«Як можна жити у двокімнатній квартирі з таким вовкодавом?» — обурено думала Юля, дивлячись, як сусід, що мешкає зі своєю прабабусею над її квартирою, спускається з великим собакою на повідку. Собака, явно помісь вівчарки з дворнягою, дивився на Юлю добрими очима і кульгав на передню лапу.
— Чому ваш собака знову без намордника? — сердито запитала Юля.
Вона, в принципі, не мала нічого проти цього пса: собака не гавкав, не вив, нікого не чіпав, крім… Загалом, саме через це «крім» Юля й сердилася на собаку та на її господаря.
Молодий чоловік з’явився в їхньому під’їзді всього місяць тому. Він переїхав жити до своєї прабабусі.
Бабі Тані було вже майже дев’яносто років, і донедавна вона цілком спокійно справлялася сама. Готувала їжу, ходила в магазин, навіть підмітала на своїй сходовій площадці.
Але нещодавно вона застудилася, злягла і більше вже не встала. Усі її родичі жили своїм життям і приїжджали до неї лише для того, щоб подивитися, чи скоро доведеться читати заповіт.
Сусідка Юлі, Роза Львівна, яка знає про всіх усе, по секрету шепнула їй, що Ігор навіть не рідний, а якийсь онуватий племінник, і він зовсім не претендує на її житло. Просто йому стало її шкода, та й роботу він поруч підшукав, ось і живе поки що з нею.
А собака у них якийсь особливий, але чим саме? Роза Львівна, зітхнувши з жалем, зізналася, що цією інформацією вона поки що не володіє.
Юлі стало цікаво, і коли одного ранку вона виходила з квартири з Артемом, своїм дворічним сином, і побачила, що сусід теж спускається вниз із собакою, вона присіла й зробила вигляд, ніби поправляє малюкові чобітки. А сама пильно розглядала собаку: чим же він такий особливий?
Собака, кульгаючи, спокійно проходив повз, але тут Тьома потягнувся до нього й ледь не впав. Собака різко обернувся й схопив дитину за комір куртки. Тьома розреготався і, що дивно, не злякався й не впав. А Юля чомусь розлютилася:
— Чому ви не одягаєте собаці намордник? — різко запитала вона у хлопця.
Молодий чоловік здивувався й спокійно відповів:
— Вона ж добра. І вашого малюка втримала, адже він би впав.
— Я сама догляну за своєю дитиною, а ваша вівчарка може його налякати!
Ігор важко зітхнув, з жалем подивився на Юлю й тихо сказав собаці:
— Ходімо, Дано, бачиш, які бувають дівчата: красиві, але злі.
Вони пішли, а Юля почервоніла. Та чому ж вона накинулася на цю Дану? Адже собака справді допомогла Тьомі: якби вона його не втримала, він міг би впасти зі сходинки.
Юля нещодавно розлучилася з чоловіком, тому й зривалася на всіх підряд, але ж собака в цьому не винна. Тоді Юля вирішила при нагоді вибачитися, але чомусь щоразу, зустрічаючись із сусідом, навпаки, знову чіплялася до нього.
Причиною цього було ще й те, як на неї дивився Ігор. Він весь час посміхався, ніби на Юлі був блазнівський капелюх. Вона навіть краєм ока перевіряла, чи все гаразд з одягом. Почала щоранку фарбуватися й ретельно укладати волосся. А він ще більше веселився.
А ось ця Дана прилипла до Тьоми. Нікого не чіпала, а повз малюка пройти ніяк не могла — обов’язково його лизне або носом підштовхне, граючись.
Тьомка так її полюбив, що не хотів іти до садочка, поки її не погладить. Ігор, дивлячись на них, глузливо посміхається, а Юля сердиться.
Усе змінилося одного морозного зимового дня.
Юлі треба було прийти на роботу раніше, вона одягла Тьому, взяла санки, і вони вийшли на вулицю. Санки були старенькі, без спинки. Юля постелила на них ковдрочку, посадила Тьому, наказала йому міцно триматися й помчала вулицею.
Підбігши до перехрестя, вона зупинилася. На світлофорі горіло червоне світло. Юля ледь не підстрибувала, подумки благаючи, щоб зелене світло загорілося швидше, і раптом побачила Ігоря, що підійшов зі своєю собакою.
