Я з дитинства знав, що мене виховували не мама з татом, а бабуся і дід. Ні, справа була не в якійсь трагічній події, ні. Просто біологічні батьки завели дитину занадто рано.
Розбіглися, хто куди, а мене залишили під опікою більш дорослих людей. Єдиним, хто вважав цю ситуацію кумедною, був мій дідусь. Річ у тім, що його дико смішив той факт, що вже в 35 років він став “дідом”.
Я ріс і з плином часу почала ставити запитання. Хоч мене всім і представляли як свою дитину, у маленькому місті нічого не приховаєш, а діти можуть бути доволі злими та бездушними.
У молодших класах мене намагалися якось присоромити, мовляв, справжні батьки від нього відвернулися. Але я вийшов із характером, і після пари-трійки з’ясувань стосунків претензій швидко поменшало.
Бабуся часто заспокоювала, розповідала про мою маму. Казала, що так просто вийшло. Не той час, не той вік. Мене намагалися виховати сильним, тож брехати в цьому випадку не мало сенсу. Та й я усе розумів.
У невеликих, периферійних містечках діти якось самі по собі стають дорослими набагато швидше, ніж у ситій і манірній столиці. Я рано зрозумів, що, якщо хочу чогось досягти в цьому житті, без переїзду йому не обійтися.
Не хотілося тільки відділятися і віддалятися від сім’ї. Дідусь і бабуся завжди знали, чим підбадьорити мене, чим допомогти у справі. Але ще було величезне бажання побачитися з матір’ю.
Батька, як я зрозумів, побачити вже не судилося. І ось, ранньою весною, коли в наших далеких родичів намічався ювілей, бабуся прийшла до мене з розмовою. Вона наполягала, щоб на свято я пішов, бо там мала бути моя мама
Тієї ночі мені було не до сну. Я уявляв, як засипатиму матір запитаннями. Розповідатиму їй про своє життя. Пізнаватиму її ближче. Але найголовніше – дізнаюся, чому вона мене кинула. Справа була в її віці чи все-таки в мені?
Може, в усьому винен мій справжній батько, і це він її підмовив? Наступний вечір я не забуду ніколи. У глибині душі я нервував і побоювався того, що мати просто не прийде.
Але ні, в середині вечора, після закінчення офіційної частини свята, приїхала незнайома жінка. Якимось чином я сам усе зрозумів. Вона вже була напідпитку й охоче з усіма щебетала та фотографувалася.
Було видно, що жінка ця по життю завжди і всюди перебуває у своїй тарілці. Потім вона побачила бабусю, підійшла до неї. Хвилин 5 вони розмовляли, і врешті-решт вона сама попрямувала до мене. Було видно, що вони родичі.
Але найбільше ми були схожі на брата і сестру. Зриву покривів, як фантазував собі я, не сталося. Біологічна мама плавно підійшла до мене й обійняла. На цьому її материнський інстинкт вичерпав себе.
Далі вона запитала про школу, про те, чи не ображають мене дідусь і бабуся. Про плани на життя. Абсолютно стандартна нісенітниця, розмова абсолютно чужих людей.
Я спробував було розповісти все по черзі, але в якийсь момент зрозумів, що жінка, яка стоїть переді мною, уже озирається на всі боки в пошуках інших співрозмовників. Їй, насправді, не цікаво. Навіть не цікаво.
І тоді на мою думку спало те саме запитання, яке крутилося в голові всю минулу ніч. Чому вона мене кинула. За її словами, їй було 16, а іншої причини й нема – я просто незапланована дитини.
Розповіла, що в мене є трирічна сестричка. Ну, нібито, вона була запланованою? Хто ж винен у тому, що вийшло? Я почекав кілька хвилин для пристойності, а потім підійшов до бабусі й послався на біль у животі, щоб піти додому.
Та, з ледве помітними сльозами на очах, мене відпустила. Наступного дня в мене з голови зовсім стерся образ матері. Тепер у мене були тільки дід і бабуся. Навіщо мені така матір…
