Однин літній чоловік жив окремо. І діти дуже за нього турбувалися, приїжджали провідати, продукти привозили, ліки – цей чоловік хворів постійно і поганенько ходив.
Все життя він багато і важко працював. І добре заробляв завжди. І пенсія у нього вийшла дуже пристойна за нашими мірками. І квартира хороша, велика. І він все сидів на дивані і телевізор дивився – “дивився”, – голосно сказано, слухав, бо погано бачив.
Включить на повну гучність і слухає – чув теж погано. Йому дев’яносто років, ось що я вам скажу. Ну і ось, сім’я занепокоїлася за дідуся дуже: він і раніше іноді виходив у магазин за молочком, а тут почав кудись ходити вечорами, з паличкою. Надіне капелюх і йде – пильні сусіди розповіли. А сам він не розповідав, прикидаючись, що не чує, про що його запитують. Ну, сім’я, діти, внуки, правнуки швиденько вистежили дідуся – чого там особливо вистежувати-то?
А він призвичаївся ходити в маленьке кафе поряд з будинком. Він красиво одягався, краватка, піджак, капелюх. І, спираючись на паличку, йшов в це кафе. Ресторанчик такий. І там вів жахливий спосіб життя: замовляв собі трошки шашличка або самсу. Соус. Лук нарізаний. І напій. Дві-три чарочки напою. І ще чашечку чаю і солодке. І так сидів, насолоджуючись кожним шматочком, зуби у нього міцні, штучні. І він робився рум’яним, намагався їсти повільно-повільно, щоб довше в кафе посидіти. І музика ще там грала гарна.
Все це він цілком міг собі дозволити на пенсію – потрошки, по чуть-чуть. І в кафе дідуся всі любили і раділи йому. І давали всілякі приємні бонуси, шкідливі, солодкі або жирні. І ці родичі жахливо обурилися і хотіли влаштувати скандал. Заточити дідуся в будинку. Найняти доглядальницю. Перевірити, чи не вижив він з розуму. Чи не перепише ще й квартиру на злих людей? І взагалі – все це шкідливо, небезпечно, та ще й напій. Я все розумію. Це шкідливо, безперечно. Але куди шкідливіше сидіти вдома на дивані і слухати телевізор в дев’яносто років. І це такі маленькі і невинні радості – хіба людина не заробила? Трошки відпочинку, трошки шашличка, трошки уваги і любові?
І можливість залишити трошки чайових – залізними монетками?
Добре, що внук-програміст виявився такої ж думки. І не дозволив дідуся лаяти і позбавляти задоволення.
А просто залишив свій телефон в кафе і став вечорами телефонувати і питати добродушно, чи все в порядку? І все в порядку. Хоча все це – шкідливо і небезпечно. Але життя теж шкідливе і небезпечне було у старенького. У шахті і на буровій. Нехай. Іноді можна собі дозволити, ось що я думаю. Трошки можна.
