Коли надійшло перше повідомлення, Людмила Миколаївна вирішила, що це дурний жарт, помилка або телефонне хуліганство.
“Ти залишишся на самоті”, – свідчив текст.
Номер відправника був незнайомий Людмилі Миколаївні, замість імені стояв набір букв, аватарка була відсутня.
Жінка видалила повідомлення і повернулася до справ, але скоро телефон пискнув знову. Прийшло ще одне повідомлення:
“Ти руйнуєш сім’ю сина, без тебе їм було б краще”. Майже одразу з’явилося ще одне: “Тобі час в будинок для літніх людей”.
Людмила Миколаївна розсердилася: “Це вже занадто, хто б це не був, я терпіти не стану”.
Вона заблокувала номер і спокійно пішла спати. Однак уранці на неї чекав цілий шквал повідомлень з іншого номера, невідомий писав усю ніч, фрази ставали дедалі мерзеннішими і неприємнішими, причому кожна била в ціль.
Анонім пройшовся по зовнішності Людмили Миколаївни, її професії, захопленнях.
Остаточно поранило останнє повідомлення: “Те що не стала онука,це на твоїй совісті”.
Людмила Миколаївна потягнулася по пігулки, бо її хворе серце ледь не вистрибнуло з грудей.
“Хто б це не був, він добре обізнаний про моє життя”, – подумала вона.
Кілька місяців тому між нею, її сином Олегом і невісткою Іриною розігралася потворна сцена. Людмила Миколаївна отримала у спадок від свого неодруженого і бездітного брата значну суму. Через тиждень невістка почала надсилати їй оголошення про продаж квартир.
“Дивіться, який хороший сімейний варіант”, – писала Ірина.
Людмила Миколаївна ввічливо погоджувалася, про себе дивуючись, навіщо невістка показує їй усі ці оголошення. Відповідь з’явилася пізніше, коли Олег поцікавився, що мама робитиме з грошима.
– Половину покладу на рахунок, на решту з’їжджу в подорож, – відповіла Людмила Миколаївна.
– Подорож?! Я думала, ви купите нам квартиру! – вигукнула Ірина.
Людмила Миколаївна та Олег втупилися на неї з подивом. Жінка зазначила, що син так само вражений, як і вона сама, мабуть, для нього плани дружини стали новиною.
– З такою купою грошей можна зробити щось хороше, а не витрачати на тупі поїздки або складати під подушку, – продовжила Ірина. – Ви маєте забезпечувати свою дитину і її сім’ю, це завдання хорошої матері. Я вже й квартиру пригледіла.
– Це мої гроші, я сама вирішу, як їх витрачати, – м’яко відповіла Людмила Миколаївна, яка не хотіла сваритися.
Ірина до кінця вечора демонстративно ігнорувала свекруху, а за кілька днів до подорожі повідомила, що чекала на дитину, але втратила її.
– Хотіла зробити вам з Олегом сюрприз, думала, ви зрадієте і допоможете нам знайти сімейне гніздечко. Але так перенервувала, що втратила малюка, – повідомила свекрусі Ірина.
Цей факт зіпсував поїздку, а стосунки із сином стали напруженими. Хоча Олег говорив, що мама не винна в тому, що трапилося, він явно обтяжувався її присутністю. Та й сама Людмила Миколаївна задумалася, чи варта була її мрія такої жертви.
І ось телефонний переслідувач знову ткнув її в болюче місце. Людмила Миколаївна прикинула, кому розповідала про трагічну подію, список вийшов невеликим, пара подруг і сусідка.
Звісно, знали про це й Олег з Іриною, але коли Людмила Миколаївна показала їм повідомлення, вони все заперечували.
Син розлютився, відібрав у матері телефон і наговорив аноніму багато злих і різких речей, а Ірина обійняла свекруху і промовила:
– Мені так шкода, що з вами це відбувається. Вибачте за те, що була злою, просто в мене грали гормони, а ще я була засмучена.
– Не вибачайся, головне, що все позаду, – відповіла Людмила Миколаївна.
Незважаючи на погрози Олега, переслідувач Людмили Миколаївни не вгамувався.
Наступного ранку він надіслав образливе повідомлення, посміявшись з того, що вона шукає захисників і не може відповісти сама.
Жінка заблокувала контакт, але незабаром анонім написав знову зі ще одного номера.
А потім він перейшов до активних дій.
Одного ранку Людмила Миколаївна виявила, що електрику вимкнуто, а коли спробувала вийти та перевірити щиток, не змогла відчинити двері.
Помучившись деякий час, вона зателефонувала сусідці, яка спробувала відімкнути замок зовні, а потім повідомила:
– Не можу відкрити, замкова щілина чимось забита, ключ не лізе.
– Спробуйте хоча б світло в щитку ввімкнути, – попросила Людмила Миколаївна.
– Тут дроти обрізані…
Людмила Миколаївна витратила весь день, щоб дочекатися електрика і майстра по замках. За цей час холодильник встиг розморозитися, і частина продуктів пропала, а за ремонт дверей довелося віддати кругленьку суму.