Ігор широко посміхнувся, а Юля скрипнула зубами, відвернулася і, ледь дочекавшись зеленого світла, побігла через дорогу.
Раптом вона почула нестерпно гучний виск гальм і відчула біль від мотузки, що вирвалася з руки, — тієї самої, що була прив’язана до санок. Юля відчула крижаний холод, що огорнув усе її тіло, і різко обернулася.
Вона, наче в уповільненому кіно, бачила темний легковий автомобіль, що проїхав на червоне світло і ще котився на гальмах по слизькій дорозі. Бачила, як санки летіли через дорогу, розмахуючи ковдрою, що зісковзнула, і страшенно боялася побачити Тьомку.
Юля заплющила очі.
Вона стояла посеред дороги, боячись розплющити очі, але раптом відчула, як хтось ніжно гладить її по щоці.
— Усе добре, дивися, усе добре, — почула вона тихий голос Ігоря.
Вона не могла зрозуміти, чому і як «все» може бути добре, але повільно розплющила очі.
На руках у Ігоря сидів цілий і неушкоджений Тьома!
Юля схопила сина й так несамовито почала його цілувати, що Тьомка злякався й заплакав.
Лише через кілька хвилин Юля змогла вислухати Ігоря, який розповів їй, як Дана ще перед перехрестям знову почала лизати хлопчика. Він потягнувся до неї й міг би впасти, але собака схопила його за зав’язаний ззаду шарф і так і тримала малюка, поки Юля кинулася через дорогу.
Санки поїхали, а Тьомка зіскочив з них і залишився з собакою та Ігорем. Тому машина, що проїхала на червоне світло, врізалася в уже порожні санки.
Порушник навіть не загальмував, мабуть, теж дуже злякався, і поїхав. Правда, без лобового скла.
Того дня Юля все-таки запізнилася на роботу. Вона та Ігор повільно дійшли до дитячого садка, причому Тьомка всю дорогу їхав то на плечах у Ігоря, то на спині у Дани, яка терпляче й обережно везла хлопчика на собі.
Юля більше не сердилася на сусіда, вона була йому та його собаці безмежно вдячна.
Уже біля самого садочка Юля не витримала:
— Ігорю, а чому твоя Дана особлива? Кажуть, вона незвичайна собака.
— Вона просто розумна й добра. Мені було дванадцять років, коли я забрав її в нетверезих чоловіків. Вони жорстоко поводилися з цуценям, яке вже майже не подавало ознак життя. Я вирвав його в них, а вони від злості відштовхнули мене й пішли.
Вони навіть не помітили, що я вдарився об камінь і знепритомнів. Я, можливо, й не вижив би, адже мене не було видно іншим людям, але Дана почала так голосно вити й вищати, сидячи у мене на грудях, що хтось звернув на це увагу й мене врятували.
Я потрапив до лікарні, а мої батьки забрали Дану додому. Коли Дана підросла, вона одного разу побачила цих чоловіків у нас у дворі й упізнала їх. Вона загнала їх у кут і тримала, поки не приїхала поліція.
Вони так злякалися, що одразу зізналися у всьому. Один поліцейський навіть хотів взяти її на службу, але через пошкоджену лапу передумав.
І добре, я вже не міг з нею розлучитися. Ми разом майже тринадцять років, вона вже старенька. А сьогодні ось тобі з Тьомою допомогла. Як же її не любити?
Юля погладила собаку по голові й сказала Ігорю:
— Приходьте ввечері, я вас смаженою куркою пригощу. І бабу Таню пригостимо, ти ж, напевно, таке не готуєш.
Через рік у Ігоря та Юлі народиться донька Даринка. Старенька Дана допомагатиме доглядати за нею і дуже уважно стежитиме, щоб малятко не забивалося і не падало.
Баба Таня проживе ще чотири роки і дуже здивує всіх своїм заповітом. Вона заповідає свою квартиру хорошій людині, нехай і не рідному правнуку Ігорю.
Мине кілька років, і десятирічний Тьома принесе додому брудного цуценя, благально подивиться в очі батькам і з полегшенням зітхне, коли тато Ігор, посміхнувшись, дозволить йому залишити цуценя.
