Ввечері зателефонувала знайома і, знаючи, що вранці ми їдемо в село до родичів, попросила підвезти маму, яка гостювала у неї.
Наступного дня Лідія Олексіївна, жінка років шістдесяти, стояла з дочкою біля під’їзду в сірому пальті та в блакитному береті, який дуже пасував до її очей.
— Вибачте, що напросилася, але дочка каже, що ви не проти.
— Все гаразд, нам по дорозі, до того ж трохи скоротимо шлях, а на автобусі вам доведеться їхати чотири години.
— Це правда, — вона зняла берет, поправила каштанове волосся, підстрижене під каре, — з вами швидше.
Через дві години шляху ми звернули на коротший маршрут, а ще через пів години з’явилися лісочки й пагорби; дорога вела вздовж височин, місцями вкритих рідкісною рослинністю.
– Давно я цією дорогою не їздила, – сказала, ніби сама до себе, наша пасажирка, – раніше ось ця гора була майже вся лиса, а тепер подивіться, які дерева виросли, – вона зітхнула, – ех, час, як усе змінюється.
— Що змінюється, тітонько Лідо?
— Та ось ці пагорби й гори вже заросли, раніше той схил був голим, камінчики на ньому дрібні, наче хтось їх молоточком розбив. Одного разу я скотилася по цьому насипу, обдерла собі ноги й руки.
– Тут круто. Що ж змусило вас піти туди?
Лідія Олексіївна, відчуваючи мій інтерес, ще раз поглянула в бік гір і розповіла свою історію.
Усе життя її родина жила в селі, батько возив директора радгоспу, а мама працювала бухгалтером. Ліда була єдиною донькою в родині. Її любили й пестили, пророкували гарну освіту та життя в місті.
Але все склалося інакше. У дев’ятому класі в Ліду закохався Володька, який був на рік старший. Він веселив її різними вигадками, проводжаючи додому, — одному йому відомо, звідки він їх брав.
Батьки натякали Ліді, що хлопець із багатодітної сім’ї. Ну, що вони можуть дати старшому синові в матеріальному плані?
Можливо, саме тому Ліда з обережністю ставилася до залицянь сільського хлопця, якби не той випадок.
Дівчата та кілька хлопців із їхньої школи вирушили на гору, що розташовувалася за сім кілометрів від села. Ліда теж поїхала з ними, хоча того дня у неї був день народження.
Поїхали туди на велосипедах, і, піднявшись вище, молодь рушила вузькою стежкою, намагаючись не дивитися вниз. І раптом хтось скрикнув, пролунав шум каменів, що скочувалися вниз, а разом з ними по схилу вниз затягувало й Ліду.
У її очах — переляк, відчай і спроби вхопитися руками за сипучий схил. На допомогу кинувся Володька, сповзаючи вниз за Лідою. Володька якимось дивом витягнув Ліду, а сам обдер до кр.ві коліна, руки й навіть обличчя. І вже коли Ліда була нагорі, а йому залишався ще один ривок, — з його куртки посипалися блакитні намистинки. І він знову кинувся за ними вниз по насипу, ніби це було щось найдорожче.
— Володько, не треба, — кричали йому, — підіймайся.
А він, встигнувши зібрати кілька намистин, вибрався на стежку. Насамперед переконався, що у Ліді немає переломів; побачивши в її очах вдячність, розтиснув кулак. На долоні лежало кілька намистин, решту він дістав із кишені, де на розірваній нитці залишилося ще кілька штук.
Намисто було простеньким, явно недорогим, але на нього треба було накопичити грошей, яких у багатодітній родині Володьки не вистачало.
— Ой, що це у тебе? — забувши про подряпані коліна, запитала Ліда.
— Це був твій подарунок, — зі сльозами в голосі зізнався хлопчик, — хотів подарувати тобі намисто, адже сьогодні у тебе день народження, — сказав він і, відвернувшись, заплакав.
Це були тихі й майже непомітні сльози — чи то через зіпсований подарунок, чи то від радості, що все обійшлося, і що вони з Лідою цілі й неушкоджені. Цілий тиждень він уявляв, як подарує Ліді намисто, куплене на заощаджені гроші, які йому давали на буфет.
