Дівчина плакала, сидячи на підлозі абсолютно порожньої кімнати. Притулившись спиною до стіни, вона ридала, уткнувши голову в підігнуті коліна. А навколо порожнеча! Тільки недбало викинуті речі валяються на голій підлозі.
Соня плакала так само гірко, як сильно раділа чотири роки тому, увійшовши в цю кімнату не сама. Тоді з нею був Кирило. Він обхопив дівчину за талію, закружляв кімнатою.
– Сонько, ти найкрасивіша на світі! Кохаю тебе більше за життя. Хочу бути з тобою завжди.
Соня тоді радісно сміялася, вона була щаслива. Адже не перший день вони були разом із Кирилом. На той час уже півроку зустрічалися, думали жити разом. І тут ця несподівана спадщина, у вигляді однокімнатної квартири.
Насправді, спадок отримала не сама Соня, а її мама. Жінка одразу ж віддала доньці ключі. Соня вперше цей поріг переступила саме з Кирилом. Вони раділи, як діти, будучи шалено закоханими одне в одного.
Квартира була порожня. На кухні була стара газова плита і в санвузлі унітаз. І це все. Даючи доньці ключі, мама розвела руками.
– Ну вже, меблі сама придбаєш. Не все відразу, потихеньку обживешся.
Соня обживалася, обживалася разом із Кирилом. Вона працювала у ветеринарній клініці, а Кирило на той час був безробітним. Вони спали на підлозі, ставили посуд на підвіконня, але були щасливі. Кирило здавався Соні найпрекраснішим хлопцем на світі.
Високий, вродливий! Дівчина не могла зрозуміти, чому такий хлопець звернув свою увагу на неї, адже в неї не було карколомних зовнішніх даних. Звичайна дівчина, симпатична, не більше того. Невисока, худенька, бліда, зі світло-сірими очима, занадто світлими.
Соня ненавиділа свій колір очей і свої тонкі губи. Єдиною перевагою вважала густе русяве волосся. Але Кирило любив її такою, яка є. І це так тішило, що Соня готова була закрити очі на багато його недоліків.
Взяти хоча б те, що хлопець півроку не працював. Поневірявся по місту, шукав гідне місце. Таке, де робити нічого не треба, а грошей платять багато. З огляду на те, що за освітою хлопець був слюсар-ремонтник сільськогосподарського обладнання, таке місце не знаходилося. А за професією Кирило працювати не бажав. У підсумку, через півроку, влаштувався продавцем-консультантом у будівельний магазин.
Кирило працював там досі, хоч роботу свою ненавидів. Зарплата була сезонна, коли густо, коли порожньо.
На той час, як Кирило знайшов роботу, у квартирі вже було ліжко, кухонний стіл і цілком пристойний холодильник,який влна придбала по оголошенню. Це все купила Соня, заощаджуючи буквально на всьому, відкладаючи кожну копійку. Вона перестала стригтися в перукарні, не купувала собі косметику і з роботи добиралася тільки пішки. Благо ветеринарна клініка, де дівчина працювала, була недалеко – всього кілька зупинок автобуса.
А коли вже Кирило вийшов на роботу, вони вирішили, що наступною покупкою стане телевізор. Хороший телевізор, великого розміру. Обов’язково великого розміру! Телевізор – це така річ, на якій не хотілося економити. Тим паче, працюючих тепер було двоє.
Вкладалися Кирило і Соня рівно навпіл, хоча хлопець часом заробляв набагато більше за дівчину. У сезон, коли продажі в магазині зростали. Він любив витрачати гроші на себе, любив добре одягатися. Стригтися ходив тільки в дорогий барбершоп.
Соня не нарікала, вона вважала, що це справедливо. Ну і що, що їй, як і раніше, доводиться в усьому відмовляти собі, щоб була можливість вкластися і купити щось із меблів, техніки. Усе ж по-чесному.
Вкладаючись навпіл за чотири роки вони купили все потрібне для життя. У санвузлі душова кабіна, пральна машина, на кухні кухонний гарнітур, мікрохвильовка і навіть дещо з розкоші – гарна кавоварка. Усе, як у людей.
