– Що ви з дитиною зробили? Він весь вечір плакав через біль у долонях! — кричала мама на всю роздягальню так, що деякі, хто прийшов на заняття вперше, почали збиратися додому.
— Це мозолі. Ваш син прийшов займатися спортивною гімнастикою, а не шашками. Чого ви хотіли, віддаючи його в спорт? — виправдовувався тренер.
— Йому вісім років! Повинні бути спеціальні засоби, захист від таких ось мозолів!
— Про що ви? Які засоби від мозолів? Зараз шкіра огрубіє, покриється корочкою, їх буде менше. Треба потерпіти, інакше ніяк, — Федір Іванович, заслужений тренер, розводив руками.
— Потерпіти? Ви з глузду з’їхали? Все, ми у вас більше займатися не будемо, підемо в приватний спортзал, де подібного не допустять!
З кожним роком гімнастична школа все більше нагадувала фітнес-центр. Імена чемпіонів минулого й сьогодення блякли на тлі імен відомих блогерів, медійних особистостей та інших більш популярних спортсменів.
Тренери все більше почали нагадувати обслуговуючий персонал: батьки самі диктували їм, як потрібно проводити тренування і як розмовляти з дітьми.
Федір Іванович втратив майже всіх учнів і був знятий з окладу разом з багатьма колегами. Результатів школа не давала, як не старалася. Справа йшла до закриття.
Одного разу Федір Іванович взагалі опинився в легкому ступорі, закінчивши роботу в обід. Він випустив чергову групу дошкільнят, які не бажали йти до спортивного класу, а інших спортсменів на горизонті не було видно.
Давно він не прогулювався вулицями в будній день так рано, це було дуже незвично. Зазвичай тренування починалися з самого ранку і закінчувалися пізно ввечері. Крім матів і спортивного інвентарю, Іванович бачив лише заходи сонця та світанки, а тут цілий світ навколо — такий молодий і страшенно діловий.
Ігноруючи громадський транспорт, Іванович попрямував додому через двори та гаражі — йому нікуди було поспішати. Пройшовши більшу частину шляху, він вийшов на старий стадіон, де, крім бігунів, які ліниво намотували кола в надії схуднути до чергової суботи, на трибунах проводили своє дозвілля деякі безробітні мешканці сусідніх малосімейних будинків.
Шлях додому пролягав через спортивний майданчик, який дивом ще не здали на металобрухт. На брусах голосно лаялися якісь школярі, їхні брудні портфелі валялися на землі.
«Мабуть, хлопці з малосімейок», — подумав Федір.
— Гей, шпана, чому не в школі? — поцікавився тренер.
— А тобі яке діло? — рявкнув тонким голоском один із хлопців, на вигляд років десяти.
«І справді, яке мені діло? Це ж не мої учні», — подумав Федір, а вголос сказав:
— Тебе що, батьки не навчили, як розмовляти зі старшими? І про повагу не розповідали?
— Іди ти, дядьку, не тобі мені про повагу розповідати.
— Що-о?
Іванович починав виходити з себе. Жодна дитина ніколи з ним так не розмовляла, навіть ті, яким батьки дують у дупку.
— Та ти, сопляк, зовсім знахабнів? Може, мені тебе повазі навчити?
— Чого ти мене навчиш, старий? Ти ж на півдорозі до моги..и.
— Старий? А ну, геть зі снаряда! — скомандував своїм звичним тренерським голосом Іванович і, підійшовши до хлопця, потягнув його за ногу.
— Ти чого, дядьку? — зіскочив той, а слідом за ним і його мовчазний друг.
Звільнивши бруси, Іванович одним ривком заскочив на них і повис на руках. Зробивши кілька сильних махів, він встав вертикально — головою вниз, ногами вгору.
— Ого, який же він крутий! — нарешті озвався другий хлопчисько.
Після цього Федір зіскочив зі снаряда, зробивши сальто назад. Правда, приземлення вийшло не дуже вдалим (вік), та й практики не було вже дуже давно. Він відбувся легким забиттям коліна, але не завив від болю, хоча й дуже хотілося.
— Ого! Як це ви так зробили?! — різко перейшов на «ви» той, хто нещодавно грубіянив чоловікові, немов дворовому псу.
— Гімнастикою займався, — не в силах стримати задишку, гордо заявив чоловік. — І треную. Точніше, тренував.
