Пенсіонерку Дарину Сергіївну знали в окрузі. Жінці було вже за сімдесят, а вона могла фору і молодим дати. Маленька, сухенька, активна. З самого раннього ранку вона вже прибирала двір, шарудячи мітлою по асфальту, а в зиму скребла і довбала невеликим льодорубом сходинки біля під’їздів, збиваючи кірки наростаючого льоду.
Бабу Дар’ю не звільняли з двірників, жаліли за старання і дисципліну. Вона з десяток років працювала вже на подвір’ї, наводячи лад у будь-яку погоду.
Іноді, коли було забагато снігу, приїжджали на допомогу двірникам снігоприбиральна машина з вантажівкою. І тоді Дарина Сергіївна посміхалася і махала водіям, ніби своїм друзям.
Говорили, що завзята любителька котів баба Дар’я пішла працювати двірником через те, щоб купувати корм своїм улюбленцям.
Скромної пенсії колишнього бухгалтера не вистачало на хвостатих. А ще давні сусіди її будинку знали, що років п’ятнадцять тому поміняла Дарина Сергіївна свою однокімнатну квартиру з третього поверху на аналогічну на першому. При цьому їй довелося доплатити навіть трохи за такий обмін, хоча перші поверхи ніколи не вважалися найкращими.
І зробила так баба Дар’я не тільки через те, що не хотілося їй, літній людині, ходити високо, а через своїх улюблених кішок.
– От і добре, – раділа тоді пенсіонерка, – тепер моїм Василині та Мусі буде зручно на вулицю ходити. І мені не бігати щоразу їм двері відчиняти.
Кішки її швидко вловили значимість зручності. Вони стали виходити на вулицю через відчинену кватирку, з підвіконня зістрибували прямо на лавку під вікном. І так само поверталися назад.
Але кішок у Дар’ї Сергіївни було багато. Двох вона тримала вдома, а ще годувала підвальних, дикуватих, яким не пощастило мати господаря. Деяких навіть підкидали в підвал недбайливі мешканці, думаючи, що там тваринам буде добре, виживуть. Але не багато мешканців брали участь у долі безпритульних котів.
Тільки баба Дар’я всіляко дбала про підвальних кішок. Щоранку вона виносила корм і неголосно кликала безхатченків біля маленького віконця:
– Кис, кис, кис. Де ви там? Виходьте, я вам сніданок принесла.
Кішки вистрибували і з апетитом їли. Вода завжди в них стояла під кущем навпроти вікна, і Дарина Сергіївна стежила, щоб миска була повною.
Не всі мешканці розуміли жінку. Хтось знизував плечима. Лише деякі віддавали залишки супів і каш, шкодуючи кішок.
Бачачи таке, Дар’я Сергіївна щоразу гаряче дякувала людям, ніби надавали допомогу особисто їй.
– Ось спасибі, добрі люди. Боженька все бачить, і зарахується вам і на цьому, і на тому світі…
– А як вам зарахується, ви більше за всіх про них дбаєте… – посміхалися сусіди.
Дарину Сергіївну знав і лікар ветклініки. Уже скількох котів віднесла вона на стерилізацію, і не перелічити.
– Приручу їх спочатку, потім зловлю, відмию, – розповідала вона лікарю, – потім – сюди, щоб не плодилися. А то де мені всіх прогодувати?
Після операції баба Дар’я брала кішку до себе додому. У неї був навіть затишний куточок для таких тварин – у її спальні за шафою.
Коли кішечка була приручена, і навчена ходити в лоток, жінка всіляко намагалася знайти їй господаря.
У хід йшли і оголошення на стовпах, і сарафанне радіо, і навіть сам лікар ветлікарні допомагав влаштовувати через інтернет котів і кішок.
– Ось помолюся я за долю такої кішечки, і обов’язково добрі руки знайдуться, – розповідала Дар’я Сергіївна сусідам. Та що казати, я ж і у своєму районі вже стільки кішок прилаштувала.
– А вони у вас що, не закінчуються? – посміхалися сусіди, слухаючи розповідь двірнички.
– Так би й закінчилися, можливо. Але ж знаходяться ті, хто, дізнавшись про мене, підкидають сюди обридлих кішок або навіть маленьких кошенят, уявляєте? Ось, наприклад, учора нікого не було, а сьогодні приходжу і сидять малюки біля підвального вікна… А хіба я можу пройти повз? Ех, люди, люди…
Син двірнички жив на іншому кінці міста. Звісно, він знав про добре серце матері, але не поділяв її переживання про тварин. Іноді лише привозив пакунки корму, бо шкодував матір. Та вона просила посильної допомоги: навіть на свій день народження замовляла саме котячий корм, категорично відмовляючись від інших подарунків і гостинців.
– Мені спокійніше спати, і на душі тепло, якщо мої хвостаті ситі, хочете засуджуйте мене чи ні… – завжди говорила вона.
Одного разу сусідка Дар’ї Сергіївни побачила, як вона сидить на лавочці біля під’їзду.
– Що з вами, Дарино Сергіївно, вам погано? – запитала жінка.
– Не те щоб погано, але думки гіркі долають, – поділилася пенсіонерка, – ось мені вже скоро й вісімдесят. Працювати не зможу. І так – який із мене двірник, за мітлу тримаюся, щоб не впасти.
– Та що ви на себе наговорюєте, на подвір’ї завжди у нас чисто, – спробувала заспокоїти Дарину Сергіївну сусідка.
– Навіть не в цьому справа. Сто років я не проживу, а як подумаю, що буде без мене з моїми кішками? Хто їм їжі подасть? Куди вони подінуться? Так серце стискається… Ось, Валенька.