Квартира обставлена, можна жити.Соні можна було видихнути, зайнятися собою, купити собі хорошу косметику. Але раптом вона зрозуміла, що у квартирі-то все є, а людини поруч немає. Кирило начебто живе з нею, але чи поруч він?
Коли він востаннє казав, що кохає, коли вони разом дивилися фільм, лежали обійнявшись, ходили до кінотеатру, їли попкорн на балконі, розповідаючи, як минув день? За майновою гонитвою дівчина не помітила, як її молодий чоловік віддалився. Коли це сталося? Півроку тому?
Вже тоді вона почала відчувати тривожні дзвіночки, але відганяла їх від себе. Не хотіла замислюватися, чому Кирило став пізніше повертатися з роботи, чому так часто проводить вечори зі своїми друзями. Чому не бере її з собою, врешті-решт!
І, так, він поставив пароль на свій телефон. Ось це, мабуть, найбільш багатозначне. На початку спільного життя жодних паролів не було. Соня легко могла взяти телефон Кирила, зателефонувати з нього, подивитися потрібну їй інформацію. Він ставився до цього абсолютно рівно. А тут раптом пароль!
Замислившись про ці дрібниці, Соня вирішила перевірити свої невеселі здогадки. Взяла якось у руки телефон Кирила.
– Слухай, скажи пароль.
– Тобі навіщо? – Кирило так вихопив телефон, що мало руку дівчині не відірвав.
– Хотіла подивитися номер телефону сусідки з першого поверху, пам’ятаєш, ми в твій зберігали.
– Сам скажу, – буркнув хлопець.
І якось усе ставало очевидним. Пізно приходить, ховає телефон, усе як у дешевих романах. Але Соня хотіла перевірити свої здогадки, переконатися на власні очі, так би мовити.
Тим більше, що насправді пароль від телефону Кирила вона знала, побачила якось ненавмисно, як він вводив.
Тієї ж ночі, дочекавшись, поки хлопець засне, Соня акуратно взяла його телефон із тумбочки і пішла з ним на кухню. Розблокувала, відкрила листування і волосся на її голові заворушилося. Кирило зраджував їй уже давно, і не з однією дівчиною.
За хронологією листувань ставало зрозуміло, що він закінчував стосунки з однією, і одразу починав з іншою. Іноді спілкувався з двома-трьома відразу. Називав себе абсолютно вільною людиною, але не з усіма.
Була якась Катя, з нею Кирило був більш відвертим. Соня зрозуміла, що Катя теж працює в магазині. Тільки Каті Кирило писав, як набридла йому занудна співмешканка, як він втомився від цієї миші. Живе за звичкою.
Кирило був настільки самовпевнений, що навіть не чистив, не видаляв свої листування. А може, йому просто було все одно, побачить їх Соня чи ні? Вона не стала чекати ранку, розбудила його тієї ж ночі. Увімкнула в кімнаті світло, штовхнула сплячого хлопця і жбурнула на ліжко телефон з екраном, що світився, з відкритими листуваннями. Кирило зухвало позіхнув, узяв у руки телефон і з кривою усмішкою запитав:
– Ну, прочитала, і що далі? Хто давав тобі право лізти в моє особисте життя?
– Особисте життя, особисте?! А я тоді хто?
– А хто тебе знає. Валіза без ручки, яку тягнути важко і викинути шкода.
Кирило нахабно сміявся їй в обличчя.
Чи стало боляче, Соні? Стало, звісно. Хоч і зрозуміла вона, що не кохає уже цю людину. Але все ж боляче! Боляче і шалено шкода чотирьох років життя, витрачених на такого мерзотника. Ось так! Вили, вили сімейне гніздечко, а сім’ї то немає!
– Не хочу тебе бачити, не хочу. Я піду до подруги, а завтра, коли повернуся з роботи, сподіваюся, тебе тут не буде. Спільно куплене розділимо потім.
Соня пішла, розбудила подругу посеред ночі. Виплакалася “в жилетку”, стало легше.
