Того червневого дня на вулиці було особливо добре: сонце майже не палило, і вітер, що налітав поривами і приносив із собою клуби пухнастих, перлово-сірих хмар – приємно освіжав розпалені літньою спекою тіла людей. Молодий бізнесмен Андрій повертався з роботи додому: він їхав у великому чорному автомобілі бізнес-класу, яким керував його вірний водій.
– Євгене, зупинись, будь ласка, біля парку. Мені щось захотілося трохи пройтися. – Бізнесмен легко торкнувся правою рукою плеча водія, і той, коротко глянувши на свого боса в дзеркало заднього виду, кивнув за звичкою.
– Звісно, Андрію Володимировичу. Тільки припаркуємося спочатку, десь, недалеко від входу. Схоже, незабаром може дощ початися.
Андрій тихенько посміхнувся сам собі – він-то, це вже давно зрозумів – почув носом запах озону і вологої землі, що з’явився в повітрі. Коли машина зупинилася – чоловік обережно вийшов із салону і відразу ж опустив на землю свою тростину для сліпих: пори те, що його в таких прогулянках завжди супроводжував водій – Андрій вважав за краще «відчувати» перед собою тверду землю, і ця тростина стала для нього за останні кілька місяців – чимось на кшталт повноцінного продовження його руки.
– Краса яка, Євгене! – Глибоко втягнувши носом вологе повітря, із захопленням промовив молодий чоловік і підняв до неба свої незрячі очі, приховані за темним склом сонячних окулярів. – Як шкода, що я не бачу, якого кольору зараз небо…
– Сіре воно, Андрію Володимировичу, – без особливих емоцій відгукнувся Євген. – Як воно завжди і буває, перед дощем.
Євген, останнім часом, виконував не лише функції шофера, а й допомагав йому з пересуванням містом – по суті, він став для бізнесмена поводирем. З того часу, як Андрій осліп – інші його почуття загострилися в рази: багато в чому, саме це допомагало йому триматися «на плаву», і не скочуватися остаточно в безодню депресії.
Причиною сліпоти молодого, тридцятирічного чоловіка став нещасний випадок, що стався з ним на гірськолижному курорті лише чотири місяці тому. Андрій тоді катався на лижах засніженим схилом, і невдало впав на спину, намагаючись вписатися в крутий поворот лижної траси. Так вийшло, що приземлився бізнесмен вкрай невдало – він ударився головою прямо об щільний шар притоптаного спортсменами та туристами снігу.
При тій швидкості, на якій він з’їжджав вниз схилом – цього виявилося цілком достатньо, щоб Андрій отримав серйозну травму голови, що призвела його до втрати зору. Лікарі, пізніше, сказали йому – що чоловік ще може повернути собі можливість бачити навколишній світ шляхом складної операції. Однак провести її можна буде не раніше, ніж за півроку.
Набряк, що утворився на місці удару, повинен був розсмоктатися, і для цього спадкоємець рибної імперії почав регулярно приймати спеціальні препарати. Андрій дуже добре пам’ятав той момент, коли прийшов до тями в лікарняній палаті, і розплющивши очі – побачив перед собою лише непроглядну темряву.
У першу секунду він навіть не зрозумів, що з ним сталося – поки остаточно не переконався в тому, що більше не може бачити. Він підніс свої руки до обличчя, але нічого не побачив. Абсолютно. Ні світло, ні тінь – більше не проникали в сітківку його очі, зануривши чоловіка у чорну безодню.
– Господи …, – пошепки сказав тоді Андрій. – Чому навколо так темно?.. Чому я більше не бачу??
Для молодого бізнесмена це був справжнісінький шок. Він не уявляв собі, як зможе продовжувати керувати бізнесом, і як взагалі тепер житиме. І хоча лікар запевнив його в тому, що ще не все втрачено – Андрій у цьому дуже сильно сумнівався: він чув історії про сліпих, які роками збирали гроші на омріяну операцію, але так, зрештою, і не повертали собі зір.
У нього, звичайно, проблем із грошима не було, але все одно – надто ризикованою була сама операція, і бізнесмен боявся собі навіть уявити, що буде, якщо він після неї так і залишиться сліпим. Андрій три роки тому став одноосібним власником компанії свого батька, що займалася виловом та продажем риби та морепродуктів не лише на внутрішньому, а й на міжнародному ринку.
Батьки хлопця трагічно загинули, розбившись на гелікоптері – це стало першим, і найстрашнішим ударом для Андрія, який, тоді, тільки-но почав розбиратися в тонкощах сімейної справи, і зовсім не готовий був взяти на себе роль керівника. Однак доля не надала йому вибору, тому Андрію довелося екстрено занурюватися у всі процеси компанії, освоюючи їх майже «з нуля».
Бізнес для молодого хлопця виявився справою аж ніяк не простою, і через його специфіку хлопцю постійно доводилося бувати у відрядженнях у невеликих приморських містечках, а також у великих портових столицях. На щастя, тут йому здорово допоміг Михайло Юрійович – заступник його батька та давній друг їхньої родини: літній бізнесмен у всьому спрямовував Андрія та намагався «підказати» йому найбільш вдале рішення у тих чи інших питаннях.
