Ох і страшна ж вона вийшла на паспорт-то! Катя аж заплющила очі від жаху, але фото не зникло. Невже ось цей бурундучок із рідкісними волосинками і тьмяним кольором очей – вона, Катя-карамелька, як звали її в дитинстві та юності?
– Катруся, у тебе очі, як зірки, сяють, осяваючи світлом усе навколо! – з гордістю казала баба Таня.
Баби Тані давно немає. І світло з очей пішло. Напевно, теж давно. У боротьбі з суворими життєвими реальностями. Коли втратиш усіх близьких і доводиться виживати на копійчану зарплату, тут уже вибачте, не до світла.
Катя усміхнулася про себе. Насправді вона думала, що все ще не так погано. Зрештою, їй усього лише 45 років. Щоправда, привітання зранку сипалися не радісні.
Здебільшого надсилали листівки. Обов’язково радили зустріти кохання всього життя (ага, прям черга стоїть). Колега Лариска навіть побажала дитину. Потім, щоправда, сама себе поправила словами: “Ну, привести у світ дитину ти, найімовірніше, не зможеш уже, та й коли дитині буде 10, тобі 55 виповниться, не сміши людей, старенька! Вже живи тоді для себе!”.
Катя справляла день народження одна. А вже гірше цього нічого не могло бути, на її думку. Усі ендорфіни випарувалися, так вона собі подумки говорила. Немає гостей. І торта святкового немає. І подарунків. Тому що одна вона зовсім. Її бабуся з дідусем виховували. Діда рано не стало.
– Так і жили дві дівчинки – маленька і старенька, – жартувала баба Таня.
Вона строчила на машинці, немов цвіркун. І Каті назавжди закарбувався в пам’ять кадр – залита сонцем паркетна підлога з половиками, що ткала бабуся.
Колихаються ситцеві фіранки в квіточку. На столі стоїть букетик ромашок. І бабуся – маленька, сухенька, з біленькою довгою кіскою, стрекоче на машинці, посміхаючись їй, Каті. Пахне щастям.
Бабусі не було вже п’ять років. Катя працювала в конторі. Намагалася, відчайдушно намагалася влаштувати особисте життя. І на сайтах знайомств, і в соцмережах, і через подруг. Не виходило.
– Якось усе не те. Не можу я. Треба ж, щоб кохання, – ділилася вона з колегою Ларискою.
– Ти дурепа? Кохання? Годинник цокає, ау, подруго! Це 18-річні красуні можуть про кохання мріяти. У тебе часу немає на такі дурниці. Треба прилаштуватися до когось і просто жити. Знайти будь-якого чоловіка. Ти на себе в дзеркало востаннє коли дивилася? – рубала правду Лариска.
Катя будь-якого не хотіла. А ось у дзеркало дивилася щодня. Але чомусь не бачила себе. Тільки тепер, коли прийшов час документ міняти в 45 років, раптом чітко побачила. На тій самій нещасливій фотографії.
– Яка я стала. Страшна. Товста. Прісна. Тьмяна. Господи, що ж зі мною сталося? Де я звернула не туди? Ще про кохання мрію! Права Лариска, -думала Катя, підходячи до будинку.
Жіночки біля під’їзду щось жваво обговорювали.
– Добрий вечір! – прошепотіла Катя і хотіла прошмигнути в під’їзд, як миша.
– Товста миша, – тут же додала вона про себе.
– Ось, Катерино, поглянь. Сусіди нові. Чоловік начебто нічого такий собі, але дивний. Хлопчина хуліган. Свариться, лається, старших не поважає. Агресивний. Навіщо в нашому дворі такий? Ох, і добре, що в тебе дітей немає. Уявляєш, ось такий же би був! – в унісон промовили жіночки.
Катя зупинилася. Наступили на хворий мозоль – дітей вона дуже хотіла. Тільки от за показаннями здоров’я мати їх не могла. Але ніколи й нікому про це не казала. Не хотіла, щоб жаліли. Це перше. А друге – називати дитину, якою б вона не була, такими словами, недобре, так Катя вважала. І покосилася в той бік, куди показували дворові дами.
Хлопчик. На вигляд – років 11. Світловолосий, худенький. Очі сині, в обрамленні пухнастих вій. Немов спустився з небес маленький янгол. І тут хлопчисько показав непристойний жест. Напевно, їй, Каті.
– Чого дивишся? Іди звідси! – показав ще раз.І втік.