Наступного ранку вона пішла відразу у ветклініку, а повернувшись із роботи виявила порожню квартиру. Абсолютно порожню, якщо не брати до уваги її речей, викинутих на підлогу.
Кирило вивіз усе, у квартирі залишилася лише
плита й унітаз. Те, що було на самому початку. Киплячи від обурення, дівчина одразу ж зателефонувала, і він узяв слухавку. У голосі чулася та сама єхидна усмішка.
– Що, повернулася? Сюрприз, так?
– Ти чому вивіз усе? Ми купували разом, а дещо я одна. Ти не мав права так робити. Я звернуся в поліцію.
– Та звертайся куди завгодно. Чим доведеш? У тебе хоч один чек є? А в мене є. Це я все купував, зі своєї зарплати. Адже вона в мене більша за твою…
Короткі гудки в трубці. Кирило відключився, а Соня заревіла.
Меблі, все нажите майно їй зараз було шкода набагато більше, ніж чотири роки стосунків. Та й чи були ці стосунки, якщо Кирило від самого початку скрупульозно збирав усі чеки від покупок? Він уже тоді підстраховувався.
Соня ревіла, уткнувши голову в коліна, і раптом відчула, як щось холодне, вологе тикає їй у чоло. Смикнулася від переляку. Чорний, як смола, пес породи лабрадор ще раз ткнувся носом, лизнув Соню в щоку.
– Дік, це ти?
Соня обійняла собаку, потім схаменулася. Дік не може зайти у квартиру сам. Як він сюди потрапив? Ну точно, Олександр Вікторович стоїть на порозі кімнати і здивовано оглядає голі стіни.
– Двері відчинені були, ми з Діком і увійшли. А що у вас тут сталося? Переїжджаєте?
Сусід по сходовому майданчику не дивився на дівчину. Ще в передпокої почув, як вона ридає, і не хотів бентежити.
– Переїжджаємо, так, – вигукнула Соня. – Тільки не я! Кирило з’їхав.
– Я так розумію, судячи з твоїх сліз, переїзд не пройшов благополучно? Соня, чому ти плачеш? Він тебе образив?
– Ну, як сказати, Олександре Вікторовичу. Ви ж самі бачите, він усе забрав, усі меблі й техніку. А куплено це на спільні гроші, ми завжди вкладалися порівну.
– Ну так іди в поліцію, заяви на нього.
– Не можу. Він збирав чеки, а я нічим не доведу.
Соня знову заплакала. Олександр Вікторович присів навпочіпки, підняв обличчя дівчини за підборіддя, заглянув в обличчя.
– Ну тоді плюнь. Меблі – справа наживна. Радій, що позбулася цієї людини. Мені завжди здавалося, що він тобі не пара. По ньому ж видно, що він якийсь слизький, чи що, неприємний. Абсолютно невідповідна пара для такої світлої людини, як ти.
Легко сказати – плюнь! Олександру Вікторовичу легко таке говорити. Він людина забезпечена, живе в трикімнатній квартирі і будує котедж в елітному селищі міста. Що для нього ці меблі? А Соня чотири роки собі в усьому відмовляла. Але не скиглити ж тепер, не скаржитися на життя!
– А ви просто так зайшли, Олександре Вікторовичу?
– Ні, не просто.
Чоловік встав і подав руку дівчині, змушуючи її піднятися.
– Я до тебе з проханням. Мені потрібно виїхати на кілька днів, а Діка залишити ні з ким. Ти не могла б за ним доглянути?
– Я б із радістю, але як… тут… – Соня розвела руками. – Залишайте, будемо з ним разом на підлозі спати.
– Не треба на підлозі, поживете поки що в мене, – чоловік простягнув ключі від своєї квартири. – І до речі, мій котедж добудований, а квартира майже продана. Зараз їду, щоб залагодити останні формальності.
– Шкода, – сказала Соня, дивлячись на собаку. – Шкода не те, що ваш котедж добудовано, а те, що ви поїдете. Я сумуватиму за Діком.
