витримала і вирішила Валю відвідати сама. Вона відчинила двері, але додому… не пустила! Просто кинула мені в обличчя, що розлучилася через мене. Краще б нічого не знала, Віталік би погуляв ще місяць-другий, і все закінчилося б. А так у них відбулася досить жорстка розмова, всі мости спалили.
Тож тепер це я у всьому винна. Мовчала б, то Валя і жила б у повній впевненості, що вона в нього одна-єдина. І була б щасливою. А тепер одна з двома дітьми. І двері в мене перед носом зачинила.
Ось це заяви! Розумію, що треба було, мабуть, Пашу послухати. А так лише подругу втратила. Але як би я сама з цією правдою жила?