– Бачила? Гидкий який! – похитали головою тітоньки.
Вранці Катя вийшла за клумбою доглядати. Квіти були її захопленням, вона обожнювала дивитися, як із крихітного насіннячка з матінки-землі з’являються тендітні, чарівні створіння.
– Ви завжди ошатні, ви завжди красиві! – лепетала їм Катя.
Вона і торф замовляла, і бур’яни полола, і поливала. Мріючи, що в неї колись буде свій сад. І будиночок буде, і лазня, і лавочка, де можна потім посидіти з чашкою чаю і карамельками, похрумтіти, подивитися на зірочки. Передати привіти тим, хто пішов.
Клумба була безжально розорена. Квіти висмикнуті й розтоптані. Вони мляво лежали, такі ніжні, що недавно підставляли свої квіткові личка сонечку.
– Це… як? Це… навіщо? – і Катя, у свої 45 років, розридалася, як малюк.
Вона збирала квіти, клала їх у поділ сукні, дмухала на них, немов намагаючись оживити. І знову плакала.
Тут відчула на собі чийсь погляд. Вчорашній хлопчик. Він стояв і посміхався.
– Ти? Ти їх знищив? – вирвалося в Каті.
Він кивнув із нахабною усмішкою і розсміявся. Відчуваючи гул у вухах, Катя почула, як з балконів сварилися на хлопчиська мешканці. Деякі навіть лаялися. Він звично показував той непристойний жест і сміявся.
Катя зробила крок уперед. Витягнула квіти на руках. І заговорила. Про те, що вони хотіли жити. І радували людей. Багато про що ще.
Вона не лаялася, тільки схлипувала і просила не знищувати те, що таке прекрасне, що послано на землю заради нас, щоб душі наповнювалися світлом і любов’ю від одного тільки споглядання.
Хлопчик у розгубленості слухав деякий час.
Потім голосно вилаявся і втік.
– Негідник! – неслося з усіх боків.
Пізніше Катя побачила його батька. Високий сутулий чоловік, який прагнув якнайшвидше пройти повз. Під очима мішки, одягнений начебто пристойно, але якось неохайно.
– Катерино, чоловік неодружений, ми дізналися! Дружина пішла засвіти, ось це чудовисько сам виховує. Максимкою звуть хлопця. Батько якийсь фахівець хороший. Але вживає. Працює, як це модно зараз казати, віддалено. Типу програміст.
Удома в них ремонт крутий, вони ж тут квартиру-то недавно купили. Гроші є, а росте такий паразит. Таткові не до нього, мабуть. Можна б тобі чоловіка до рук прибрати, ти ж самотня. Але з таким доважком ми тобі не порадимо, обходь стороною! Жахлива дитина, зла! – поінформували Катю сусідки.
Їй було, як і раніше, до сліз шкода свою клумбу. І вона ридала, дивлячись на своє фото в паспорті.
– Похмура щокаста! Ох, на кого ж я перетворилася! Права була та жінка у фотоательє, коли я їй сказала, що мені фото не подобається. Нічого на дзеркало нарікати, якщо пика крива! Начебто жартома мені кинула, мабуть, допекла я її, все перефотографувати просила.
Думала, краще вийшло, а не виходило! Навіщо я живу? Ось, пишуть, що потрібно шукати своє призначення. Моє в чому? Нікчемна, самотня. Стара вже. Сім’ю не завела. Кар’єру не зробила. Дітей немає. Квіти хотіла садити для краси й ті не потрібні оточуючим, – думала Катя.
Сама дивилася у вікно. Там якраз гуляв той хлопчик, Максимка.
Дощик ішов. А він в одних шортиках і у футболці. Гойдається, мокне і нікуди не йде. Катя зранку оладок напекла. Вони вийшли маленькі, пишненькі, золотисті. Підкоряючись раптовому пориву, вона підхопилася, взяла тарілочку і вибігла у двір.
Підійшла до хлопчика. Простягнула йому частування.
– Бери, їж. Смачні ж, мене бабуся навчила куховарити. Хочеш, я тобі чайку винесу! – усміхнулася вона йому.
Хлопчик зблід. Зліз із гойдалки. Зробив крок до Каті. І раптом вибив тарілку в неї з рук. Золотисті оладки впали в калюжу. А він знову сміявся…
І Катю раптом прорвало. Ні, вона не лаялася. Просто розповідала йому про себе. Про те, як важко вони жили з бабусею. І вона з нічого робила смачну їжу. Готувала деруни, смажила картоплю, ліпила кабачкові оладки.