– Дай їх мені! – сказала вона, – я нанизаю їх на ниточку й носитиму.
Він мовчки простягнув руку з рештою намистин:
– Я куплю тобі інше, тільки пізніше.
— Нічого не треба купувати, це найгарніше намисто, і якщо намистин не вистачить, я носитиму їх як браслетик, адже мені ніколи в житті не дарували таких подарунків.
Намистини вона нанизала — їх стало вдвічі менше, решта, мабуть, так і скотилася по крутому насипу.
Володька все частіше став проводжати її додому, а батьки все частіше бурчали на доньку за дружбу з ним.
Перед призовом він працював у радгоспі, а Ліда навчалася в місті, зустрічалися вони лише у вихідні.
Вона мала провести його, але запізнилася: доки дісталася до села, автобус вже від’їхав. І тоді Ліда сіла на лавку й розплакалася.
Дивна це була дружба: нічого один одному не обіцяли, навіть не цілувалися. До того ж Ліда ще й від батьків чула докори:
— Здобувай освіту й залишайся в місті, навіщо тобі крутити хвости коровам, і кинь Володьку, того бродягу.
І ось, від нахлинувших почуттів вона зараз розплакалася. «Що він може подумати, — міркувала вона, — вирішить, що батьки не дозволили, або я сама не захотіла проводжати».
Але через два тижні Ліда отримала листа, зворотна адреса якого була ві .ькова частина. Серце радісно забилося, руки не слухалися, коли вона обережно намагалася відкрити конверт.
«Вітаю, моя намистинка!» — прочитала Ліда й притиснула аркуш до грудей. Він ніколи так її не називав, і від цього на душі стало надзвичайно легко й солодко. «Дуже шкода, що ми не побачилися в день мого від’їзду. Але я взяв із собою шкільну фотографію, на якій ми сфотографовані, коли їздили на спортивний зліт у район.
Буду дивитися хоча б на неї, згадувати тебе й мріяти про зустріч».
Ліда на одному подиху прочитала лист Володьки, а потім уже повільно почала читати вдруге.
І так цілих два роки вона листувалася з Володькою, який у кожному листі називав її не тільки на ім’я, а й «намистинкою». І стала ця «намистинка» чимось на зразок їхнього пароля, чи що, сполучною ланкою між їхнім походом на гору та порваним тоді намистом, коли він рятував її.
А коли він повернувся з армії, то Ліда зізналася батькам, що нікого більше не кохає, крім Володі, і що їй байдуже, скільки в нього братів і сестер.
Весілля влаштували батьки Ліди, зітхаючи. А через два роки зять віддячив добром за те, що йому довірили дочку. У радгоспі йому не було рівних як механіку: він копався в будь-якій техніці, доводячи її до ладу, дивуючи керівництво своєю кмітливістю.
Навіть якщо він іноді ви.’є, то все одно залишається таким самим добрим і поступливим:
— Моя Намистинка, вибач, що я трохи пригубив.
– Гаразд-гаразд, – бурчала Ліда, – зараз проспишся і знову станеш чудовим татом.
Лідія Олексіївна, побачивши, що село вже видніється, розплакалася.
– У нас з Володею двоє дітей. Тільки його самого вже три роки як немає, стільки років йому було відведено.
– І все одно ви щаслива, Лідія Олексіївна, – сказала я їй.
– Це правда, щаслива, прожила з ним, як у Христа за пазухою. І зараз не минає й дня, щоб не згадати його добрим словом, а молодший онук дуже на нього схожий.
Ми під’їхали до будинку Лідії Олексіївни. Вона вийшла з машини, пальто було розстебнуте, і легкий шарфик розвіявся, – під ним виднілися намистини блакитного кольору.
– Це ті самі намистинки, що Володя подарував вам на горі? – запитала я.
— Ні, це інше намисто, але теж подаровані ним. А ті намистинки досі зберігаються у мене в скринці.
Вона запрошувала нас на чай, але ми вирішили не затримуватися й поїхали далі, всю дорогу згадуючи розповідь Лідії Олексіївни, в якій було стільки світла й тепла, що на душі стало якось радісно.