– Комусь насолили, чи що? – запитав майстер із замків, приймаючи плату. – Зазвичай так мстять сусіди за гучну музику або неправильне паркування.
Слова про сусідів змусили Людмилу Миколаївну по-новому поглянути на сусідку, яка намагалася їй допомогти.
“Я думала, що в нас добрі стосунки, навіть дружні, але раптом та на мене ображена”, – подумала вона.
Відразу ж згадалося, з яким сумом і заздрістю дивилася на неї сусідка, слухаючи про подорож, адже на свою пенсію та не могла дозволити такі поїздки. Неприємності почалися майже відразу після цієї розмови.
Немов у відповідь на її думки пискнув телефон. Людмила Миколаївна прочитала:
“Сподобалося в темряві сидіти й на двері витрачатися? Нічого, ти ж багата…”
Далі йшла низка слів, які Людмила Миколаївна не вимовляла навіть подумки.
Інцидент із дверима став першим у низці неприємностей.
Через день на машині Людмили Миколаївни прокололи всі чотири колеса, а у вихлопну трубу засунули картоплину. Коли вона розібралася з цією напастю, хтось рясно полив капот і дах валеріанкою і посипав пшоном.
Коти і птахи зіпсували машину так, що ремонт влетів у копієчку, а скарбничка з успадкованих грошей схудла.
Людмила Миколаївна почала паркуватися якомога ближче до під’їзду, де було людно, і анонім залишив машину в спокої. Зате він зазіхнув на найсвятіше – будинок.
Одного разу Людмила Миколаївна увімкнула фен у розетку, і її вдарило струмом. Вона вирішила, що це випадковість, але потім сусідів затопило, бо у трубі у ванній була дірка, а улюблена кавоварка зламалася, хоч іще вчора була справна.
Людмила Миколаївна не пов’язала б між собою ці події, якби не повідомлення. Анонім продовжував знущатися над нею і сипати образами. Варто було його заблокувати, він писав із нового номера, ще й потішався:
“Тобі мене не позбутися, я буду твоїм особистим мучителем”.
Після цього Людмила Миколаївна наважилася написати аноніму: “Хто ти такий, і що я тобі зробила?”
Відповідь прийшла миттєво: “Я просто ненавиджу жадібних бабусь”.
Дійшло до того, що Людмила Миколаївна вирушила в поліцію, але там її розвернули, пояснивши, що шукати аноніма марно.
– Та й інші неприємності виглядають як суто випадковості, – пояснив поліцейський.
– Якщо так боїтеся, подумайте, у кого доступ до вашої квартири, або замок змініть.
Замок Людмила Миколаївна поміняла того самого дня, а її коло підозрюваних звузилося до трьох людей, які мали старий комплект ключів: сина, невістки і сусідки, яка отримала його для екстрених ситуацій. Ну і щоб поливати квіти за відсутності господині.
– Це точно та тітка, – переконано вимовила Ірина, коли Людмила Миколаївна поділилася з нею та Олегом підозрами. – Я чула, як вона вас обговорювала з іншими сусідами, мовляв, куди поїхала на старості років. Якщо що, це її слова, не мої.
– Ти теж була не надто задоволена моєю подорожжю, – нагадала Людмила Миколаївна.
– Я вже визнала свою помилку і розповіла, що була такою емоційною через виношування дитини, – образилася Ірина, і її очі наповнилися сльозами. – Дякую, що нагадали.
– Мамо, ну навіщо Ірі це робити, у чому сенс? – запитав Олег. – Запитай краще свою сусідку, люди бувають такими заздрісними.
Людмила Миколаївна погодилася б із цією версією, але коли вона натякнула сусідці на переслідування, та вельми достовірно здивувалася.
“Гаразд, замок я поміняла, більше ніхто до мене не увірветься і нічого не зробить”, – заспокоїла себе Людмила Миколаївна.
Життя стало спокійнішим, зникли неприємні сюрпризи. Щоправда, через тиждень Людмила Миколаївна відчула сморід і знайшла засунуті у віконний карниз креветки – прощальний подарунок злого аноніма.
– Поміняти замок було правильним рішенням, – поділилася Людмила Миколаївна з невісткою, коли прийшла до них із сином на вечерю.
Олег ще не повернувся з роботи, і жінки разом накривали на стіл і розмовляли.
– Треба було зробити це раніше, – продовжила вона. – Ще я поставила камеру у квартирі.
Ірина, яка накривала на стіл, завмерла, втупившись на неї:
– Навіщо вам камера?!
– Щоб стежити, хто входить у квартиру. Хоч я поміняла замки, хто-небудь все одно може проникнути, а мені й так ці витівки влетіли в копієчку. Якщо я знайду цього аноніма, він мені сповна заплатить!
– Ми ж вирішили, що це ваша сусідка, розберіться з нею, – запропонувала Ірина. – У неї копійчана пенсія, але нічого, поступово виплатить.
