У всіх навколо починалися романтичні стосунки, перші серйозні закоханості, а я завжди була сірою мишкою і ставала тільки найкращою подругою для всіх хлопців, у яких закохувалася. Крім одного.
Він мені дуже подобався, я, звісно, хотіла б спробувати побудувати з ним стосунки, але розуміла завжди, що цього не буде. Мені було 17, йому 18. Я почала займатися вокалом, тому що він займався.
Ні, не подумайте, я співати вмію. Та й тембр цікавий – другий альт. Але він мене підштовхнув займатися собою, розвиватися далі. Хоча навіть і не знав, що я співаю. Зрештою мене запросили співати в гурт.
І на своєму першому виступі я зустріла іншого хлопця. На вигляд йому було років 20. На ділі виявилося, що 24. Він мені сподобався, але я розуміла, що мені нічого не світить.
Через місяць після знайомства я, нарешті, додала його в друзі й почала спілкування. Розговорилися, обговорили безліч питань. Я почала пізнавати його. Щось він у мені тоді в той період змінив.
У всякому разі, я перестала боятися своїх думок і поводитися, як 14-річний підліток. Закохалася в нього в процесі спілкування. Він симпатичний, але красивим не назвеш, на відміну від того хлопця.
У підсумку я довго мучилася, поки моя найкраща подруга не сказала йому, щоб він не робив мені боляче. Через день або два він поговорив з мною і зізнався, що я йому подобаюся. Ми вирішили спробувати зустрітися.
Спочатку це було все так мило, так романтично. Потім він написав мені дуже зворушливого листа, в якому і сказав, що краще ми залишимося друзями, хоч і я йому дуже подобаюся. Тоді в мене сталася істерика.
Зустрілася з ним після цього і звинуватила в тому, що так було робити недобре, недобре починати стосунки, які й так приречені, недобре давати дівчині надію.
За кілька днів я вибачилася, сказала, що ця реакція була викликана саме такою ось незрозумілою ситуацією, в яку він мене поставив. Далі – смішніше. Він знову запропонував зустрічатися, я знову погодилася.
Два тижні разом, знову розлучилися. У мене вже істерика була, тільки інша. Я вмирала зі сміху, коли він мені це повідомляв. Стосунки наші продовжилися, але позавчора я знову підняла цю ж тему щодо розставання.
У підсумку, він прийняв рішення, переїхати цього літа в інше місто і ми розлучимося. Я ледве стримувала сльози, але не могла ревіти – була не одна. Було боляче. Відчувала себе використаною.
Але я знала, що зустрічаюся з повністю відірваною від цього жорстокого світу людиною. Коли намагалася з’ясувати причину, то зрозуміла, що він хоче бути зі мною, але не впевнений поки що, що кохає мене.
Я не знаю, чим таке заслужила від Всесвіту. Тим, що жодного разу нікому не зрадила? Тим, що була для всіх іграшкою з красивим доглянутим личком, але зберігала своє обличчя.
Я не знаю, можливо, він просто боїться заводити сім’ю, але я про це не говорила. Ми обговорювали якось питання майбутнього, яким ми його бачимо. Я говорила, що хочу вийти заміж до 32 років, не пізніше.
Також я хочу трьох дітей – двох хлопчиків і дівчинку. А тепер у мене таке відчуття, що я нав’язуюся йому. Тепер говорити, що люблю його, стало складніше. Складно мені й чути від нього, що він мене любить.
Тепер я в це насилу можу повірити. Але аналізуючи, чи правдиві ці слова, як би, з боку, то розумію, що правдиві на 99,99%. Я не знаю, що мені робити. Налаштовую себе, що коли він мене кине знову, я більше ніколи не зможу його пробачити.
