“Ура! П’ятниця. Дочекався. З понеділка я у відпустці. Хочеться від щастя кричати, від радості аж розриває. Ми з дружиною їдемо у відпустку в село до бабусі дружини.
До бабусі Зої. Така мила старенька, з нею так цікаво розмовляти про все на світі. Вона знає все про минуле життя. Як цікаво вона розповідає про свою молодість, сім’ю.
Не хочу ніякого моря, ні подорожей річкою. Хочу в село, подалі від галасливої столиці. Дружина не проти. Вона дуже любить свою бабусю.”
Родіон одружився півроку тому. Приїхав підкорювати столицю, влаштувався на роботу водієм, там і познайомився зі своєю дружиною. Вони жили разом з її батьками в однокімнатній квартирі.
Кімната нагадувала лікарняну палату. Ліжка, тумбочки, стільці, шафа. Тесть працював на будівництві і незабаром мав отримати двокімнатну квартиру. У квартирі прописали й Родіона.
Родіон хотів переїхати в сімейний гуртожиток, але теща була проти.
— Ми чекаємо на квартиру, про який гуртожиток ти говориш? — обурювалася теща. — Потерпіть трохи. Через місяць-другий батько отримає квартиру, і тоді у вас буде своя кімната.
Молоді терпіли. Особистого життя не було. Живеш у батьків, терпи порядки цього дому. І Родіон терпів заради своєї дружини Каті, хоча додому йшов неохоче і ніколи не поспішав.
За що отримував докори від тещі, що дружина одна вдома вечір коротає, а він, Родіон, десь після роботи відпочиває.
Тесть мовчав. Нічого не говорив. Прийде після роботи, зануриться в газету і з рук її не випускає. Вечеряє з газетою, у туалеті з газетою, перед сном бере журнали. Мовчить весь вечір. Працював він на будівництві муляром, та ще й бригадиром.
Катя зверталася до батька, намагалася втягнути його в їхню вечірню розмову, а теща завжди захищала чоловіка:
– Він за день так накричиться на хлопців у бригаді, що вдома відпочиває. Тому й мовчить. Нехай мовчить, а ми поговоримо, обміркуємо наше спільне проживання в новій квартирі.
Це була улюблена тема розмови тещі.
Родіону все це так набридло, що він взяв квитки в село на п’ятницю. Увечері поїзд відвезе їх у тишу й спокій. Де немає дивного тестя й настирливої тещі.
Треба не забути купити бабусі подарунки. Вона дуже просила купити їй фотоальбом і зошити в клітинку.
Вручаючи бабусі зошити, Родіон поцікавився:
– А навіщо Вам зошити?
– Я веду щоденники, онуче. Пишу, що зроблено, що треба зробити. Записую свої спостереження, а потім порівнюю з минулим роком.
А інший щоденник — для погоди. Багато років веду, взимку переглядаю, перечитую. У мене ціла бібліотека з моїх щоденників. Усі розставлені за роками. Півстоліття їх веду, і жодного дня не пропустила.
Ввечері сяду, усе запишу, внесу дані про погоду. Люблю я писати, піду з життя, потім викинете, а захочете — читайте і продовжуйте мою справу.
– Бабусю, а можна мені подивитися ваші щоденники? Хоча у вас, може, там секрети.
– Які вже тепер секрети? Правда, свої дівочі секрети, страждання — і про них писала у своїх щоденниках. Дивися, онуче, якщо тобі цікаво.
– Дуже цікаво. Катя, йди сюди. Подивися, якими захопленнями займається твоя бабуся.
Катя розширила свої великі очі й сказала:
– Родя, ми ж приїхали не бабусині щоденники читати, а відпочивати. Ходімо на річку. Бабусю, відпусти нас.
– Ідіть уже. Ідіть, відпочивайте. Я заговорила Родіона.
Цілий тиждень Родіон із Катею засмагали, гуляли, висипалися. Бабуся надала молодятам окрему кімнату. Готувала їм смачну їжу. Ніяких вишуканих страв. Ніякого м’яса по-французьки. Родіон не терпів це м’ясо, яке з таким урочистим виглядом подавала теща. Все просто і смачно.
– Бабусю, ти нас розкормила своїми борщами, окрошками, котлетами, компотами, млинцями, пиріжками. Ми скоро в двері не вліземо, не треба стільки готувати, – бурчала Катя.
– Тобі не треба, а Родіону треба. У нас в домі чоловік. Його треба годувати. Та ще й який трудяга. Подивися, скільки він фізично працює на подвір’ї. Кажу йому: відпочинь, а він — ні, треба зробити.
Хороший хлопець, справжній господар. Тож — їжте. Ви — мої гості, а я — гостинна господиня!
Через два тижні теща надіслала телеграму:
«Терміново виїжджайте разом із бабусею. Нам будуть видавати ордер. Бабусю обов’язково візьміть із собою».