– Та не хвилюйтеся ви за них. Кішки істоти живучі. Вони пристосуються. Зрештою, знайдуться ще такі ж добрі люди, як і ви… Краще про своє здоров’я подумайте, щоб довше прожити, тоді й кішки довше при вас будуть, – усміхнулася сусідка.
– Це тільки так здається, що знайдеться людина… А от ти б могла потім допомагати, Валю? Тільки постійно треба. Хоч їх у мене небагато, але п’ятеро щодня приходять. І своїх дві, – зітхнувши, сказала Дар’я Сергіївна, кивнувши на кущі. Там сиділи три кішки, слухаючи промову своєї годувальниці.
– Он вони. Цих, звичайних, чомусь ніхто не бере. Хоча до слова сказати – як вони мишей ловлять! Трудяги. Скромні, але чарівні й дуже віддані господареві. Ось, Вася – старенький. Два рази я його віддавала в сусідній будинок. А він знову тут як тут. Так і залишила при собі. І такі ж інші. Нікуди від мене. І я до них звикла, – розповідала Дар’я Сергіївна.
Сусідка задумалася і нічого не сказала. А ввечері у двері баби Дар’ї подзвонили. На порозі стояла донька Валентини – Оленка.
– Я до вас, Дарино Сергіївно, – усміхнулася дівчина, – є розмова.
Вони сіли в кухні за стіл. Дарина Сергіївна, за своїм звичаєм нікого не випускати без чаю, поставила чайник на плиту і дістала з шафи домашнє печиво.
– Я прийшла вам сказати. Мені мама вашу розмову передала. Так от – я беруся бути вашою помічницею. Постійною.
– Ти ж студентка. Вчишся. Звідки в тебе кошти, Оленко? Тобі придане збирати треба… мила душа, – засміялася Дарина Сергіївна, але надія обігріла її.
– Я вже закінчила інститут. Тепер уже влаштувалася на роботу, і тут головне – не забувати про них. А ми разом будемо. А на корм не так багато й треба. Якщо спільно цим займатися. Головне – увага й любов. Спробую і я хоч когось прилаштувати серед своїх колег, – пообіцяла Оленка.
Не минуло й місяця, як одного кота Оленка влаштувала в сім’ю до літньої жінки, матері своєї колеги.
Дарина Сергіївна кинула роботу. Вона вже втомилася від фізичної праці, і син наполіг на тому, щоб мати берегла себе. Тепер він став забезпечувати її кормом для кішок постійно, а також купував вітаміни і засоби від паразитів.
– Ох, ну давно б так, – раділа Дар’я Сергіївна. Вона тепер щодня виходила гуляти. Працював новий двірник, і жінка посміхалася йому, як своєму наступнику.
– Ти тільки улюбленців моїх не кривдь, Льошо, – просила вона хлопця-студента, – вони ж старожили двору, теж дідусі. Нехай уже тут живуть. Тут їхній дім рідний.
Якось увечері, коли Олена зайшла до Дарини Сергіївни випити чаю, пенсіонерка показала їй срібну скриньку.
– Що це? – здивувалася Олена старовинній штучці.
– Це мені від бабусі ще дісталося. Ось і прикинь, скільки цій скриньці років. Більше ста, напевно.
Жінка розкрила її, і Оленка побачила кілька срібних каблучок, красиві срібні сережки з бірюзою, кілька ланцюжків, кулони, і бурштинове намисто.
– Цим скромним прикрасам теж багато років. Так, деякі не носять срібло. Їм золото подавай і діаманти, але я завжди любила срібло. Так уже заведено було в нашій небагатій родині, – розповідала Дарина Сергіївна.
Олена перебирала прикраси. Їй вони подобалися: ніби з музею, з далекого минулого століття засвітилися вони ніжним білим матовим благородним світлом на долоні дівчини.
– Так ось, Оленко. По грошах вони багато не коштують. Але мені були дорогі. Онучок у мене немає. Онук уже одружений. Невістка віддає перевагу золоту. Для них це тільки мотлох… Я хочу подарувати цю скриньку тобі… – сказала Дарина Сергіївна.
Спочатку Олена навіть і чути не хотіла про такий дорогий подарунок. І за що? Адже вона зовсім недавно стала допомагати бабі Дар’ї . І не хотіла, щоб такі пам’ятні речі жінка віддала.
Але Дарина Сергіївна наполягла.
– Візьми як пам’ять про мене. А якщо не стануть у пригоді вони тобі, коли мене не стане, то продай їх і купи корму нашим чи якимось іншим кішкам. Мені на небі тепло від цього стане… Будь ласка.
Оленка прийняла скриньку. Вона часто милувалася прикрасами, почистила їх і одягала, коли йшла в театр або на концерт. Особливо цьому раділа баба Дар’я, коли бачила, що Оленка носить її подарунки.
– Доброму серцю йде мій подарунок… – говорила вона, сидячи на лавці зі своїми кішками.
Прожила баба Дар’я дуже довге життя. Не стало її, коли виповнилося довгожительці будинку дев’яносто шість років. На той час уже не було в живих її кішок, залишалися тільки дві кішки, які невідомо звідки приходили до підвалу, і за якими доглядала і сама старенька, і її сусідки – Валентина та Оленка.Спеціально для сайту Stories
Оленка, вже на той час вийшла заміж і привела на світ двох дівчаток-двійнят. Вони бігали по двору, обожнювали годувати голубів і не забували і про кішок.
– Наші дівчатка правильно виховані, – говорила Валентина доньці, – гідна зміна Дарині Сергіївні, царство небесне добрій жінці, і найсвітліша пам’ять…