Михайло Юрійович був одним із небагатьох людей у компанії, кому хлопець міг беззастережно довіряти. За роки роботи з його батьком – Михайло Юрійович зарекомендував себе як надійна людина, щиро віддана їхній спільній справі. У якийсь момент, бізнесмен спіймав себе на думці про те, що забув – як це, просто розслабитися і насолоджуватися життям, відкинувши геть усі сумніви та турботи.
Саме тому, він сьогодні так захотів пройтися вулицею, і ненадовго зазирнути в парк – надто хороша для нього була погода, і надто сильно шкрябали у нього на душі кішки. На жаль, сліпота була далеко не єдиною причиною пригніченості Андрія. В особистому житті чоловік також зазнав повного краху, через що серце його, весь час знаходилося ніби в замороженому стані, не в силах розкритися назустріч справжньому і глибокому почуттю.
Ось уже п’ять років, як Андрій був зовсім один. Ні дружини, ні нареченої у цього високого і дуже привабливого молодого чоловіка, чиї очі, кольори морської хвилі – підкорювали серця всіх дівчат, з ким Андрій був, так чи інакше, знайомий до травми. Він намагався навіть знайти свою другу половинку на сайті знайомств – ось тільки, все це не давало ніякого результату.
Ті потенційні обраниці, з ким намагався познайомитись бізнесмен до нещасного випадку – бачили в ньому лише «гаманець на ніжках», вигідну партію для шлюбу. Інші ж дівчата цуралися його емоційної холодності та розважливості – адже Андрій, отримавши спадщину, змушений був відбиватися від численних конкурентів, які після смерті його батька мали намір захопити цей прибутковий «рибний бізнес».
Отже, хлопцю довелося, якоюсь мірою, очерствіти, стати більш жорстким і прагматичним – не лише це, а ще вміння «пройтися по головах» там, де це було необхідно – і дозволило молодому бізнесменові не лише утримати справу сім’ї на плаву, але й надати їй статусу одного з найуспішніших у країні. Найцікавіше, що п’ять років тому Андрій мав реальний шанс пов’язати своє життя з тим, кого він по-справжньому кохав.
З Валерією він зустрічався майже півроку – і щиро думав тоді, що знайшов нарешті своє щастя. Дівчина працювала офіціанткою у недорогому придорожньому кафе, і більшу частину часу – проводила на роботі. У Валерії була хвора мама, якій були потрібні дорогі ліки: молода офіціантка змушена була працювати в дві зміни, щоб піклуватися про найближчу для неї людину.
Андрій же хотів того, щоб Валерія весь свій вільний час приділяла тільки йому. Крім того, він ревнував її буквально до кожного відвідувача кафе, і це сліпе бажання підкорити кохану своїй волі призводило до сварок та нерозуміння. Лише зараз, ставши старшим і мудрішим, бізнесмен усвідомив, що саме його запальність і авторитарний характер стали причиною того, що вони тоді все-таки розійшлися.
– Андрію, я – не твоя річ! – Кинула йому в обличчя Валерія в їхню останню зустріч. – Якщо ти не припиниш поводитися так, ніби я зобов’язана щохвилини знаходитися при тобі – у нас нічого не вийде.
– Але я кохаю тебе, і хочу, щоб ти була поруч зі мною, – заперечував їй уперто хлопець. – Чому щоразу, коли я прошу тебе приїхати, ти знаходиш тисячу причин, щоб цього не робити?
Валерія подивилася на нього з обуренням, наче пояснювала йому все це вже сотню разів.
– Андрію, я теж кохаю тебе. І я дуже хочу, щоб ми були разом, але… Ти чудово розумієш мою ситуацію. Мамі потрібен постійний догляд, а я й так постійно на роботі. Я просто не можу розірватися між вами, розумієш?
Андрій тоді страшенно образився на дівчину, хоча розумів, що вона багато в чому мала рацію: батьки його ніколи не схвалювали її кандидатуру на роль його нареченої та майбутньої дружини – вважали Валерію надто простою та неосвіченою. Самі вони мріяли про набагато вигіднішу партію для свого сина – якоїсь генеральської доньки, наприклад, чи спадкоємиці багатомільйонного статку, з якою їхня родина могла б успішно поріднитися.
В одну з чергових сварок Валерія не витримала і сказала хлопцеві все, що про нього думає. Після цього дівчина зібрала валізи і поїхала разом із матір’ю до рідного міста. Насамкінець, вона сказала Андрію не шукати її і не дзвонити їй, все одно трубку не відповість. Молодий бізнесмен тоді розлютився у відповідь, і наговоривши дівчині купу гидот, запевнив її – що навіть і не подумає цікавитися тим, що з нею буде далі.
