Лідія стояла в тіні густих кущів, які приховували її від жінок, що розмовляли біля під’їзду. Від швидкої ходьби вона важко дихала, але намагалася робити це тихо, щоб ненароком не видати себе.
Десять хвилин тому Лідія побачила свого чоловіка і незнайому жінку, які виходили з магазину. Моментально забувши про те, навіщо приїхала в цей чужий для неї район міста, Лідія, ховаючись за кути будинків і дерева, стала стежити за цією парочкою, рухаючись на безпечній від них відстані.
Ігор в одній руці тримав пакет із продуктами і напоями, а іншою обіймав за талію незнайомку. Не поспішаючи, він вів її добре знайомою йому дорогою. Лідія це зрозуміла відразу. Із завмиранням серця вона стежила за чоловіком і його коханою, бажаючи дізнатися, куди вони прямують.
Для чого їй це було потрібно, вона поки не знала. Адже і так все вже було ясно, до чого ці шпигунські ігри? Факт був очевидний – Ігор їй зраджує. Але Лідія з якоюсь нездоровою наполегливістю продовжувала своє переслідування.
Ось вони увійшли у двір старої п’ятиповерхівки із затишним двориком, де на лавочці сиділа немолода жінка. Побачивши Ігоря і Галину, вона підбадьорилася і широко посміхнулася.
– Вітаю, Галечко. І вам теж привіт, молодий чоловіче! – вимовила вона голосно, і Лідія, яка сховалася за кущами, добре її чула.
– Вітаю! – ввічливо відповів літній жінці чоловік Лідії.
– Привіт, тітко Надю. Що, засмагаєш? – пожартувала Галя.
– Так, ось вирішила відпочити від справ праведних. Погода-то яка стоїть. Благодать! Ти, Галечко, затримайся-но на хвилинку, а кавалер твій нехай поки що йде у квартиру.
– Заходь, я зараз, – дістаючи ключі з сумочки, невдоволено примовила Галина. – Що тобі закортіло, тітко Надю? Бачиш, мені ніколи, гості в мене.
– А ти не поспішай, люба. Усе встигнеш, справа нехитра – з чужим чоловіком покувиркатися. А тільки послухай, що я тобі скажу, – дочекавшись, коли Ігор зникне в під’їзді, сказала сусідка.
– Тітко Надю, не починай, прошу тебе! – незадоволено скривилася Галина.
Лідії в її нехитрому укритті було добре видно і чутно все, що зараз відбувалося біля під’їзду. Віддихавшись, вона нарешті змогла почати міркувати тверезо. І зрозуміла, що перебуває тут зараз не дарма. Знати, що діється за твоєю спиною, бачити свого ворога в обличчя – це вже половина перемоги.
Що вона робитиме з цією інформацією, Лідія поки не знала, але з укриття йти не поспішала.
– Одумайся, Галино. Не можна так. Адже ти прекрасно знаєш, що він одружений, – продовжувала літня сусідка.
– І що? Одружений, так! Я знаю про це! Знаю! А якщо він найкращий з усіх, хто мені зустрічався до цього? – в серцях вимовила Галина. – Якщо я його кохаю по-справжньому?
– Але ж кине він тебе. Натішиться і до дружини знову під бочок. За солоденьким він до тебе приходить, дурненька! – наполягала тітка Надя. – Шукала б собі самотнього, адже за тридцять тобі вже. Сім’ю час створювати, діточок заводити. Була б жива твоя мати, від сорому б згоріла!
– Ой, от тільки не треба! Моралі мені читати не треба! Були в мене і самотні, і розлучені, і не одружені жодного разу! Були! А що толку? Все якісь виродки траплялися.
Не встигнуть толком навіть ім’я дізнатися, а вже під спідницю лізуть. Або квартиру мою мріють захапати. А Ігор зовсім інший. Він як моя найпотаємніша мрія, як казка. Нехай на годину, та мій! Я про такого чоловіка і мріяти не могла ніколи! Тож іди ти зі своїми порадами куди подалі!
Галина розвернулася і пішла в під’їзд, а стара сусідка лише з жалем головою похитала.
Лідія зрозуміла, що і їй час залишати своє укриття. Вона тихенько побрела в напрямку до великого проспекту, де півгодини тому зустріла випадково свого чоловіка з його таємним коханням.