Перешивала одяг. І завжди вчила онуку шукати в житті хороше. Навіть якщо голодно, холодно і погано.
“- Якщо людина не знайде, заради чого їй жити і сміятися, не буде радіти, вона зачахне, Катрусю. Ти дивись, скільки нам Боженька всього подарував! Дерева всі різні, красиві. Гори, річки, моря. Тварини! Дельфіни, Катрусю, до чого чудові! Мені вже їх так хочеться наживо побачити. Слоненята, зебри, фламінго, ведмежата, лисички, зайчики. Треба їх не ображати, любити.
Мені мама моя ще повідала, що коли-небудь, прийде той день, звірі будуть людей не боятися, а ті їм допомагати. Дружба запанує між людиною і тваринами. Довіра. Треба, як у райському саду. Щоб свій, маленький рай тут, на землі будувати. Господь не під силу хреста не дає, випробування на всіх чекають.
Треба очищати душу, співчувати, милосердними бути. На зло злом не відповідати, інакше загине все живе, любов рятує, тільки вона! “- шепотіла Каті бабуся.
Тепер вона Максимці це сказала. Розвернулася і пішла. Промайнула в неї думка, що може, помилялася бабуся. Може, є такі ось, як цей Максимка. Злі самі по собі. І не проймеш їх ніяким добром.
Вона не бачила, як плаче на вулиці хлопчик. І сльози його під дощем було не видно. Мокро ж. Як збирає ним же викинуті в бруд оладки. Несе їх у бік і кришить пташкам. Йому дуже хотілося з’їсти хоч один, коли протягувала та тітка. Може, вона й справді добра?
Тільки Максимка вже звик жити у своїй шкурці. Так було простіше й легше. Він начебто нікого не любить і його теж – ніхто. Можна поводитися, як хочеш, ображати, робити погано. Ну і що. Нехай його лають. Тільки б ніколи не чути на свою адресу слів батька:
– Це через тебе вона пішла, чудовисько.
Якби пішов з життя він, Максимка, то та красуня з білявим волоссям і величезними синіми очима, його матуся, залишилася б жива. Нехай би його, Максимки, не було, зате матуся була б тут. Скільки разів, піднімаючи очі на небо, він подумки просив:
– Поверніть маму сюди! Мене заберіть. І тато тоді не буде сваритися. Вони з мамою будуть одне в одного знову, як раніше.
Спочатку Максимка ріс, ластився до батька. Але… натикався на стіну відчуження. Потім, коли батько сам став робити спроби зблизитися, Максимка огризався і тікав. Він не хотів більше спілкуватися, образа точила всередині. Так і йшов час.
Йому було добре в цій шкаралупі злості на весь світ. Він звично доводив людей, ті його лаяли. Батько ніби виходив зі свого вічного сну і намагався щось робити, залагоджував конфлікти, що виникали через Максимка, тоді хлопчик думав, може, тато й справді його хоч трохи любить? І він йому небайдужий насправді…
Вони переїхали на цю, нову адресу. Усе було як раніше. Максимка пакостить. Його лають. Усі, крім ось цієї тітоньки. Вона була анітрохи не схожа на його прекрасну маму. Тільки образивши її, раптом виникло відчуття, що він зробив боляче своїй мамі…
Зранку він попросив у тата грошей. Той, не питаючи на що, звично дав. Хлопчик пішов у магазин. На касі попросив квіти, які ростуть перед будинком.
Продавець простягнула пакетик насіння.
– Ні, мені інше. Вони такі, стебло, там квітка гойдається. Їх давайте, – почав пояснювати хлопчик.
– Так ти їх посади спочатку! По одному, в землю. Полий потім. Вони й виростуть! Мамі хочеш допомогти? – розсміялася продавчиня.
Максимка вийшов, притискаючи до себе пакетики. Потемніє і він піде на цю саму клумбу. І посадить. Бо … погано йому на душі. Раніше шкодив і було нормально. А тепер – погано.
Раптом згадав слова тієї жінки. З ним давно так ласкаво ніхто не розмовляв. Лаяли здебільшого. А йому найбільше на світі хотілося, щоб хтось притиснув до себе, доторкнувся, погладив по волоссю. І пішов би цей липкий страх, не стали б приходити чудовиська ночами.
