В мене є огидна риса мого характеру, що з’явилася в дитинстві. Вона знову і знову проявляться, як би я не намагалася її прибрати. Річ у тім, що я не люблю маленьких дітей. Мені 22 роки і “маленькими” я вважаю дітей, яким до 12 років. Причому не люблю не просто так.
Це більше схоже на дещо жорстоку манію. Є, звичайно, такі люди, які не терплять дитячого плачу, але в них це якось більш адекватно, ніж у мене. Я чудово пам’ятаю, з чого почалася в мене ця манія. Мені тоді було три роки. Батько ходив у моря, і мамі доводилося брати мене із собою на роботу.
На добу маленьку дитину не залишиш же, а сусіди посидіти зі мною не можуть. Мама ж працювала в пологовому будинку. Як і всі діти, я була вкрай допитлива. Тому замість того, щоб тихо сидіти і грати в іграшки, я носилася по пологовому. Я заглядала в кожен кабінет, тягала з банок вітамінки.
Одного разу я опинилася біля кабінету, де приймають пологи. Двері, з необережності медиків, були прочинені, і я побачила, як народжує одна з жінок. Кажуть, що коли бачиш народження дитини, то в твоїй душі з’являється світло.
Не знаю, хто це сказав, але реальних пологів він точно не бачив. Мені було шкода породіллю, лаялася на це немовля, що вилазить із неї. Адже воно завдає таких мук, навіщо тоді народжувати? Коли дитину витягли і вона закричала, мені захотілося бігти куди подалі.
Одного разу мама показала мені інкубатори. Я стояла і дивилася на цих сплячих немовлят, і в мені зароджувалася незрозуміла злість. Гидкі, мерзенні, гади, що кричать… Був час, коли вона мене водила до психолога, але це здавалося марним. Тому, коли народилася моя сестра, я ненавиділа і її.
Мене дратувало одне її існування і я весь час намагалася зробити їй боляче. Час минав. Я виросла, ця манія стала потихеньку проходити. Я навіть почала розчулюватися, дивлячись на немовлят: і тих, що плачуть, і тих, що сміються. І мене вже навіть не дратували дитячі крики та істерики.
Я намагалася заспокоїти малюка, і коли він посміхався, мене це тішило, але тепер ця манія повернулася знову. Почалося все з того, що я стала працювати в дитячій бібліотеці. Дітлахи різні приходили, в основному, їм було до 10 років. Були й хороші діти, були й хулігани.
Були ще й такі, з поганих сімей, які нікого не слухали. Вони рвали книжки, лаялися з бібліотекарями. Їм було байдуже на думку оточуючих. І я знову стала уявляти, що я з ними поганого зробила б. У голові знову поставали жахливі картини зі сценами пекельних тортур.
Добило мене те, що моя троюрідна сестра попросила кілька тижнів посидіти з її однорічною донькою. Спочатку я справлялася з малятком, але коли вона починала плакати, у мені все скипало. Я ледь стримувалася, вчасно зупиняла руку, якою вже замахнулася і хотіла дати ляпаса.
Дитина відчувала мою агресію, а тому кричала ще більше. Зараз я ходжу до психолога, але й він мені не допомагає. Легше не стає ніяк. Я зриваюся на дітей, які шумлять в автобусі.
Кажу молодим матусям, що вони не справляються зі своїми материнськими обов’язками, не займаються вихованням своїх нащадків. Якщо чесно, то я сама вже втомлююся від цієї ненависті і вже не знаю, куди бігти.
