З дитинства я боюся циган. Мені завжди здавалося, що варто лише заговорити з циганкою, як вона одразу ж нагадає мені щось жахливе, на зразок прокляття на десять поколіннь.
Тому я завжди пробігала повз них, наче оскаженіла. Але, мабуть, від долі не втечеш…
Який може бути новорічний настрій, якщо наприкінці грудня на вулиці йде дощ замість снігу? Настрою немає, але подарунки ніхто не скасовував.
Ось я й іду по мокрому ринку з парасолькою та глобальною проблемою в голові: що подарувати татові на Новий рік? Мама покинула нас, коли я ще була маленькою.
Але я її й не засуджую. Багато років тому знайомство моїх батьків на веселій вечірці закінчилося моїм народженням. І мій тато, як благородна й чесна людина, звичайно ж, одружився з моєю мамою, хоч вони й не відчували одне до одного особливо ніжних почуттів.
Але їй не вистачило благородства. Вона прагнула романтики та пригод. Ось так і виховав мене мій татусь, найчудовіша людина у світі! Тож і подарунок йому треба вибрати найчудовіший!
Йду, кручу головою в пошуках суперподарунка, і раптом бачу, як маленьке циганча, відбігши від мами-циганки, яка комусь ворожила, послизнулося й кубарем покотилося по мокрому асфальту.
Хлопчик не заплакав, лише стиснув губки, але й сам не зміг встати — підвернув ніжку. Я, не замислюючись, підбігла до нього й підняла.
У цей момент підбігла й циганка, підхопила малюка, і раптом простим, привітним тоном сказала мені:
— Ти хороша людина, красуне. Дякую. Дуже скоро ти зустрінеш своє щастя. Воно прилетить до тебе пташкою. Тільки бережи татів годинник. Без нього можеш упустити те саме щастя.
Я не дослухавши, поспішно попрямувала геть, поки вона ще не встигла мені нагадати щось погане. Але її слова лунали в моїй голові, наче заїла платівка: «Пташка, щастя, татів годинник».
О, до речі, можна купити татові годинник із зозулею. Я засміялася: ось і пташка, і татів годинник— у комплекті. А що, може, й справді, моя неземна любов зустрінеться? Мені вже 25, а той єдиний досі так і не з’явився.
Глибоко замислившись, я зайшла у двері супермаркету, що розчинилися переді мною, і стала в чергу до банкомату. Раптом щось велике й м’яке різко вдарило мене в спину.
Ледве втримавшись на ногах, я обернулася й побачила високого хлопця в костюмі курки з рекламою місцевої кав’ярні. Голова з гребінцем зсунулася вбік, відкривши його обличчя. Він відверто реготав, причому дивлячись на мене. І насилу вичавив:
– Вибач, спіткнувся. Ти гарно виглядаєш!
Я не зрозуміла, чому він так веселиться, але помітила, що й інші люди теж дивляться на мене з посмішкою. Швидко оглянувши себе з усіх боків, я нічого підозрілого не виявила.
І тут — о, Боже мій! — я зрозуміла! Я — у залі супермаркету, стою в черзі до банкомату під розкритою парасолькою! Треба ж було так задуматися!
Подарувавши палючий погляд «курці», який продовжував сміятися, я гордо склала парасольку й пішла до найближчого бутика.
Через пару днів настали морози, пішов сніг пластівцями, і місто закуталося в білу пухову ковдру. Магазини й вулиці виблискували різнокольоровими гірляндами, і нарешті відчулося наближення Нового року.
Подарунок татові я так і не купила, тож після роботи вирушила його шукати.
На розі я помітила новий магазинчик сувенірів. На вивісці виблискувало: «Синя пташка». Знову згадалося пророцтво циганки, і я вирішила зайти. А раптом воно тут, моє щастя?
За прилавком стояв симпатичний блондин із фігурою Аполлона. А за його спиною висів приголомшливий старовинний годинник.
«Аполлон» побачив мене й підморгнув. Ось вона, доля! Я підійшла й, сяючи посмішкою, попросила показати мені цей годинник.
— О, дівчина з парасолькою? Гарний годинник, — почула я ззаду веселий голос. — Подарунок нареченому?
Я обернулася й побачила хлопця, того самого, у костюмі курки. Поруч із ним йшла дуже мила дівчина, вона привітно посміхалася.
— Чоловікові, — буркнула я.