Одного разу Катя звично підходила до будинку. На клумбу вона намагалася не дивитися з того часу. Боляче було. І раптом побачила їх. Витончені космеї немов вітаючи її, кивали, вражаючи своєю простотою і пишністю одночасно. Небагато їх було. І посаджені то тут, то там.
Сусідки? Катя мимоволі посміхнулася. Зліва побачила його.
І десь усередині ожила здогадка – це ж цей хлопчик! Він їх посадив. Катя метнулася додому. Учора вона манник пекла. Загорнула в серветку й у двір.
Підійшла. Дивиться спідлоба і мовчить.
– Привіт, Максиме. Я тут тобі манника принесла. Не кидай його, будь ласка, тільки. Їжу не можна кидати, милий. Хліб особливо. Краще пташкам віддати, якщо що, – промовила Катя.
– Я й віддав, – буркнув хлопчик.
– Що? – перепитала Катя.
– Ну тоді, ви принесли. Я зібрав потім і відніс птахам, – він, як і раніше, не дивився на неї.
Катя наблизилася, відчувши, що сильно б’ється серце. Що вона робить? Це чужа дитина, яка ображає всіх навколо.
“- Це дитина, яка хоче, щоб її почули! Обійми її! – пролунало в голові.”
І Катя притиснула до себе Максимку. Шепотіла йому про те, що він дуже красивий і гарний малюк, просто заплутався. І він не один, у нього є тато. І мама, яка не поруч зараз, але поруч подумки. І коли-небудь він її побачить.
– Я справді побачу маму? Це прям точнісінько-преточнісінько станеться? – несміливо, зовсім несхоже на нього, перепитав хлопчик, піднявши до неї забруднене личко і дивлячись своїми дивовижними очима.
– Звичайно! Тільки не скоро. Але ти не сумуй. Ми всіх наших близьких побачимо. У мене там бабуся Таня. Вона знаєш, яка хороша! Ой, скільки в нас із нею всього було! – розсміявшись, почала розповідати Катя.
Сусіди тільки диву давалися. Пустотливий Максимка їв манник. Поруч сиділа самотня Катя, яка йому щось захоплено розповідала.
Ніхто не чув, як на другому поверсі відчинилися балконні двері. І чоловік, із зарослим щетиною обличчям і хворими очима, здивовано дивився на подвір’я.
Він уперше за останній час чув дзвінкий сміх свого сина. І його Максимка нікого не ображав, нічого не робив поганого. А від душі радів, дивлячись на русяву жінку.
Чоловік готовий був усе віддати, тільки б не сказати тоді тих жорстоких слів своїй дитині. Про те, що через нього пішла з життя його дружина. Його Маруся. Він був розчавлений горем і просто розлютився, поставивши під удар своїх слів найдорожчого чоловічка на землі – свого Максимку.
Незліченну кількість разів шкодував про це, і вживав, щоб заглушити страх, жах від втрати дружини. І син був так схожий на неї, Марусю.
Наполовину порожня пляшка полетіла у відро для сміття. Він швидко вмився, почистив зуби. Зараз, зараз він теж вийде у двір. Тільки б Максимка продовжував сміятися. І не пішла б та жінка. Може, там, на небесах, вирішили зглянутися над ним? І серед усієї безнадії візьме, та й станеться щось хороше?
– Тату! Тату, а це Катя! Тату, вона так смачно куховарить! Ось, я манник весь доїв! Вибач, я тобі не залишив. Я не знав, що ти спустишся, тату! – без упину говорив його син.
Незнайомка посміхалася. І він подумав про себе, що в неї дивовижні очі – як зірочки. Сяють, осяваючи все навколо. І навіть знайшов у собі сміливості вимовити ці слова. Довго вони ще розмовляли. І з’ясувалося, що мрії в них, однакові – про сад, лазню,чай і карамельки.
– І квіти ще посадимо. Багато нехай їх росте в саду нашому. Я вмію, вже садив! – з гордістю додав Максимка.
А коли вони гуляли втрьох увечері вулицями, Катя раптом подумала, що вона симпатична! Ну й що, що не модна, але в кожному ж своя родзинка, чого себе мучити! Просто фото те … вийшло невдале, та й усе! Зате очі в неї, як зірки, ось, Максимки тато так і сказав.
До того ж паспорт можна поміняти – при заміжжі та зміні прізвища, наприклад. Тоді й фото візьме та й вийде вдале! Закохані всі красиві!Спеціально для сайту Stories
