У мене немає з матір’ю взаєморозуміння, і ніколи не було. Усе спільне закінчується на матеріальному рівні. На емоційному, і тим більше духовному близькості немає.
Звісно ж, може проблема в тому, що я схожа на батька, якого вона не любила, а вийшла заміж, бо їй уже було 26 років, і, щоб не залишитися самій, вона вийшла за того, хто запропонував.
Мати вважає, що завжди права, знає як краще, не цікавиться тим, що хочуть і думають інші. Очікує від близьких тільки того, чого вона хоче. Дітей народила, бо треба кимось керувати і забезпечити собі старість.
Перед людьми її донька, тобто я – розумна та інше, а сама ніколи не похвалить, не визнає моїх талантів. Весь час мене критикує і нав’язує свою точку зору і вимагає, щоб я робила, як вона хоче.
Я не роблю, а вона збирає злість і часто скандалить. Зараз їй 83 роки і я знову, після тривалого періоду життя на відстані, а це вже більше восьми років, забираю її жити до себе.
Усе одно її шкода, усе-таки вона мене виростила й самій їй уже в такому віці жити складно. Я, звичайно, поясню їй, що якщо вона буде отруювати нам життя, то я її відселю і вже не заберу ніколи.
Хоча я не впевнена, що це допоможе. Але все ж не можу її залишити зараз у безпорадній самоті, мені її шкода. Мама, можливо, і любить мене, як уміє, може, я цього не помічаю або не розумію.
Дуже багато чого мені треба пробачити своїй мамі. Але як? Як відчути любов і справжнє співчуття? Як пробачити все? Головою розумію, що це мати, а от серцем не можу. Я весь час шукаю привід для любові і ніяк не виходить
