Коли я був маленьким, то мама часто казала, що основа гідного справедливого суспільства – захист слабких. Правду кажучи, я далеко не завжди дотримувався заповідей матері.
Усвідомивши всю складність цього світу, я почав пристосовуватися до нього, розвиватися всіма можливими способами, щоб жити комфортно. Таким чином став досить забезпеченою людиною, і мало хто міг з цим посперечатися.
Одного разу дорогою до клубу при вході в торгівельний центр я побачив дівчинку років 11. Це була жебрачка. Вона стояла під стінкою, а товстий охоронець вимагав, щоб вона пішла.
Не рідкість для міста, але чомусь ця картина змусила мене зупинитися. Підійшов до охоронця і поцікавився тим, що відбувається. Дівчинка не хотіла йти. Вона приходила до цього центру майже щодня, попри охорону та погрози.
За її словами, мамі та брату потрібно щось їсти. Я ще раз подивився на дівчинку. Було в ній щось таке, через що я не міг залишити її. Я запропонував купити те, що їй було необхідно.
Серед скромних продуктів було дитяче харчування. Я взяв дівчинку за руку і повів у супермакет. Ми купили все, що було необхідно, і навіть трохи більше. Ще я купив дівчинці гарну куртку і штани. Діти не повинні мерзнути.
Після цього зголосився довести її до будинку. Дорогою я спробував дізнатися, як так вийшло, що мамі з братиком нічого їсти, а їй доводиться жебракувати. Виявилося, що батько забрав всі гроші та кинув їх.
Мамі вже давно зле, а брат занадто маленькій, щоб піклуватися про себе. Перше, що я почув у квартирі, це дитячий плач. Дівчинка попросила почекати трохи в коридорі, щоб вона попередила маму про гостя.
Коли вона помахала мені рукою, я увійшов до кімнати і побачив на дивані виснажену жінку з малюком на руках. Вона подивилася на мене здивованим поглядом. Спершу я не міг зрозуміти, звідки я знаю цю жінку.
А потім я згадав – моя подруга дитинства. ЇЇ мати розповідала, що дочка поїхала за кордон з чоловіком. Виявляється, їй було простіше уявити, що дочка поїхала, ніж визнати правду, бо для неї це ганьба.
Я запропонував їй свою допомогу. У відповідь вона заплакала та притиснула дітей до себе і почала просити вибачення. Було очевидно, що моя подруга дитинства просто не здатна зараз витягнути ситуацію.
Їй безумовно потрібна допомога. У той момент я вирішив, що візьму на себе порятунок цієї сім’ї. Наступного дня привіз ще продуктів та одяг. Відвіз подругу до лікаря, який призначив їй лікування.
А також узяв на себе рахунки за комунальні платежі. Спочатку подруга протестувала й обіцяла, що з часом усе поверне, але я й чути нічого не хотів. Відчував, що тепер ця сім’я – моя відповідальність.
Минув місяць, дівчина йшла на поправку. Її дачка більше не просила гроші біля магазинів і пішла до школи, а її маленький братик майже не плакав, бо більше не голодував.
Життя родини стало кращим завдяки небайдужості. Я бачив результати своїх старань і був шалено цьому радий. Усе ж моя мама мала рацію: захист слабких – основа кращого суспільства.