Після трьох місяців душевних мук, молодий бізнесмен нарешті зрозумів, що зробив найфатальнішу помилку у своєму житті, відмовившись від тієї єдиної, з ким почував себе по-справжньому щасливим, і в суспільстві якої міг знайти той душевний спокій і затишок, якого не відчував більше ні з ким, з моменту їх розставання. Андрій, звичайно ж, спробував було все виправити.
Він почав дзвонити Валерії по кілька разів на день, проте бездушний механічний голос оператора на тому кінці дроту, щоразу казав йому те саме: «Абонент знаходиться поза зоною дії мережі». Точної адреси дівчини Андрій тоді запитати так і не спромігся, про що зараз неймовірно шкодував. Довідкові служби теж нічим не змогли йому допомогти адже вони не могли знайти людину за одним лише ім’ям та прізвищем…
Минуло вже п’ять років, але Андрій досі іноді бачив Валерію у своїх снах. Чоловік страшенно жалкував про те, що єдине кохання його життя зараз знаходиться десь далеко і живе власним, цілком можливо, що і щасливим життям, але тільки без нього. Коли він думав про це, то серце Андрія болісно стискалося, адже він чудово розумів, що власноручно зруйнував своє щастя…
Зараз, після того, як він отримав травму і осліп молодий бізнесмен і зовсім відчув себе страшенно самотнім. У нього не було нікого, з ким би він міг поговорити до душі і просто відчути себе живою, потрібною людиною. Занурений у спогади і керований своїм водієм Андрій опинився у парку. Тут панували аромати троянд, що розпустилися, вологої трави і дощу, що наближається.
Все разом створювало найдивовижніший ароматичний шлейф, від якого у бізнесмена мимоволі на обличчі проступила посмішка. Повсюди співали птахи, і Андрій відчув, як у серці в нього розливається тепло – так добре, він не почувався вже дуже давно. У парку було малолюдно, можливо тому, що був будній день, тож Андрій міг повною мірою насолодитися звуками та запахами природи. Раптом, недалеко від себе, бізнесмен почув ніжний голос дівчини, яка зверталася до своєї дитини:
– Потерпи ще трохи, Левко я теж їсти хочу, але ми поки не можемо піти в кафе.
– Але ж пташки хлібці клюють! Я також хочу! Давай попросимо у тітки хліба? – жалібно промовив малюк, якому, судячи з тоненького голоску, було не більше чотирьох-п’яти років.
– Що там таке, Євгене? – Запитав Андрій у водія. – Хто це говорить?
Євген подивився туди, куди вказував начальник і побачив тих, хто сидів на лавці, поряд із великим кущем шипшини, – молоду жінку та маленького хлопчика, очевидно, її сина. Жінка була одягнена дуже бідно, у безрозмірну туніку та довгу, майже до п’ят, спідницю. У руках вона стискала стару сумку, на зразок тих, у яких носять овочі, а темно-русяве волосся її було заплетено в просту косу.
Хлопчик був одягнений у старенькі пошарпані штанці з бавовни, і таку ж футболочку, на якій красувався вицвілий від часу і численних прань Міккі Маус. Жебрачка дивилася на хліб, в руках дівчини, що годувала голубів, з таким сумом і смутком у погляді, що серце водія стислося від жалю.
– Тут жінка з дитиною…, – відповів водій багатію, після чого замовк.
При звуках голосу цієї жебрачки всередині у Андрія все затремтіло: що ніколи він не відчував такого гострого бажання підійти і познайомитися з дівчиною. Голос її виявився дуже м’яким і приємним, і викликав у Андрії почуття ніжності та душевної теплоти.
Однак, найбільше на світі, Андрій боявся здатися нав’язливим і нетактовним: йому соромно було ось так підійти до неї, у своїх темних окулярах і з палицею. Що вона про нього подумає? Все ж таки, бажання дізнатися господиню приємного голосу перемогло в молодому бізнесмені сором, і він підійшов до жінки зі словами:
– Перепрошую, я чув, як ви щойно розмовляли… Можливо, я можу вам чимось допомогти?
Жінка глянула на нього якось дивно, а потім, витираючи сльози, промовила:
– Ви? Та чим ви мені допомогти зможете, коли самі, вибачте – не бачите нічого?
Андрій лише посміхнувся і ввічливо відповів:
– Я впевнений, що незабаром піде дощ. З того часу, як я осліп, у мене всі почуття загострилися. У тому числі й нюх.
Молода мати посміхнулася, і тільки змогла відповісти:
– Так, я чула про це. Організм «компенсує» одні втрачені почуття за рахунок посилення інших, вірно?
– Точно, – кивнув бізнесмен. – Не хочете, разом із сином, сісти в мою машину? Вона стоїть просто біля воріт парку, Євген вас відведе…
Проте в очах жінки спалахнула іскра сумніву:
– У машину? Ні, дякую, не треба. Ми з Левком, якось самі доберемося…
Андрій зрозумів, що вона злякалася, тому спробував її заспокоїти.
