Коли я бачила, як до нас йшли мамині подруги, то кидала все і щодуху бігла додому. А тато, навпаки, вибігав з дому, бурмочучи на ходу: «Ну їх до біса».
Вдома я одразу ж займала спостережний пост, боячись завадити цій «вальпургієвій ночі». Спочатку мама з тіткою Катею і тіткою Людою (з усіма тітками, які були подругами в той чи інший час) цілували повітря біля щок одна одної, потім робили якісь компліменти зачіскам, туфлям або спідницям.
Після церемонії вихваляння зовнішнього вигляду процесія рухалася до кухні, де чемно пила чай. Але це вони тільки розігріваються, я-то знаю, нічого, почекаємо.
Під час цілком пристойного чаювання подруги розмовляють про роботу, чоловіків, дітей, якусь Нінку, якісь сто гривень тощо.
Хтось говорить, а решта весь час кивають або охають, або вигукують: «Ой, і не кажи!» Але оратор не піддається цьому імперативу, а продовжує говорити далі з ще більшим натхненням.
А опоненти ніби й раді, що їхній пропозиції не говорити ніхто не прислухався.
Мені дуже подобається спостерігати за розвитком цієї феєрії, я розумію, що це якийсь ритуал і все має відбуватися за певними правилами, написаними на невидимих скрижалях для жінок.
Після сьомої чашки чаю хтось (послідовність суворо дотримується) раптом висловлює вирішальне: «А що, дівчата, може, потягнемо? Га?»
Я вже знаю, що нікого вони тягнути не будуть, просто мама дістане якийсь графин з червоненькою водичкою, наллє всім по чайній ложці, при цьому всі будуть махати руками і кричати: «Мені вистачить, ти що, я не можу стільки!»
Мама розуміюче киває і наливає побільше.
Я дуже люблю цей момент, бо далі починається найцікавіша частина програми. Випивши міліграм цієї чудо-водички (я не знаю, у чому секрет), дами — без попередження — починають співати.
І я прекрасно розумію, до чого вони ведуть: у цих піснях чоловіки поводяться з ними погано, і вони зараз розпалюють себе, як бики на кориді.
Заспівавши ритуальні пісні, вони спочатку плачуть, оплакуючи свою жіночу долю та дівочу красу. Я не знаю, що це за доля така і що з нею сталося, але видно, що їм її дуже шкода, і, мабуть, винні в цьому, безперечно, чоловіки, причому всі.
Поплакавши і завершивши цей обряд сакральним «Гаразд, дівчата, давайте за нас, красунь», вони, допивши своє відьомське зілля, починають реготати, як коні.
Над чим вони сміються, зрозуміти неможливо, та й немає сенсу — все одно не зрозумієш.
Вони й самі не знають, — кричать щосили, перериваючись на гомерівський сміх: «А пам’ятаєш,… ой,… а Нінка-то…, ах-ах, …а він-то,… а я його,… ой-ой,.. ну молодец, ну ми-то зрозуміло!» Як вони при цьому розуміють, хто про що говорить, – для мене загадка, я, наприклад, не розумію.
Після цього йде обрядовий танець. Хтось із них, махнувши рукою, дзвінко кричить: « Нумо ,Наталко, тягни свою шарманку!» Шарманкою вони називають мій магнітофон.
Я вже давно його приготувала, адже знаю, чим все закінчується. Вони хапають його, тикають у кнопки, щось там не виходить, вони знову регочуть і штовхаються, потім, нарешті, увімкнувши , починають дикий танок.
Я знаю, що говорю, бачила, як вони мило пританцьовують на святах, де присутні люди.
Але зараз вони не танцюють, зараз вони все так само продовжують плакати, реготати й гніватися, тільки висловлюють це рухами, не гребуючи при цьому й вискнути пару разів.
Мерехтять ноги, літають подоли, блищать очі. А який там тупіт — ніколи не подумаєш, що його створюють три тендітні жінки, а не стадо буйволів.
