Нещодавно я усвідомила, що за 22 роки за кордоном я нічого не добилася. Коли мені було трохи за 40, від мене пішов чоловік. Тоді я вирішила виїхати на заробітки. Усі в той час туди їхали, я теж вирішила спробувати удачу.
Планувалося, що я поїду на кілька років, щоб допомогти синам стати на ноги. Їм тоді було 18 і 19 років. Через кілька років сини одружилися і обидва пішли жити в будинок нареченої.
До того моменту я вже непогано заробляла в місяць. Я ділила ці гроші на три частини: мені і синам. Відсилала справно щомісяця, на себе зайвої копійки не витратила. Куди вони витрачали ці гроші, я не питала.
Дорослі хлопчики, самі розберуться. Так мої кілька років розтягнулися на 22 роки. Думала, ось ще трохи зароблю і повернуся, але нещодавно я зрозуміла, що витратила всі ці роки даремно.
Моя сестра вісім років тому теж поїхала за кордон. У неї була чітка мета: купити доньці й синові по квартирі. І за ці роки вона купила дві квартири. Попрацювала ще півроку, щоб відкласти собі на перший час.
А тепер повернулася додому. Коли я про це дізналася, у мене земля з-під ніг пішла. Чим же я займалася ці 20 років? Мої сини з висланих грошей нічого не накопичили, все витратили. У підсумку ні квартири, ні грошей.
За всі ці роки вони так і не змогли з’їхати від батьків своїх дружин. І ось тепер я сиджу і думаю, як же все так вийшло. Виходить, я даремно так важко працювала 22 роки. Так, діти трохи краще жили. Але хіба цього достатньо?