– Не бійтеся, прошу вас. Я не божевільний і не маніяк. Я просто сліпий чоловік, у якого в цьому житті не залишилося нікого, з ким він міг би просто повечеряти…
Молода мати уважно подивилася на сліпого, а потім також повільно перевела погляд на його водія, який тільки мовчки кивнув, мовляв, це дійсно так.
– А ще мені здається, що ви з сином потрапили в якусь важку життєву ситуацію, тому я хочу вам допомогти, – пояснив їй Андрій. – Будь ласка, проведіть зі мною цей вечір… Запевняю вас, ми просто повечеряємо, без натяку на близькість чи щось непристойне… Після цього, якщо ви захочете, то зможете відразу ж поїхати додому. Євген вас відвезе, куди скажете.
Жінка ще з хвилину вагалася, але тут, із сірого дощового неба на неї та сліпого бізнесмена впало одразу кілька великих крапель.
– Дощик! – Вигукнув малюк, і підставив небу свою крихітну долоньку.
– Ну, гаразд, – зіщулившись від вогкості і вітру, що налетів, сказала, нарешті, мати хлопчика. – Але це буде лише вечеря. Ми з Левком не їли вже майже добу, я просто хочу нагодувати сина…
Андрій кивнув, і жінка, яку, як з’ясувалося, звали Лідією, повільно пішла за своїм новим знайомим. Євген, що йшов весь цей час поряд з бізнесменом, передбачливо розкрив над нею та дитиною величезну парасольку. Водій зауважив, що на обличчі у Лідії були туга і розпач: вона погодилася на цю вечерю від безвиході, бо не бачила іншого способу нагодувати того дня себе та дитину. Коли всі троє сіли в авто, і той м’яко рушив, виїжджаючи на головну дорогу, Андрій ризикнув запитати молоду матір.
– Лідіє, вибачте мені мою цікавість. Не подумайте, я не хочу здатися нетактовним, але … Що у вас трапилося?
Андрій завмер, чекаючи почути у відповідь скарги на колишнього чоловіка-негідника, або щось таке. За мить до його слуху долинуло сумне глибоке зітхання.
– Та що з нами трапилося … Життя, – з сумом у голосі промовила жінка, – Ми з Левком сюди зовсім нещодавно переїхали. До цього, в іншому місті жили. Роботи там було мало, та й платили за неї копійки. Ось ми й хотіли з сином нове життя почати. Левко в цьому році чотири виповнилося, і я сподівалася його тут у дитячий садок візьмуть, і самій туди ж влаштуватися, нянечкою чи вихователькою… Начебто, і сама на роботі, і син під наглядом, розумієте?
Андрій кивнув: він терпляче чекав на продовження і не перебивав Лідію. Йому хотілося, щоб жінка поділилася з ним своєю історією остаточно.
– Ось тільки з’ясувалося, що мій диплом у великому місті нічого не означає, жодної цінності не має, – продовжувала Ліда, смикаючи край своєї кофти, а на очах її виступили сльози. – Я, між іншим, у нашому містечку майже три роки вихователькою у молодшій групі відпрацювала і жодного разу ніхто з батьків на мене не скаржився…
Лідія опустила очі: у душі, вона лаяла себе за власну відвертість, але щось у цьому незрячому чоловікові вселяло їй довіру. Андрій співчутливо похитав головою: він чудово знав, як шалений ритм столиці може надламати людину, не готову до таких підвищених емоційних та фізичних навантажень. Саме тому багато приїжджих так швидко здавалися, і, в кращому разі, їхали назад у провінцію, а в гіршому…
– Так, на жаль, у нас тут роботу знайти зовсім непросто, – вголос сказав бізнесмен. – Скільки вже ви тут?
Лідія на хвилину задумалася, а потім відповіла:
– З півроку десь, адже я, після того як мені в дитячому садочку відмовили, намагалася іншу роботу знайти. Всі оголошення переглянула, які в газетах знайшла, на стількох співбесідах була і все без результату…
Водій бізнесмена побачив у дзеркалі, що очі у Лідії вже були, як то кажуть, «на мокрому місці». Жінка готова була розплакатися від розпачу, але стримувалась з останніх сил.
– Мені-то що, я й підлогу мити піду, якщо треба буде, – казала Андрію молода мати. – Ось тільки за Левка хвилююся сильно – ніяк не можу грошей назбирати, щоб одягнути його по-людськи, і нагодувати…
Лідія бачила, що молодий бізнесмен ставиться до неї зі співчуттям, а тому, хоч їй і було ніяково, але вона все ж таки зважилася поділитися з ним своїми проблемами. Поглянувши на Андрія, що зосереджено слухає її, Ліда швидко пояснила:
– Приблизно місяць тому, мені пощастило влаштуватись мийницею посуду в одну їдальню, при промисловому підприємстві. До цього ми з сином жили «в борг» у однієї літньої жінки, на околиці… Я з її онуком поралася, а вона мені дозволяла в них жити. У них мама померла кілька місяців тому, і Зої Павлівні було дуже важко, – Лідія важко зітхнула. – Мене на роботі підставили кілька днів тому… Начальниця зміни звинуватила у крадіжці.
