Дійшли й до мого житла чутки про те, як треба жити, якщо тобі сорок із хвостом. Та боже ж ти мій, скільки у людей може бути проблем! Гаряче співчуваю, від щирого серця.
Там обличчя попливло, там брови з брилями до колін спустилися, і коліна зі страху теж обвисли. Це ж пекло, а не життя, жіночки! Ридаю разом із вами. Підійшла до дзеркала, прискіпливо оглянула брилі, ногою рішуче засунула ваги кудись подалі…
Все, що треба – висить, що не треба – стоїть, але загалом – метелик хоч куди. Хоч вагони розвантажувати, хоч борщу наварити чоловік на триста, що ще треба?
А, точно, щастя-то, кохання неземного зараз немає, в цьому ж весь цимес, а я і забула, але й цю справу можна виправити, адже тут головне – щоб мізки не обвисли з брилями, серце, щоб не просіло від турбот, душа павутиною не вкрилася, інакше й справді кінець.
І згадала я свою бабу Шуру, двоюрідна бабка моя. Мала запаморочливий роман у 82 роки, з весіллям, переїздом у сусіднє село та наступним похороном молодого чоловіка.
Познайомились у романтичній обстановці – у черзі на аналізи. І він її там, значить “придивився” і почав “ходити”, а ходити треба було із сусіднього села, на хвилиночку, 20 км.
Автобус же їздить між селами за магічним розкладом, який відомий лише архангелам і ангелам, сивому поромнику, але не простим людям. Старший син “нареченого” два місяці в режимі нон-стоп возив закоханого батька на побачення.
Потім вже не витримав і поставив питання руба: “Ти, тато, або одружись, або вже не мороч Олександрі Єфремівні голову”! А голову баб Шури до того часу вже прикрасив дрібний “баранець-хімія” вогненно-морквяного кольору, тіло не менш вогняні велюрові халати на блискучих блискавках, ноги перевзулися в шкіряне взуття, що зберігалося для “особливих випадків”.
Готувались до похорону, а вийшло до весілля, так буває. Наречена до одруження була готова, нареченого, як завжди – змусили. Вже літні діти не витримали пристрастей та одружили батьків одного дня.
До сільради прийшли вдовиці та розведеньки, доторкнутися до чужого щастя та отримати надію. Здобули її того дня всі. Баб Шура була у фаті і сукні кольору “слонової кістки”, що зберігалася для поховання.
Фата, як не билися, була нею відвойована: “Трьох дітей я народила, а весілля у мене так і не було, то війна, то цілина – відчепіться!”. Усі й відстали. На весіллі співали та танцювали два села. Діти, онуки та правнуки.
На відстані ридали вдовиці. Баяни димилися, самогон варився тут же, в лазні, запасеного категорично не вистачало. Бенкетували тиждень. Усі десять років, що прожили, як голубки, молоді, ми їздили до них у гості по літу.
Річницю весільних урочистостей святкуватимуть. Баб Шура завжди з зачіскою та у вогненному халаті, молодий чоловік з акуратно постриженими до приїзду гостей бровами. А потім він помер. Швидко. Діабет.
А вона не повірила. Діти забрали баб Шуру до себе, до її рідного села. Вона й досі жива. Фарбує волосся, не ходить, правда, але досі чекає свого милого. Не вірить, не пам’ятає, ні похорону, ні переїзду, та він і на краще. Все одно скоро побачаться…
