Людмила з’явилася на цей світ, коли мамі виповнилося 45. Наймолодша, найсолодша. Брати її обожнювали, батько любив, але Лілю – мати Міли – любив більше. Все життя Петро здував з неї порошинки.
Історію знайомства та любові батьків Міла добре знала. Чим старша вона ставала, тим частіше в сім’ї згадували такі важкі і водночас щасливі роки. Атмосфера кохання захищала дітей від побутових труднощів.
Та й хто тоді сприймав як труднощі нестачу їжі чи одну єдину сукню? Усі так жили. Важко, бідно. Познайомилися Петро та Ліля познайомилися на будівництві. Петро у свої 22 роки вже був виконробом.
Жив у гуртожитку, отримував за важку роботу півтори булки хліба на день і половину своєї пайки віддавав дітлахам вдови-сусідки – Ліля отримала кімнату у цьому гуртожитку після загибелі першого чоловіка.
Їй було 38 років, її хлопчикам п’ять, вісім та одинадцять. На себе Ліля отримувала 350 грамів хліба на день та по сто – на кожну дитину. Щовечора, о 18:00, діти сідали як горобці біля дверей і чекали на сусіда. Петро завжди ділили хліб порівну на трьох. Ліля якось попросила:
– Припини, Петре. Не приходь так часто, бо вони тебе вже папкою називають. Не привчай дітей до себе, це важко.
Хлопець усміхнувся, нічого не відповів, а за якийсь час зник. Нема і немає його. Ліля, хоч і сама просила не приходити, стурбувалася. Гаразд, три дні, хай п’ять. Але щоб більше тижня?
Та й сини питали: «Де дядько Петя? Коли вже прийде». Покликала куму і пішла сусіда шукати-провідувати, а він лежить із важким бронхітом, ледь живий, весь покритий вошами. Страшна картина.
Скупали, білизну випрали, на сонці висушили… Стали виходжувати. Хворів Петро кілька тижнів, був зразковим слухняним хворим і так привернув до себе Лілю, що незабаром вони одружилися.
Хоча, звичайно, спочатку вона дивилася на нього майже по-материнськи: чи жарт, молодший на 16 років. Одного за одним, народили вони ще трьох дітлахів – хлопчика та двох дівчаток. Людмила, молодша, згадує:
– Коли я пішла до першого класу, не змогла відповісти вчительці, як мою маму звуть, бо не чула ніколи, щоб тато її на ім’я називав – тільки ласкаві слова на кшталт моя Лілеєчка, моя Ялинка, моя Зірочка, моя Трояндочка, моя Ластівка. Яких тільки слів він для неї не вигадував!
Міла, наймолодша, балована, дозволяла собі більше за інших. Підлітком запитала одного разу:
– Чому тато, ти, такий молодий і красивий, стареньку за дружину вибрав?
А він очима посміхнувся, похитав головою замріяно і відповів:
– Доню, я маму твою в одну мить полюбив. Зайшов на спільну кухню, а там вона, у спідниці, оладки з лободи на керогазі смажить. Перестрибує з ноги на ногу і співає: «Сама садок я садила, сама поливатиму».
Така гарненька, вся в променях сонця, весела, прямо світло біля неї. Я як побачив, дар мови втратив. І більше на жодну жінку не дивився ніколи. Ліля завжди для мене стиглою вишнею пахла.
Все життя Петро звертався до дружини, називаючи її лагідними словами, а коли вмирав, тримав у руках її фотографію. Він прожив до 92 років, а Ліля пішла в 67. Він і ще раз міг одружитися, нестарим овдовів, але ж куди там!
Навіть розмов не дозволяв таких заводити. Кохав свою Лілю до втрати пульсу. Людмила часто згадує, як сильно їм пощастило жити у щасливій родині – вони й труднощів побутових наче не помічали завдяки батьківської любові.
І всі вони намагалися наслідувати приклад батька та матері. Нині вже третє покоління цієї родини росте – і онуки пишуть новий розділ в історії вічного кохання Петра та Лілії.