Нібито, я в неї з сумочки гаманець витягла, але це, звичайно ж, не так. Вона сама мені його підкинула – я впевнена… погрожувала мене у в’язницю засадити, якби не маленька дитина… У результаті мене просто звільнили – «легко відбулася», так вона сказала, але грошей, тепер, у мене зовсім немає. Ось я і блукаю всі ці дні, намагаюся придумати, як бути далі … Я знаю, що ця жінка мені просто позаздрила, тому що мене директор їдальні часто хвалила. Ось вона й не витримала, мабуть, побоялася можливої конкуренції.
Поглянувши на Андрія, чий погляд був прихований від неї за непроникним склом окулярів, Лідія несподівано зніяковіла.
– Ой, ви мені вибачте, що я це все вам, отак розповідаю… Просто, мені так давно хотілося з кимось поділитися…
У відповідь, бізнесмен лише заспокоїв її:
– Що ви, все нормально, я вас розумію. Євгене, розверни-но машину, заїдемо ще в торговий центр дорогою…
Повернувшись до нової знайомої, бізнесмен сказав:
– Зараз поїдемо в магазин, і ви купите собі та синові все, що тільки захочете. І в продуктовий зазирнемо заодно – все одно потрібно купити продукти до вечері.
Андрій посміхнувся, але він не бачив, якою подякою засяяли очі Лідії. Вона не могла повірити в те, що ця людина погодилася так безкорисливо допомогти їй і Левку.
– Дякую вам…, – тихо прошепотіла вона, і на очах у Лідії знову заблищали сльози.
Годиною пізніше Лідія вийшла з торгового центру з кількома об’ємними пакетами, в яких були одяг та іграшки для Левка. Хлопчик біг поряд з мамою підстрибом – він радів так, ніби йому вдалося за один раз виконати всі свої найпотаємніші дитячі мрії. Слідом за Лідією неспішно рухався Євген: руки водія також були зайняті пакетами з різноманітними продуктами та смаколиками до чаю.
Андрій хотів, щоб ця вечеря, яку вони проведуть разом із Лідією та малюком – запам’ятався їм обом надовго. Для молодого бізнесмена, вся ця ситуація з жінкою та її дитиною була схожа на якусь гру, можливість відволіктися від похмурих думок і депресії, в якій він знаходився. Андрій думав, що проста людська допомога дозволить йому самому відчути себе набагато краще, і мав рацію.
Хоч він і не бачив обличчя Лідії, але за задоволеними звуками її голосу та радісного сміху хлопчика зрозумів, що зміг зробити для них щось, по- справжньому, потрібне та приємне. Коли всі покупки були складені в багажник, і вся трійця вже прямувала до заміського будинку Андрія – бізнесмен ризикнув зробити Лідії незвичайну пропозицію:
– Лідо, ви казали, що живете десь на околиці, та ще й з грошима у вас проблеми… Ви можете переїхати до мене, хоч би на якийсь час, доки не знайдете нову роботу і не відкладете достатньо грошей, щоб зняти квартиру.
Такого молода мати не чекала, а тому відчула незручність і збентеження.
– Ні-ні, що ви, це так незручно… Ви й так нам дуже допомогли! Левко, та й я – ми будемо вас тільки обмежувати, заважати вам…
У відповідь на це сліпий бізнесмен заперечливо похитав головою:
– Зовсім ні. Навпаки, я буду радий, якщо в моєму домі житиме ще хоч хтось, крім мене. Ви не уявляєте, як мені не вистачає живого, простого людського спілкування… А до сліпого в гості, знаєте, небагато людей ходить…
Лідія усміхнулася у відповідь, і палко подякувала бізнесмену. Однак, коли вони приїхали до величезного, триповерхового особняка, молода жінка на кілька хвилин втратила мову. Вона й уявити не могла, що люди можуть жити в подібній розкоші.
– Ви справді живете в цьому замку зовсім один? – із сумнівом подивилася Лідія на свого благодійника.
Андрій, проходячи повз неї, зупинився і запропонував їй взяти його під лікоть, як справжнісінький джентльмен.
– Тепер знаєте, про що я говорив? – Запитав він з легкою усмішкою.
Ліда кивнула, вона була в приємному шоці від побаченого, але водночас серця її торкнувся легкий сум: перебуваючи на самоті, в такому величезному будинку – легко було збожеволіти від туги. Опинившись на просторій кухні бізнесмена, Лідія дуже здивувалася – посуду та різноманітних пристроїв для приготування тут було стільки, що вистачило б на цілий ресторан!
– Ви ж сказали, що живете один? – дивувалася жінка. – Навіщо вам тоді стільки всього?
– А як же? – відповів їй з легкою пустотливою усмішкою Андрій. – Раптом, знадобиться терміново організувати якийсь фуршет чи діловий обід для моїх колег? Зазвичай у таких випадках я викликаю сюди кухаря, і він готує все, що мені потрібно.