Людмилу Миколаївну здивував кровожерливий вираз на обличчі Ірини.
– Можна подумати, це тебе переслідували, – сказала вона нібито жартома.
– Просто ненавиджу шкідливих бабусь, – відповіла Ірина і пішла на кухню за гарячим.
Людмила Миколаївна немов примерзла до дивана. Фраза невістки здалася такою знайомою, вона майже в точності відтворювала повідомлення аноніма.
Погляд упав на телефон Ірини, який та залишила на столі. За секунду в голові Людмили Миколаївни пронісся вихор думок:
“Раптом там пароль… Ірина не така дурна, доказів не залишить… Читати чужі повідомлення взагалі не можна”.
Але руки вже самі потягнулися до телефона. Виявилося, паролі невістка не визнавала, та й повідомлення ховати не вміла, Людмила Миколаївна дуже швидко натрапила на те, що шукала, той самий чат, де анонім поливав її брудом.
Почувши кроки невістки, вона поспішно поклала телефон на місце і впала назад на диван. Ноги не тримали, серце шалено заколотилося.
– З вами все гаразд? – занепокоїлася Ірина. – Виглядаєте не дуже добре.
– Так, серце… Треба полікуватися, – відповіла Людмила Миколаївна, спробувала встати, але сіла назад.
– Сумка в передпокої, я принесу пігулки, – зголосилася Ірина і вихором помчала.
Незабаром вона принесла Людмилі Миколаївні склянку води і пігулку на таці.
– Дістала її для вас, щоб було зручніше, – мило посміхнулася Ірина.
В інший час Людмила Миколаївна прийняла б це за чисту монету, але тепер вона знала правду, тому придивилася до самотньої пігулки. Та була дуже схожа на її ліки, але злегка відрізнялася розміром. Якщо не вивчати її уважно, не помітиш, от тільки Людмила Миколаївна проявила максимум уваги.
– Куди ви? – здивувалася і стривожилася Ірина, коли свекруха відштовхнула її і вийшла в передпокій. Сумка стояла там само, де Людмила Миколаївна її залишила. “Ірина навіть не відкривала блискавку, і пігулок у блістері залишилося стільки ж… Що ж вона мені дала?”
– Ти підмінила ліки! – звинуватила Людмила Миколаївна невістку.
– Що за нісенітниця? – вигукнула Ірина.
– Така ж нісенітниця, як твоє цькування, зіпсовані двері, зламана машина, креветки в карнизі?
Ірина якийсь час намагалася зберегти маску турботливої невістки, а потім отруйно посміхнулася:
– Так, це все я. Це вам покарання за жадібність, ви мали купити нам квартиру, я на це розраховувала, а ви повелися як егоїстка, залишили гроші собі. Я вирішила, що вам все одно доведеться їх витратити, а я допоможу. А щодо пігулки не хвилюйтеся, я принесла просту вітамінку, подумала, так ви швидше позбавите нас своєї присутності, а майно дістанеться Олегу. Вже я зможу ним розпорядитися!
– Я думала, ти мстиш за свою дитину, – прошепотіла Людмила Миколаївна, якій стало гірше.
– Не було ніякої дитини, це сльозлива казочка, щоб вам життя медом не здавалося. Сподіваюся, ви достатньо страждали.
Дивлячись у задоволене, навіть щасливе обличчя Ірини, Людмила Миколаївна подумала: “Та вона ж ненормальна”.
Серце схопило сильніше, вона потягнулася за ліками, але ті випали з руки. Ірина відсунулася, щоб краще бачити свекруху, і та зрозуміла, що від невістки допомоги чекати не варто. В очах дівчини був тріумф, адже її мрії про швидку спадщину від свекрухи на очах перетворювалися на реальність.
У той момент, коли Людмила Миколаївна осідала по стінці, вона почула, як у дверях повернувся ключ, потім пролунав крик Олега, і все зникло в темряві.
Син повернувся додому якраз вчасно, щоб викликати “Швидку допомогу”. Коли Людмилу Миколаївну відвозили, вона з останніх сил твердила: “Телефон Іри, телефон Іри…”
Вона боялася, що син не зрозуміє, але Олег про все здогадався. Відвідуючи Людмилу Миколаївну, він розповів, що перевірив телефон дружини і знайшов ті мерзенні повідомлення.
– Треба було одразу здогадатися, що їх посилала Іра, – вибачився він. – Дружина завжди була жадібною. Тобто колишня дружина, ми розлучаємося, я не буду з жінкою, яка здатна на такі підлості.
– Може, варто було віддати вам гроші, і цього б не сталося, – зітхнула Людмила Миколаївна.
– Ні, – твердо зупинив її Олег. – Іра рано чи пізно показала б своє справжнє обличчя жадібної негідниці. Нам потрібно радіти, що все добре закінчилося.
Зіткнутися з мерзотником може кожен, головне, вчасно його позбутися.
