У якийсь момент у мене з квартири почали пропадати всякі дрібниці. Серветки, печиво, соняшникова олія, навіть крем. Не те щоб щось дороге, але в очі кидається. А ми живемо втрьох: я, син і чоловік.
Чоловік одразу сказав, що нічого не брав, “він тільки дає цій сім’ї і нічого не забирає натомість”. Ну з цим усе зрозуміло. Жарти жартує. Значить, не він. Син теж відмовлявся, хоча він школяр.
Він погоджуватися зі мною в принципі не може. Як і говорити матері правду. Але в цьому випадку він теж був чистий: речі пропадали, навіть коли його весь день не було вдома.
Себе я одразу викреслила зі списку підозрюваних, тож залишалася тільки одна людина. Моя свекруха. Коли я навмисно заскочила до неї в гості без запрошення, то на кухні побачила дещо зі зниклих речей.
Набір паперових рушників, олію і ще щось на дрібниці. Я тоді нічого не сказала, але вдома розповіла про все чоловікові. Він спершу здивувався, але обіцяв поговорити з мамою. Розібратися в ситуації.
Річ у тім, що останні півроку вона часто приходила до нас додому. Пограти з онуком, поки ми були на роботі. Люблю свого сина, але іноді навіть він виводить мене з себе. Вважаю, це нормально.
Тож іноді навіть мені, його матері, потрібно відпочивати від власного чада, а для свекрухи це як свято. Вона приходить із ним почитати, поговорити. Іноді може обід приготувати або навіть прибрати.
У цьому плані, звісно, її покоління набагато практичніше за наше. Мене іноді вистачає тільки на розігрів залишків від вечері в мікрохвильовці, а свекруха цього взагалі не сприймає. Вічно бубонить про домашню їжу.
Тим більше, мені було дивно дізнатися, що така людина, як вона, старого гарту, краде у нас. Добре хоч дрібниці всякі. А я прикраси, між іншим, тримаю на відкритому місці.
Після того як чоловік із нею поговорив, вона зателефонувала мені і попросила зустрітися. Сама приїхала, з якимись подарунками. Вибачилася, сказала, що не помітила, як якісь речі впали в кишеню. За звичкою, мабуть.
Чоловік її, ясна річ, пробачив. Я теж. Але осад залишився. Та й виховну бесіду треба було провести. Нічого особливого, просто кілька хвилин я розповідала, що наступного разу треба не соромитися питати.
І, якщо все буде нормально, ми, звичайно ж, дозволимо забрати їй якісь речі. Без проблем. Трохи соромно, звісно, за жінку, яка тільки нещодавно вийшла на пенсію, але, мабуть, це на нас усіх чекає.
Іронічно, але після моєї історії, колеги стали на бік свекрухи. Вони пожаліли “бідну стареньку”. Начебто це я в неї речі поцупила. Усі почали мене засуджувати, казати, що я маю вибачитися. А я зрозуміти не можу, за що?
Мої речі опинилися в чужої людини, і я сама це виявила. За що мені каятися? Хоча, зізнатися, у нас в офісі працюють одні лише жінки і лише кілька чоловіків. Крім того, переважна їх частина набагато старша за мене.
Тож немає нічого дивного, чому вони обрали бік свекрухи. Ще років 5-10, і вони самі будуть як вона за віком. Тому їхня підтримка моєї свекрухи мені зрозуміла. Але ж я ні в чому не винна…
