У свої 60 з гаком років я ще доволі допитлива людина і не полишала надій на те, що моя мрія колись здійсниться. Я дуже хотіла подорожувати містами старої Європи. Для цього мені фактично потрібні були лише квитки.
Стандартні екскурсії та копійчані сувеніри мене не цікавили абсолютно. Уперше я задумалася про це ще в молодості, але в цей час тривала зовсім інша політика і з’їздити куди-небудь на Захід було абсолютно неможливо.
Та що там, навіть думати про це вважалося чимось ганебним. Такий був час. А потім цього самого часу не залишилося зовсім. Весілля, народження першої дитини.
Усвідомлення того, що мені тепер треба думати не про якісь там мандрівки, а про те, щоб у доньки було молоко щодня. Тож єдиний вояж, який на мене чекав – похід до магазину в центрі. Точніше, до черги біля нього.
Там тобі і новий досвід, свіже повітря і спілкування з новими людьми. Потім народився син, а потім ще дві доньки. І хоч у плані поїздок теоретично все ще було реальним, на практиці я від них тільки віддалилася.
Настав час заробляти гроші для утримання сім’ї. Чоловік старався з усіх сил, і вдома його практично не було. Не тому, що він втомився від сім’ї, а тому що знав – усі в домі залежать від нього. І так тепер буде довго.
Якийсь час наша справа набирала обертів. Були навіть деякі заощадження, які відкладалися на чорний день. Діти росли, але ми не поспішали жити цим життям. Ми зробили вибір на користь бізнесу, а потім сталося страшне.
У чоловіка стався зрив, і його серце не витримало. Після кількох днів, проведених із батьком у лікарні, ми залишилася без головного годувальника. Тепер усіма справами займалася я. Причому буквально всіма.
Адже догляд за дітьми так і залишився на мені. Це був важкий період, утім, навіть він приніс хоч трохи позитиву. Я почала жорсткіше ставитися до дітей, і вони зрозуміли, що тепер із ними ніхто церемонитися не буде.
Діти стали допомагати мені з прибиранням, готуванням і по дрібницях. Хтось старався більше, хтось менше, але наша сім’я якось непомітно почала міцнішати. Так, бували й скандали, особливо з дівчатками.
Адже вони рано зрозуміли, що їм час задуматися про майбутнє. Але своїх кавалерів вони тримали в таємниці, а я не подавала виду, що знала про їхнє існування. Нарешті настала пенсія.
Двоє старших дітей знайшли свої сім’ї і час від часу приходили в гості до мене. Допомагали то подарунками, то грошима. А молодші так і залишилися вдома, попри те, що обом уже було трохи за 20.
А що, квартира-то трикімнатна, всім місця вистачить! Останньою краплею став подарунок на День народження: крім усього іншого, мені подарували товстенну книгу з барвистими ілюстраціями.
У ній були детально описані міста і побут людей, які проживають у містах Європи. Того ж вечора я вирішила, що вже вдосталь пожила своє життя на догоду іншим, пора було й починати щось робити для себе.
Купила квитки, поки вирішувала питання з пересадками, візами та іншими підводними каменями, виявила в себе ще кілька сивого волосся. Але, незважаючи ні на що, зуміла вилетіти.
Мрія, що тонкою лінією пройшла через усе моє життя, нарешті збулася. Вона побачила багато цікавих будівель і ландшафтів, перепробувала величезну кількість місцевої їжі і навіть познайомилася з багатьма людьми.
Навчила себе знову посміхатися і не шкодувала про жодну проведену хвилину у своїх, нехай і недостатньо довгих, мандрівках. Лише один сум ятрив душу. Діти, які досі жили моїм коштом, зовсім не були цьому раді.
Кілька разів вони телефонували по відеозв’язку і незадоволеним тоном запитали, як мені живеться, далеко від них. А потім виявилося, що навіть сусіди мене не розуміють: і що ж це в старості вдома-то не сидиться.
Люди, яких я знала багато років, прямо-таки засуджували мене за слабкість характеру і малодушність. Як з’ясувалося, навіть у віці ми не належимо собі. А просто бігаємо, як білка в колесі, тільки вперед. Крок ліворуч або праворуч – недозволена розкіш.