Ігор сьогодні був без машини – здав її на кілька днів в автосервіс. І саме цей факт став причиною того, що Ліда змогла дізнатися про його таємницю.
Вона й сама опинилася випадково в цьому районі міста. Колега порадила їй свого перукаря, у якого дуже довго стриглася. Вона нахвалювала його і говорила, що Ліда обов’язково повинна з’їздити в цей салон краси.
Взявши адресу і телефон, Лідія зателефонувала і записалася на сьогоднішній день. Відпросившись на роботі раніше, приїхала сюди. Ось так волею долі вона й опинилася в тому місці, де побачила чоловіка з коханкою.
Напевно, це було потрібно. Навіщо і для чого, вона поки що не розуміла. Ліда в задумі йшла якимось красивим парком, не помічаючи нічого навколо. Вона з болем думала про своє життя, про чоловіка і про те, що ж їм тепер робити.
На думку родичів і знайомих, у них була хороша міцна сім’я. І тільки Ліда знала, що це зовсім не так. Давно підозрювала, що чоловік її розлюбив. Чи кохала вона його хоч колись, було велике питання навіть для неї самої.
Часом жінці здавалося, що вона вийшла заміж тільки тому, що так було потрібно. Гарний хлопчик із пристойної родини запропонував їй вийти за нього. Батьки були в захваті від такої пропозиції. Подруги наполягали – не губися, такий хлопець!
Багато хто заздрив їй білою заздрістю – майбутні свекри – живуть у шикарній квартирі, їздять на дорогій машині. І Ліда погодилася.
Нині їхня єдина донька Марійка вже давно була дорослою, жила своїм самостійним життям, а вони з Ігорем після двадцяти п’яти років родинного стажу існували поруч як сусіди.
І те, що сталося сьогодні, не стало для жінки несподіванкою чи якимось одкровенням. Так, Лідія підозрювала, що в чоловіка може бути хтось на стороні.
Колись їхнє сімейне життя теж вирувало й кипіло, і Ігор, треба віддати йому належне, був непоганим і турботливим чоловіком. Але щось сталося з ними в останні кілька років, і подружжя віддалилося.
Проте дізнатися про те, що у твого чоловіка є жінка на стороні, було боляче. До сьогоднішнього дня Ліда все-таки сподівалася на те, що колишня пристрасть відродиться або хоча б повернеться взаєморозуміння і турбота одне про одного.
Жінка присіла на лавку. Треба було щось вирішувати. Як сказала сусідці ця Галя – він мені для радості… Дивно, її чоловік ще міг приносити комусь радість.
Безумовно, пробачити або зробити вигляд, що нічого не відбувається, Лідія не зможе. Не такий у неї характер. Та й навіщо? Що вона втратить, якщо розлучиться з Ігорем? Уже нічого. Тільки статус заміжньої жінки. Отже, має бути серйозна розмова з чоловіком. І яким буде фінал цієї розмови, вона вже знала.
– Галюш, мені так добре з тобою, ти якась особлива. Не така, як інші жінки, розумієш? Зі мною таке вперше, – милуючись жінкою, вимовив Ігор.
– Це тому що я дуже тебе кохаю, Ігоре. Дуже! – посміхаючись, щиро відповіла вона чоловікові.
– А чому ти не вимагаєш у мене, щоб я кинув дружину і став жити з тобою, якщо так кохаєш? – чоловік ризикнув поставити запитання, яке мучило його вже не перший день.
– Ось тому й не вимагаю. Тому що кохаю по-справжньому і думаю насамперед не про себе, а про твій душевний спокій і благополуччя, – просто відповіла Галя. – Хочу, щоб тобі було добре, і ти ні про що не переживав.
Розлучення – це завжди стрес і нерви, я це розумію. Навіщо ж піддавати тебе таким випробуванням? Та й потім, я знаю своє місце. Ти одружений, у тебе сім’я, а я так… На час.
– Але ж тобі хочеться, щоб ми завжди були разом? – наполягав Ігор, якому дуже хотілося це почути зараз.
– Звісно, навіщо ти питаєш? Я така ж звичайна жінка, як і всі. Але мені з тобою так радісно в ті недовгі моменти, коли ти поруч, що я вже щаслива. Розумієш?
“Ось це жінка! – подумав Ігор. – Мрія! Красива, ніжна, мене так кохає. І головне – розумна. Та й я теж до неї відчуваю щось таке… Це не звичайний зв’язок на стороні, ні. Мене тягне до неї все більше, ось що дивно”.