– А сьогодні? – невпевнено запитала Лідія.
– Сьогодні я планую зробити все сам…
Лідія подивилася на сліпого бізнесмена з краплею скептицизму у погляді, проте вголос нічого сказати не наважилася. Натомість, вона допомогла йому розібрати всі продукти і обережно присіла на один з високих стільців, спостерігаючи за тим, як чоловік самостійно намагається приготувати для них з Левкою вечерю.
Андрій хотів потушкувати їм курку з овочами і зварити рис, але обробка м’яса і нарізка овочів хоч і виходила в нього досить вправно, все ж таки виглядала неакуратною. Все тому, що хоч він і встиг вже досить добре вивчити «на дотик» свою кухню, але у звичайному житті чоловік завжди замовляв їжу. Зараз же Андрію хотілося справити на своїх гостей приємне враження, ось він і намагався безуспішно зобразити з себе спритного кухаря.
– Давайте, я вам допоможу? – Запропонувала Лідія, не в змозі більше спостерігати за тим, як довго її добродій возиться з куркою.
Розуміючи, що переоцінив власні сили і йому все-таки не впоратися, Андрій прийняв допомогу Лідії. Приготувавши вечерю, вони разом поїли, а потім ще довго розмовляли про різне за чашкою чаю. Ці моменти, сліпий бізнесмен запам’ятає на все життя, оскільки ще жодного разу до цього вечора, в нього не було такої душевної бесіди. Вперше за довгий час Андрій відчув себе живим і потрібним комусь… Наприкінці вечері, Лідія помила весь посуд, після чого Андрій відвів її та Левка в окрему кімнату.
– На добраніч, – зніяковіло промовила молода жінка, приймаючи з рук бізнесмена комплект свіжої постільної білизни.
– На добраніч, – відгукнувся багатій, після чого постояв секунду на порозі її кімнати, а потім все ж таки додав: – Дякую вам Лідія ще раз, за те, що погодилися провести цей вечір зі мною. Знаю, для вас все це здається дивним, але ви навіть уявити не можете, як допомогли мені…
Ліда не знала, як відреагувати на таке визнання бізнесмена, а тому лише легко торкнулася його руки, і сказала:
– Усім нам часом потрібний просто друг. Я розумію вас… І вам дякую, за те, що прихистили нас із сином. Якби не ви – навіть подумати страшно, щоб з нами було далі…
Вони розійшлися, а жінка поклала свого сина спати, і сама лягла поряд з ним на широке і м’яке ліжко. Прокинувшись наступного ранку, Лідія солодко потяглася, і обережно вибралася з-під пухової ковдри. Левко безтурботно спав поряд, і був схожий на маленького ангела. Жінка підійшла до дзеркала, щоб привести себе до ладу, а заразом вирішила оглянути кімнату, бо напередодні, в напівтемряві від м’якого і розсіяного світла настінного “бра”, не встигла гідно її оцінити.
Кімната, яку їм віддав під проживання Андрій, була не надто великою, зате дуже затишною. Високе вікно пропускало достатньо світла, і робило навколишнє оточення ще більш доброзичливим. Лідія розвернулася, щоб розбудити свого сина, і в цей момент випадково зачепила ліктем стос красиво оформлених фотоальбомів, що лежали на мініатюрному журнальному столику.
Альбоми з гуркотом впали на підлогу, і більшість фото кольоровим вихором висипалися назовні. Лідія ойкнула, і відразу присіла навпочіпки, намагаючись зібрати все назад. У цей момент погляд Ліди «зачепився» за одну фотографію. Взявши до рук знімок, молода жінка уважно придивилася до нього. На фото була дуже гарна, молода дівчина 23-25 років. Прекрасне каштанове волосся струменіло водоспадом по худеньких плечах, а чисті блакитні очі дивилися на Лідію спокійно, і з гідністю. Мати Левка повільно сіла на м’який килим, і затиснула собі рота рукою, щоб не закричати.
– Віра …, – напівпошепки сказала Лідія. – Вірочка, як же так?
Шок, який зазнала молода жінка, був зумовлений тим, що з фотографії на Ліду дивилася її рідна сестра, яка померла чотири роки тому. Лідія не змогла стримати сліз, і тихенько розплакалася: тільки зараз до неї дійшло, що бізнесмен, який прихистив її та Левка, був тим чоловіком, який був прямим винуватцем смерті Віри! Тоді, чотири роки тому, сестра Лідії померла у важких пологах, давши життя маленькому Левку.