Блондин одразу ж втратив до мене інтерес, взяв у мене гроші й за мить уже посміхався іншій дамі.
Звідки він узявся?! Я тут, може, свою долю зустріла, а він зі своїми жартами. Вийшовши на вулицю, я з сумом обернулася на «Синю пташку» і махнула рукою. Не дуже-то й потрібен мені такий суперкрасень, потім доведеться мучитися, відганяючи шанувальниць.
Наступного дня я відвезла татові подарунок. Ну, не встигла я зустріти свою пташку щастя з татовим годинником, так я й не особливо сподівалася.
Завтра вже Новий рік, ми завжди зустрічаємо його разом, але тата запросили до себе на дачу друзі.
Щоб він не відчував себе винуватим, залишаючи мене одну в новорічну ніч, я збрехала, що йду до подруги. А привітаю його сьогодні, заздалегідь.
Годинник йому дуже сподобався. Він довго його розглядав, милувався, знімав невидимі пилинки. Дивлячись на нього, я була щаслива. Навіть подумала: може, це й є моє щастя?
Але тут він ахнув, підхопився і простягнув мені маленьку чорну коробочку, що лежала на комоді. Я відкрила її й розсміялася — все-таки я дочка свого батька! У коробочці лежав дивовижний годинник зі стразами!
31 грудня у мене був вихідний. І я вирішила влаштувати собі справжнє свято.
Приготувала салати, прикрасила кімнату й накрила стіл. Ялинки не було, шкода, але обійдуся без неї. Десь за годину до півночі, закінчивши всі приготування й одягнувши нову повітряну сукню, я сіла за стіл, увімкнула телевізор і почала милуватися татовим подарунком.
Раптом задзвонив телефон, і я від несподіванки впустила годинник на підлогу. Дзвонила та сама подруга, до якої я «пішла» зустрічати Новий рік. Привітали одна одну з прийдешнім святом, посміялися. Закінчивши розмову, я подивилася на годинник. Він зупинився! О ні! Я його і струшувала, і стукала по ньому— марно…
Вже була готова розплакатися від відчаю, але тут пролунав дзвінок у двері. Тепер я вже здивувалася, адже, власне, нікого не чекала. Я відчинила двері й ледь встигла відскочити — у кімнату ввалилася пухнаста ялинка й голосно закричала:
— Дівчата, з Новим роком!
Я мовчки чекала, коли з’явиться джерело голосу, і, коли з-за ялинки висунулася голова, нервово хихикнула. Знову він! Хлопець із супермаркету побачив мене й здивовано запитав:
— Ти?! А де Аліска?
— Хвилину тому тут була тільки я. А хто така Аліска?
-Моя сестра. Пам’ятаєш, вона була зі мною, коли ти купувала годинник? Вона подзвонила мені з телефону подруги й благала врятувати свято. У них не залишилося ялинки. Ось, вона дала таку адресу: вулиця Світла, будинок 22А, квартира 88.
— Наш будинок — 22, а 22А — через два будинки від нас, — зловтішно випалила я, милуючись його посмішкою. — А чому ти без костюма?
— Якого? А, мене друг попросив підмінити. Він посварився з дружиною, а вона при надії. Тож вона сказала йому, що пробачить лише за мочені яблучка. Ось він і бігав по всіх ринках, шукав.
— Знайшов?
— А як же! Він Настюху дуже любить. А мене звати Стас, Стас Снігир. А ти що, сама святкуєш? Ти ж щось про чоловіка казала.
Гаразд, вибач, якщо я тоді тебе образив. Ти була така кумедна й мила… Ну, мені, мабуть, треба йти шукати сестру, — невпевнено додав він.
Стас уже повернувся, щоб піти, але побачив у мене в руках годинник і запитав:
— Щось із годинником?
— Зламався, тато вчора подарував, а я впустила, — сумно відповіла я.
Він чомусь зрадів:
— Справді? А давай я його полагоджу.
— Ти вмієш?
— Я інженер, точні прилади — моя робота. У тебе є ялинка? Ні, тоді йди прикрашай її. Я все одно вже не встигну до дівчат до півночі.
Він вручив мені ялинку, взяв у мене з рук годинник і впевнено пішов у кімнату. І тут мене осяяло — пташка щастя! Я, мабуть, сказала це вголос, бо він обернувся й з подивом вимовив:
— Так мене ще ніхто не називав, ти перша.
А потім посміхнувся й тихо додав:
— А може, й єдина.