****
– Ігоре, нам потрібно поговорити, – зустріла його ввечері Лідія з дивним і напруженим обличчям.
– Так, слухаю тебе. Щось у Марії сталося? – розгубився чоловік.
– Ні, у доньки все добре. Це стосується нас із тобою, – втомленим голосом відповіла дружина.
– Нас? І що ж такого ти маєш намір мені повідомити про нас? – здивувався Ігор, який уже давно не вів із дружиною жодних розмов “про них”.
– Ми маємо розлучитися, – чужим голосом промовила Лідія.
– Що? Розлучитися? – сторопів Ігор.
– Так. Я тебе не кохаю. Ти теж не кохаєш, то навіщо ми ще разом, скажи?
– Лідо, у чому річ? – він завжди і в усьому любив конкретику і зараз не відступав від своїх принципів.
– Річ у тім, що в тебе інша жінка. Галина. І я вже про це знаю. Вона красива, ти знаєш. У тебе гарний смак. І, судячи з усього, дуже тебе кохає, чого я не можу сказати про себе.
– Ти що, стежиш за мною? – здивувався і злегка розгубився чоловік.
– Ні, я вас побачила випадково. І вдячна випадку за це. Я сьогодні раптом зрозуміла, що це знак. Ми більше не повинні бути разом. Поруч треба бути з тим, хто тебе кохає. А ми з тобою давно вже не можемо так сказати про себе. Якщо й було в нас кохання колись, то давно вже помахало нам ручкою, – дивлячись в очі чоловікові, прямо сказала Лідія.
– Так, здивувала ти мене зараз, – таємно радіючи тому, що відбувається, вимовив Ігор.
– Іди до цієї жінки і зроби її щасливою. І мене відпусти, бо разом у нас із тобою немає майбутнього. А в тебе є. І в мене воно ще є. Принаймні, я на це дуже сподіваюся. Після всього, що я дізналася, залишатися разом нам немає жодного сенсу.
– Галю, ти зараз здивуєшся, але я хочу сказати тобі дещо важливе.
Ігор і Галина сиділи за маленьким столиком затишного ресторану, куди він запросив кохану для якогось сюрпризу. Галя дуже хвилювалася і від цього була ще прекраснішою, чоловік не міг нею намилуватися.
– Я слухаю тебе, коханий. Тільки навіщо було так ризикувати? Нас же можуть тут побачити ваші знайомі, передадуть твоїй дружині, у тебе будуть неприємності, – озираючись на всі боки, промовила жінка, яка почувалася тут не у своїй тарілці.
– Забудь про все і послухай мене, будь ласка. Я дуже вдячний долі за нашу зустріч. Ти дивовижна жінка, Галю, і я пропоную тобі стати моєю дружиною.
При цих словах Ігор дістав із кишені коробочку, в якій була каблучка.
– Ні… Не може цього бути… Це занадто добре, щоб бути правдою! – в очах Галини заблищали сльози, губи її тремтіли.
– Це правда. Я розлучився з дружиною. Усе, тепер я тільки твій!
– А я… Я так боялася тобі говорити… Тягнула до останнього. Думала, якщо ти будеш проти, то я все одно… Хай і одна буду, – Галя сумбурно щось намагалася сказати Ігореві, але він поки що не розумів, що.
– Ти про що? Що трапилося? – запитав він у схвильованої жінки.
– Я нарешті зустріла чоловіка, якого покохала по-справжньому. Це ти, Ігоре. І оскільки ти був одружений, я вирішила, що повинна мати від тебе дитину. Мені вже за тридцять, чекати більше немає сенсу…
– Галюшо, ти хочеш сказати…
– Так, я чекаю дитину.
Ігор обійняв свою майбутню дружину. Скоро вона подарує йому сина, про якого він мріяв усе життя. Або доньку. Яка різниця! Дуже скоро в їхнє щасливе життя увірветься радість гучним криком немовляти.
Лідія після розлучення і поділу майна купила собі невеличку квартиру біля моря, в Одесі, куди незабаром переїхала з великим задоволенням. Виявляється, це було її потаємною мрією вже багато років.
Хто знає, може, і їй ще пощастить зустріти свою людину. Адже їй тільки сорок шість!