Завагітніла вона від одного багача, сама тоді розповідала сестрі, який він, мерзотник, кинув її в такому становищі … Звичайно, Віра тоді вирішила народжувати, адже дитина була не винна у тому, що його тато такий негідник. Ліда ніколи не бачила хлопця сестри в обличчя, але назавжди запам’ятала, як його звуть, а звали його – Андрій… Молода мати ще раз все уважно проаналізувала: вік, ім’я, ця фотографія…
Сумнівів бути не могло: мабуть, вони з Вірою зустрічалися ще до того, як мільйонер осліп, а він уже, мабуть, і не пам’ятає, що в нього, колись був роман із цією дівчиною. Після смерті Віри сестра відразу ж оформила документи на опікунство та усиновила племінника. Усі ці чотири роки, Лідія видавала Левка за свою дитину, та так воно, по суті, і було, адже рідної матері хлопчик зовсім не знав.
А Лідія любила свого маленького племінника більше за життя, і давно вже вважала його своїм синочком. Ліда не знала, що їй тепер робити. З одного боку, слід було б безпосередньо запитати про все бізнесмена, дізнатися, чому він так підло вчинив із її сестрою, але з іншого… Андрій зараз був дуже слабкий, та ще й морально надламаний через свою сліпоту. Якою людиною вона буде в його очах, якщо почне прямо зараз «різати» його живцем?
Зрештою, Лідія вирішила поки що промовчати – ось зміцніє він, а там далі видно буде. Звичайно, жінці було безмірно шкода свою покійну сестру, але вона не хотіла помститися Андрію, бо не вважала це правильним: що трапилося – те трапилося, і вона вже не могла нічого змінити. Ліда прожила у будинку Андрія ще два місяці. За цей час молодий бізнесмен встиг прив’язатися до неї та її сина.
Левко не розумів, чому «дядько Андрій» весь час носить темні окуляри, проте це нітрохи не заважало грати їм вечорами у вітальні, зображаючи з себе «ковбоїв та індіанців» на м’якому перському килимі. Молодий бізнесмен дбав про Ліду та Левка з величезним задоволенням, йому приносило справжню радість повертатися вечорами додому, і чути радісний сміх малюка.
Ліда готувала для Андрія, причому по кулінарній частині жінка була справжньою чарівницею. Тож дуже скоро, сліпий багатій забув про те, що таке доставка їжі. Незабаром після цього Андрій ліг на операцію з відновлення зору, якої так боявся на самому початку лікування. Йому дуже хотілося на власні очі побачити дівчину та малюка, що подарували йому «друге життя».
Однак, чоловік хвилювався даремно: операція пройшла успішно, і вже за кілька тижнів з Андрія зняли пов’язки. Коли він повільно відкрив очі, то серце його билося так сильно, наче готове було ось-ось вистрибнути з грудей: він бачив! Нехай поки що погано, і образи перед його очима були дещо розмиті, але він бачив! Світло, тінь, кольори – все це повернулося в його життя, хоча чоловік уже звик, що не бачить.
Водночас Лідія страшенно мучилася, знаючи правду, і не маючи можливості розповісти її своєму благодійникові, що так непомітно перетворився для неї та сина на вірного друга та захисника, але все ж таки, прагнення відновити справедливість взяло в Лідії гору. Страшно хвилюючись, вона принесла фотографію сестри до палати, і почала з Андрієм «непросту» розмову.
– Андрію, я розумію, що тобі, напевно, зараз буде дуже важко дізнатися про таке, але… Я думаю, що Левко – твій син.
Сказати, що бізнесмен був шокований – значить не сказати нічого. Він дуже зрадів, побачивши перед собою Лідію, навіть у «розмитому» фокусі вона здалася йому дуже гарною, але від таких новин у нього аж голова закрутилася.
– З чого ти це взяла, Лідо? – Здивовано подивився на неї бізнесмен.
Молода жінка несміливо простягнула йому фото сестри.
– Ось. Це Віра – моя молодша сестра… Ця фотографія випала у тебе з альбому першого ранку після того, як ми до тебе переїхали. Скажи, будь ласка, тільки не бреши мені, ви з нею були близькі?
Андрій узяв у руки знімок, хоч він ще бачив усе у розмитому фокусі, але за загальним обрисом зрозумів, хто це.
– Ні, Лідо. Я ніколи не зустрічався із цією дівчиною. Слово честі.
Лідія була вражена, на секунду, вона навіть забула, як дихати…
— Ви ніколи не бачилися? – перепитала його колишня вихователька. – Ти впевнений?
– Абсолютно, – кивнув бізнесмен. – Ми з Вірою справді познайомилися колись, але лише у віртуальній реальності. Переписувалися на сайті знайомств.
Лідія продовжувала все також здивовано дивитися на нього.
– Бачиш, наживо нам побачитися так і не довелося, – пояснював їй Андрій, – Вона надіслала мені свою фотографію, і я навіть роздрукував її, і поставив у рамку. Довгий час це фото стояло на моєму робочому столі. Мені дуже подобалася твоя сестра, але вона різко зникла. Просто, одного «прекрасного» дня перестала виходити на зв’язок…
Лідія нічого не розуміла:
– Як же так? Адже і ім’я, і вік підходять…
– Тобто у вас не було жодного побачення? – слабким голосом уточнила жінка.
– Ні. – З усмішкою сказав бізнесмен. – Але, Лідіє, поясни мені, чому ти вирішила, що це саме я – батько твого племінника?
