У березні у нашій родині відбулися глобальні зміни. Донька, Іра, розлучилася з чоловіком і переїхала жити до нас. І при тому не вона одна, а з цілою низкою малолітніх розбійників.
Перші пару тижнів ми ще якось уживалися, а потім почалося суцільне пекло. Я дуже люблю онуків, але постійно жити з ними явно не була готова. Ірина так розбаловала малих, що їх тепер практично неможливо втихомирити.
Дочка ще й забороняє їх лаяти, коли ті нашкодять. Каже, що ми з батьком своїми криками та нотаціями травмуємо тендітну дитячу психіку… А хто б нашу психіку пожалів?
Загалом, як тільки на вулиці остаточно погодилося, ми з чоловіком вирішили взяти відпустку від цих сімейних перипетій. Зібрали речі та махнули на дачу. Благо попереду ще ціле літо, щоб встигнути відпочити від галасливих витівок онуків і сварок із дочкою.
Я зараз садом займаюся, чоловік у городництво вдарився. Затія виїхати з міста явно була вдалою. Але мені не дає спокою одне запитання: А що далі? Зимувати на дачі – не варіант, тут для цього немає жодних умов. А повертатися додому до цих маленьких шибеників теж, чесно кажучи, не хочеться.
А головне, чого я не можу зрозуміти в цій ситуації, чому ми з батьком повинні страждати через те, що донька не вміє постояти за себе? До розлучення Іра з колишнім зятем 13 років прожили разом та купили квартиру у шлюбі. Я з самого початку говорю дочці, щоб подавала на поділ майна, забирала свою частку і жила собі спокійно, а та тільки відмахується від мене.
Відповідає, що не має права претендувати на ту квартиру. Мовляв, гроші на її купівлю батьки колишнього чоловіка дали, а отже, воно по праву належить їхній родині.
Я ж вважаю, що дочка неправа. Адже окрім неї та колишнього чоловіка є ще їхні спільні діти, інтереси яких теж треба враховувати. А якби у нас з батьком не було можливості дати притулок у себе, ось що б вона тоді робила?