Приїхали в місто, і відразу всі пішли дивитися квартиру. Квартира на дванадцятому поверсі. Родіон йшов і думав про бабусю… Як вона буде добиратися до дванадцятого поверху? Ліфт може зламатися. Хоча він не дуже зрозумів, чи буде бабуся жити з ними.
Квартира всім сподобалася. Катерина вибрала собі кімнату.
Бабусю додому не пускали.
– Як тільки отримаємо ордер, так і поїдете у свій край. Там покупець підготує документи на продаж вашого будинку, – пояснювала теща бабусі.
Родіона ця розмова дратувала. Значить, все-таки бабуся і її будинок тут потрібні як матеріальне благо. Видно, що бабуся не хоче продавати будинок, але теща Родіона наполягає. Гроші потрібні на нові меблі.
Тесть мовчить. Наче води в рот набрав. Бачить же, що його матері тут жити не хочеться, а мовчить.
Увечері в тісній кімнаті старої квартири почали розподіляти, хто і де буде спати сьогодні. Тесть взяв розкладне ліжко і пішов на кухню. Родіону постелили на підлозі. Бабусі — на дивані.
Теща разом із дочкою влаштувалися на ліжку.
Родіон лежав і думав: «Такий гарний будинок у селі. Міцний. Ми покинули всіх: симпатичного пса Рекса, який вірно служив, кота Барсика. Мені здалося, що коли ми їхали, вони з докором дивилися на мене.
Курочки-несучки. Трудівниці й годувальниці. Як шкода з ними розлучатися. Що ми ось тут зібралися? Як я не хочу жити з тещею і тестем.
Бабуся буде жити на правах гостя, як і я. Вона буде намагатися все для них робити, але все буде не так. Прожити все життя господинею у своєму домі, працювати на землі, а на схилі років забратися на дванадцятий поверх.
Тут на неї будуть кричати, і вона вважатиме себе зайвою людиною в родині та чекатиме відходу. Я-то зрозуміло майде ніхто, а ось вона — мати тестя, точно, буде тут зайвою людиною. Неприкаяною. Завтра я вирішу, що робити».
Родіон слухав тещу, і йому все більше не подобалася ця ситуація. Шкода бабусю.
«Сиджу, слухаю всю цю нісенітницю і не можу заступитися за бабусю, хоча бачу і відчуваю її стан. Може, і моя совість спить, як у тестя?
Адже совість — це внутрішній суддя кожної людини. А я сиджу й мовчу, лише подумки гризуся з тещею і зараз ненавиджу себе. Я що — боягуз?»
Родіон встав, подивився на тещу й заявив:
– Зараз моя заява вам, Надія Василівна, здасться дурною. Але я їду в село. Хто зі мною?
Бабуся Зоя підскочила, голосно стукнувши стільцем, підбігла до Родіона, обняла його і заплакала:
– Я з тобою, онуче, поїду. Візьмеш? Поїхали. Душа болить за моїх тварин і щоденники. Збирайся.
– А як же я? — розгублено поцікавилася Катя. — Мене не берете?
– Якщо хочеш, поїдеш з нами, — запросив дружину Родіон і простягнув їй руку.
– Хочу!
– Тоді збирайся.
– Ти що робиш? — закричала теща. — Це не твій будинок у селі! Він уже проданий! Мамо, ви куди зібралися?!
– А ми скасуємо продаж, поки не пізно, — гордо заявила бабуся Зоя. — Діти, я готова.
– Я готовий! Катя, ми на тебе чекаємо.
– Я майже зібралася, – метушилася Катя.
Всі троє пішли до виходу. У цей час раптом різко пролунав басистий голос тестя:
– Родька, ключі від квартири залиш.
– А я їх уже залишив. На тумбочці біля ліжка.
– Та що ж це таке? Що за бунт? Катя, зупинися. – Нікуди вони без тебе не поїдуть, – нервувала Надія Василівна.
– Надю, та вони через тиждень повернуться, – гримнув тесть. – Нехай понюхають сільського життя. Побачиш, самі проситимуться. А ми ще подумаємо, приймати їх назад чи ні.
Родіон, Катя та бабуся не просили, щоб їх прийняли назад. Вони жили й раділи життю. Бабуся Зоя щовечора сідала за письмовий стіл і старанно робила записи у своїх щоденниках. Гойдаючи колиску свого правнука Івана й наспівуючи йому колискову, вона тихо промовляла:
— У Києві такого янголятка ніколи б не народили.
— Бабусю, а звідки ти взяла, що в Києві ми б не народили Івана? — дивувалася Катя.
– З того, що ніякого особистого життя в одній кімнаті з батьками. Як у гуртожитку, одні ліжка наставлені. А тут у вас простор. Дід знав, як будинок будувати, — і на обличчі бабусі розпливлася життєрадісна посмішка.