Ліда подивилася на свого друга та благодійника і з очей у неї ринули сльози. Молода мати розповіла йому історію своєї сестри, а на завершення додала з гіркотою в голосі:
– Цей негідник, Андрію, твій тезка – він же навіть жодного разу не зателефонував з того часу, не поцікавився – як там його колишня наречена, як його дитина взагалі… Він їх викинув, немов використані речі, і все… А Вірочки більше немає, і ми з Левком зовсім одні в цьому світі залишилися. Без допомоги та підтримки. Батьки наші померли давно, так що ми з Вірою все життя намагалися одна одної триматися, бо знали, що тільки на себе покластися і можемо …
Так, Лідія дізналася, що Андрій та її покійна сестра були всього лише знайомими, але ніяк не коханцями, і бізнесмен зі столиці не був батьком її прийомного сина. Після того, що сталося, Ліді було дуже соромно за себе і за те, що вона могла так погано подумати про Андрія. Молода жінка хотіла було поїхати з особняка мільйонера, проте бізнесмену вдалося вмовити її залишитися ще хоча б на кілька тижнів.
– Ну, куди ви зараз підете? – казав їй Андрій, а сам усміхався від щастя, що може бачити Ліду та її чарівного синочка. – До того ж, я вас не жену. Мені, навпаки, на радість, що ви поряд зі мною.
Ліда дивилася в його приголомшливі очі кольору морської хвилі, і червоніла, наче школярка:
– Ні, ні, Андрію. Ми й так уже в тебе «загостювалися». Настав час нам і «честь знати»…
– Але чому? Невже, ти так засмутилася через ту розмову про твою сестру? – Уважно дивлячись на неї, спитав бізнесмен.
Лідія опустила очі, не в силах приховати своїх почуттів:
– Вибач. Мені так шкода, що я тебе образила… Не уявляю, що ти відчував у той момент…
Андрій обережно взяв Ліду за підборіддя і змусив подивитися на нього:
– Лідочка, але це все неважливо … – Чоловік глибоко зітхнув, перш ніж продовжити: – Ти думаєш, якби я дійсно був батьком Левка, я залишив би його? Та ви зараз єдине, заради чого я живу! Ти уявити собі не можеш, яке невимовне щастя відчуваю я щоразу, коли дивлюся на вас… Ти мені дуже потрібна, Лідо. І Левко теж.
Лідія дивилася на молодого бізнесмена, не в змозі повірити у почуте, а Андрій сказав їй правду: тільки зараз, він нарешті зрозумів, що таке справжня родина, домашній затишок і те чарівне почуття, коли ти втомлений повертаєшся додому, а на тебе чекають… Бізнесмен не хотів втрачати все це, тим більше, що почуття до Лідії давно вже набули набагато більшої глибини, ніж дружба. Молода мати викликала в серці Андрія справжню бурю емоцій, проявити які він не наважувався, боячись «злякати» боязку і скромну Ліду.
– Андрію, я… Я не розумію… – уважно подивилася в його очі Лідія.
Насилу підбираючи слова, чоловік все-таки сказав:
– Лідіє, можна запросити тебе на побачення? Я маю на увазі справжнє побачення? Мені б дуже хотілося відвезти тебе до театру, чи хоча б у кіно…
Андрій завмер, хвилюючись, чи не надто емоційно він підніс їй усе це. Однак Ліда глянула на нього з ніжністю, яку дарує жінці лише справжнє, серйозне почуття.
– Давай почнемо з кіно, якщо ти не проти… – повільно промовила Ліда, і подарувала йому милу, світлу усмішку.
З того моменту між Андрієм та Лідією почали зароджуватися взаємні теплі почуття. Насправді бізнесмен сподобався колишній виховательці відразу ж, ось тільки вона не вірила в те, що такий чоловік як він – зверне на неї, просту жінку з провінції, свою увагу. Пара почала ходити разом до театру, опери, на культурні виставки та фестивалі, яких у столиці завжди було з надлишком. Андрій дарував Лідії квіти і відчував, як з кожним днем вони стають один одному все дорожчими, і ближче.
За кілька місяців ніжних та трепетних стосунків бізнесмен зробив Лідії офіційну пропозицію, а та з радістю погодилася стати його дружиною. Після чудового весілля Андрій одразу ж подав документи на усиновлення Левка, і дав хлопчику своє прізвище. Хлопчина щасливий, що тепер у нього є справжній тато, та ще й такий чудовий, як Андрій. Лідія стала повноправною хранителькою сімейного вогнища та вірною дружиною для Андрія.
Їхнє кохання було дуже міцним, і ніщо не могло його зруйнувати. Через три місяці після весілля, молода жінка втішила чоловіка радісною новиною – він знову стане татом, тільки цього разу для їхньої спільної дитини, яку та носила у себе під серцем. Через дев’ять місяців вона подарувала чоловікові прекрасну доньку, яку вони назвали Валентиною…