— А мене не навчите? — озвався другий хлопчина.
— Ні! — відрізав чоловік. — У тебе духу не вистачить, на першому ж тренуванні заверещиш, мозолі на руках заболять.
— Пф, мозолі, — з цими словами хлопець показав свої долоні, вони були всі в кривавих пухирях.
— Де ти так? — здивувався тренер.
— Ми з Тимохою іноді підробляємо у його дядька, копаємо траншеї замість перших уроків.
«Ось чому вони не в школі».
— Спортсмени не палять, — почав шукати нові виправдання Федір, йому аж надто не хотілося тягнути всяку шпану в зал.
— Та що ти, ми кинемо, тільки навчіть нас так само! Ми теж хочемо вміти робити сальто, хлопці очманіють, коли побачать!
Другий хлопець мовчки кивав.
Федір задумався.
— Ну, будь ласка!
— Щоб так навчитися, треба щодня ходити на тренування, хоча б на дві години.
Тут хлопці й замислилися. Їхні обличчя похмурніли, а потім один запитав:
— А ввечері ходити можна? Ми вранці на роботу ходимо.
— Можна, чому ж ні, — знизав плечима Федір Іванович. Він раптом побачив знайомий вогник в очах цих невихованих бешкетників.
— Тоді ми завтра прийдемо?
Чоловік зітхнув. Нових груп у нього все одно не передбачалося, а сидіти вдома без діла бажання не було.
— Гаразд, приходьте о шостій, ось адреса, — дістав він візитку спортшколи з рюкзака і вручив одному з хлопців.
Той схопив її, недбало зм’яв і засунув у задню кишеню.
Тренер посміхнувся і поплентався додому. Він знав, що ніхто з цих двох не прийде.
***
— Іванович, чого додому не йдеш? — запитав наступного дня один із колег, який теж випустив чергову групу.
— Та так. До мене мають прийти нові учні, — посміхнувся, сам не вірячи своїм словам, Федір.
— Ще одна партія ніженок, — пробурмотів у відповідь колега. — Два-три заняття відходять, а ти через них торчиш тут цілий день.
— Може, й взагалі не прийдуть…
Після цих слів у зал зайшли двоє вчорашніх хлопців — кудлаті, брудні, голосно лаялися.
— Ці, чи що, до тебе? — з побоюванням запитав тренер.
— Так, ці, — здивовано відповів Іванович і підійшов до хлопців.
— Прийшли, значить.
— Ще б пак!
— Ну що ж. Ідіть переодягатися.
Почалося тренування. Іванович вирішив відразу вибити з них весь дух (а заразом й зухвалість), давши їм повний комплекс: розминка, розтяжка, підкачка, ну й десять хвилин на батуті.
— Ну що, все, здулися? — запитав тренер наприкінці тренування, дивлячись на розчервонілі спітнілі обличчя.
— А можна завтра ми на козлі спробуємо? — запитав один із хлопців, вказавши на снаряд.
Іванович був у легкому шоці, але, не подавши виду, сказав:
— Це кінь. Можна. Приходьте о шостій.
Наступного дня він був упевнений, що хлопчаки не повернуться. Біль у м’язах мав відбити будь-яке бажання, але хлопці повернулися.
На подив, вони стали приходити майже щодня, постійно вимагаючи навчити їх чомусь новому. Як тільки один із них навчився робити сальто назад, учнів у Федора побільшало. Через рік у нього вже була ціла група з не найблагополучніших сімей та будинків.
Багато хто, звичайно, відсіявся і повернувся на вулицю, але кілька людей все ж продовжили тренування, і на заздрість іншим тренерам Іванович вперше за останні роки поїхав на обласні змагання.
Медалей його хлопці не привезли, але це тільки розпалило їх, і вони перевелися до спортивного класу. Тренувань стало більше, здавалися розряди, завойо..увалися перші грамоти.
Досвід Івановича перейняли інші тренери. Хлопців набирали по всьому місту. Цим хлопцям не потрібна була згода батьків, ніхто за них особливо не хвилювався. Ніхто, крім їхніх тренерів.
Більшість хлопців, закінчивши школу, вступили до технікумів та інститутів, покінчивши з великим спортом, але гідно увійшовши у доросле життя. А деякі поїхали на збори, серед них були й хлопці Федора, їхня доля вже була визначена.
Попереду маячив перший у їхньому житті чемпіонат Європи.