Мабуть, дядько Іван теж подумав про буйволів і стукає шваброю по стелі. Та що ти, дядьку Іване, краще сиди тихо, не наривайся. Ну точно, ще сильніше затопали й заверещали, наче дядько Іван замовк — злякався, мабуть.
А наш кіт кудись давно сховався – знає, що зараз краще перечекати.
Але валькірії, натанцювавшись, знову пішли готувати чай – це добрий знак, зараз перейдуть на сучасний людський.
Мирно попивши чаю, з невимушеним виглядом базікаючи про те, про се, ніби ніхто тут не влаштовував ніяких шабашів, і наостанок зізнавшись у коханні своїм подругам, вони знову переходять у передпокій, щоб продовжити там церемонію прощання.
Мабуть, вони переносять туди дію, щоб просто поговорити про все, на умовно-нейтральній території; до того ж поруч дзеркало — можна стояти перед ним, намагаючись вміститися всім одночасно, і фарбуватися однією помадою та одними тінями, не перестаючи реготати.
Відчинивши двері й висипавшись за межі квартири, вони продовжують хихикати й базікати, мільйон разів повторюючи: «Ну все, бувай!» Стояти вертикально у них зовсім не виходить — то обіймаються, то штовхаються, то гойдаються, як берези на вітрі.
Коли ж двері зачиняються, я вичікуючим поглядом дивлюся на маму, яка, зітхнувши, завжди каже: «Ну ось, тепер можна й чаю випити».
А через дві години тато тихенько відчиняє вхідні двері, секунду прислухається і навшпиньки проходить у дім, попутно дістаючи кота з антресолей і співчутливо примовляючи:
«Ах ти, бідненький. Ну, чоловіче, вибач, не зміг я тебе врятувати»…
…А я, притулившись до дверей, тихо сміюся в кулак, щоб не видати себе. Бо знаю: цей спектакль ще не закінчився.
Мама ніби нічого особливого не сталося, поправляє волосся перед дзеркалом і раптом… починає наспівувати ту саму пісню, яку вони щойно рвали на шматки всі разом.
Тихо так, майже ніжно.
Я дивлюся на неї і думаю: дивні вони — дорослі. Ще хвилину тому — справжні відьми на шабаші, а зараз — звичайна мама, яка ставить чайник і питає:
— Ти уроки зробила?
Ніби нічого й не було.
Я виходжу зі свого укриття, сідаю за стіл і дивлюся, як вона наливає чай. У кухні ще витає запах парфумів, сміху і чогось такого… невидимого, але дуже живого.
— Мамо, — не витримую я, — а чого ви так смієтеся?
Вона на секунду завмирає, а потім усміхається якоюсь зовсім іншою усмішкою — не тією, що для подруг, і не тією, що для тата. Якоюсь своєю, тихою.
— Бо інакше не можна, — каже вона.
— Чому?
Мама знизує плечима, підсуває мені чашку і відповідає:
— Бо якщо не сміятися, то доведеться тільки плакати.
Я мовчу. Мені здається, я майже зрозуміла… але не до кінця.
— А тато чого тікає? — питаю я ще.
Мама тихенько сміється:
— Бо він не витримує нашої сили.
— Якої сили?
Вона дивиться на мене уважно і каже:
— Жіночої.
Я тоді лише знизала плечима. Яка там сила? Три жінки, чай, пісні і трохи «червоної водички».
Але через багато років, коли я сама почала кликати подруг, коли на моїй кухні теж з’явився той самий сміх, ті самі «ой, і не кажи» і той самий момент, коли хтось каже: «А що, дівчата, може, потягнемо?» — я раптом згадала маму.
І зрозуміла.
Це не просто чай. Це не просто сміх.
Це спосіб вижити. Це місце, де можна бути собою — трохи смішною, трохи злою, трохи розбитою і дуже живою.
І, чесно кажучи, тепер я теж прекрасно розумію тата…
Бо коли за дверима починається цей жіночий шабаш — краще справді тихенько вийти.
І повернутися пізніше.