Соня любила тварин. Не просто ж так вона вибрала собі професію і працювала у ветклініці. Вона й познайомилася із сусідом завдяки його собаці. Діка збила машина просто в їхньому дворі, на очах господаря, малечі, що гралася на дитячому майданчику, і сусідів, які поверталися з роботи.
Соня теж із роботи йшла. Вона побачила, як автомобіль, вильнув, сховався за рогом будинку, і як Олександр Вікторович із безпорадним виглядом підняв Діка, який висів наче ганчірочка. Чоловік був розгублений, він не розумів, що робити. А Соня розуміла. Вона підбігла, обмацала собаку і сказала:
– У вас машина є? Поїхали у ветклініку, терміново!
– Вечір уже. Закрито там, – розгублено бурмотів Олександр Вікторович.
– Я там працюю, я відкрию. Швидше.
Соня витягла собаку практично з того світу. Два дні вона жила на роботі, ночуючи там і не відходячи від Діка. А потім відмовилася від грошей, які намагався дати їй Олександр Вікторович. Категорично відмовилася.
– Не візьму. Ви мій сусід і взагалі, це ж не ви в клініку звернулися, а я сама Діка сюди привезла. Гроші не візьму.
Чоловік тоді дуже уважно на сусідку подивився і кивнув, погоджуючись. Відтоді вони, можна сказати, дружать. Олександр Вікторович Соні годиться в батьки, у нього син старший за дівчину, і він не бідний. Але людина проста, тому Соня, ні краплі не сумніваючись, взяла ключі від квартири сусіда.
Поживе поки що там, разом із Діком, щоб не бачити цих голих стін, щоб звикнути до думки, що все треба починати спочатку.
Олександр Вікторович був відсутній два дні, а коли повернувся, був украй задоволений.
– Ну все, Сонечко, час прощатися з цією квартирою, вона вже не моя. Ти кудись поспішаєш?
– Я на роботу спізнююся, вихідні закінчилися. Я вже думала мені Діка з собою брати доведеться.
– Не доведеться, можеш бігти. Дай мені ключ від своєї квартири. Перенесу до тебе журнальний столик, тобі ж і поїсти нема на чому. Давай-давай, не бентежся, мені все одно його дівати нікуди.
Соня погодилася на журнальний столик і дала ключі Олександру Вікторовичу. А чому б і ні? Столик начебто не новий, і сусід віддає його з доброти душевної.
Столик, а не цілу обстановку квартири, як це зробив чоловік. Соня повернулася додому ввечері й ахнула. Вона не розуміла, як сусід встиг, найімовірніше, найняв людей, але він переніс до Соні все, що потрібно для життя.
Меблі добротні, дорогі, техніка теж уся фірмова. Стало набагато краще, ніж було за Кирила. На кухні навіть з’явилася посудомийка.
Дівчина не могла повірити очам і не могла прийняти. Вона кинулася на сходову клітку, дуже сподіваючись, що Олександр Вікторович ще не встиг виїхати, сусід якраз замикав колишню свою квартиру.
– Олександре Вікторовичу, ви що?!!! – закричала Соня. – Я не можу це прийняти, це ж усе дорого коштує.
– Не можеш прийняти, тоді купи.
– Купити? Звідки в мене такі гроші?
– А скільки грошей у тебе в кишені? Ну, подивися, перевір.
Соня машинально опустила руку в кишеню осінньої курточки. Вигребла звідти дріб’язок, зім’яту купюру найменшого номіналу. Те, що було потрібно для проїзду на громадському транспорті.
– Давай сюди, – підставив долоню чоловік. – Висипай, усе висипай. Ну ось і все, вважай, що ми в розрахунку. Ти не прийняла, ти купила!
– Олександре Вікторовичу, це смішно, – дурнувато посміхалася Соня.
– Нічого смішного. Угода є угода! І запам’ятай, дівчинко, добре серце, воно дорожче за будь-які гроші. А ми з Діком переконалися, що воно в тебе є. Бережи його і більше не довіряй усіляким пройдисвітам.Спеціально для сайту Stories
