Я йшла вечірнім містом і не могла вмістити в голові ситуацію, що склалася. Думала я про себе, маму і брата. Дуже складні стосунки сформувалися між нами. Мені 37 років. Чоловік, дитина. Щойно виплатили кредит за квартиру.
Тепер, нехай і не нова, хрущовка майже в центрі міста, була офіційно нашою власністю. Кожен квадратний метр був здобутий працею, нервами і головним болем. Я не з чуток знала ціну грошам. Моя сім’я ніколи не була багатою.
Звичайна робота, дім, сім’я. Та після заміжжя, та ще й з появою доньки, зайвого часу на відпочинок не було зовсім. Чоловік брав по дві зміни на роботі, та і я працювала, примудряючись ще й доглядати за дитиною.
Інших варіантів не було, але була мрія: власне житло. Скільки сліз пролилося через це. Ми жертвували відпочинком, поїздками і купівлею якихось приємних речей. Інший раз навіть економили на дитині.
То курточку не наймоднішої моделі купляли, то телефон без зайвих прибамбасів. Так донька маленька, і навряд чи їй це все потрібно, але чомусь в інших дітей це все було!
У цей час мій молодший брат почувався дуже добре. Не те щоб він гуляв у нічних клубах або розкидався грошима. Ні, він зняв собі невеличку однокімнатну квартиру і жив закоренілим холостяком.
Грошей з його роботи, а скоріше з підробітку, йому вистачало. І по суті він не напружувався зовсім. Іноді ми натикалися на нього посеред вулиці. Вічно веселий, вічно задоволений. Нікуди не поспішає і ні від чого не залежить.
А він тільки вітався й усміхався у відповідь. Господар життя. На те, щоб допомагати мамі, грошей у нього ніколи не було. Зате він спокійно міг прийти до неї в гості посеред тижня і спустошити половину холодильника.
Це для нього було легкою прогулянкою. Але не це зараз займало так багато місця в моїх думках. До такої поведінки братика я звикла. Дратував мене випадок, про який я тільки-тільки дізналася.
І від такого нахабства сльози самі наверталися на очі. Виявилося, що брат нещодавно купив машину. У друзів, і не найкращого стану. Одне слово, дешево і за знайомством. Але все-таки ж на ходу!
На таке, отже, гроші в нього знайшлися, а в нашому містечку без автомобіля обходилися, якщо не всі, то вже більшість – точно. І то, для справи: таксисти, дітей возити або на дачу їздити.
А у ледарів на кшталт мого брата грошей на бензин не було. Мабуть, тому її йому і продали. Виявилося, щоб мій братик міг заощадити на цю таратайку, мама постійно допомагала йому продуктами, щоб з голоду не опух.
А ці продукти тим часом були часто куплені мною та моїм чоловіком для мами. Коли ж я прийшла до мами з’ясувати ці обставини, та мене ледь не вигнала з квартири.
Як це мені спало на думку порушувати це питання і наговорювати на рідного брата?! Я виявилася невдячною сестрою. Із чоловіком, у своїй квартирі, на хорошій роботі. Не те що мій братик, бідолаха!
Ага, а я ж собі “принца” знайшла, відразу з конем і замком…От чому так виходить: одним – усе, а іншим – нічого? Адже я люблю маму і добре до неї ставлюся, а от брат не любить, напевно, нікого.
Дбає тільки про себе і проживає життя, точніше, його пропалює, але до нього ставлення прекрасне. Ще й у приклад його ставлять. Чим я таке заслужила і як тепер поводитися? Начебто й свою сім’ю маю, а родинні питання не відпускають.
