Відколи я завагітніла від коханого чоловіка, а він на мені не одружився, я довгий час вважала себе нікому не потрібною. З легкої подачі батьків та суспільства, в якому зростала. Жила я тоді у невеликому райцентрі.
Народити дитину було моїм твердим рішенням. Мої батько з матір’ю, скріпивши зубами, підтримали. Хоч і не втрачали нагоди підкреслити, як я їх «ганьблю».
Онука любили і всіляко намагалися відсунути мене на задній план навіть у вихованні своєї дитини. Мовляв, що може дати дитині така мати? Я терпіла тільки тому, що у глибині душі вірила тим словам. Тепер вважаю маренням. Смішно та гірко одночасно.
Можна довго розповідати про той період життя. Зайвих кілограмах, недоглянутого вигляду (а навіщо? я навіть у дзеркало рідко заглядала), закомплексованості. Про чоловіків і мови не могло бути. Ні я їх, ні вони не помічали мене.
Знаєте що врятувало? Якась іскорка віри в душі, що все може бути інакше, і я зможу вибратися. Синочок поруч ще та мотивація. Я любила читати різноманітні статті з психології і засвоїла: у щасливої мами будуть щасливі діти.
Але одна б я не впоралася. Якось улітку зустрілася з колишньою однокласницею Ніною. Вона приїхала у відпустку до своїх батьків, розповіла, що мешкає у столиці, працює психологом.
А я розповіла про своє. Без сорому та незручності — як було. Ніна вирішила допомогти, адже для неї це цікава практика.
Тоді ми випробували багато доступних сучасному психологу технік та методик. Зараз трохи смішно згадувати, а тоді я самозабутньо поринула в роботу над собою, вирішивши змінити своє життя будь-що. І знаєте що? У мене вийшло!
Не одразу, не зовсім, а поступово. Наче я по крихтах збирала себе заново. Потрібні були роки, щоб все «розрулити». Та й зараз я продовжую це робити тільки в інших темпах. І під девізом, яким стала жартівлива фраза Ніни тоді:
«Якщо вже копаєшся у собі, тоді заодно й саджай там щось».
Я переїхала з дитиною до обласного центру. Зняти маленьку однушку допомогла двоюрідна сестра, яка там живе. Вона й допомогла, щоб малого в садок визначити. Я влаштувалася посудомийницею неподалік будинку.
Оформила соціальну допомогу на себе (до цього питання вирішувалося моїми батьками). Було нелегко:
«Щоб ми дали тобі цей папірець, ти маєш принести папірець звідти і ще звідти».
Полегшити завдання допомогло почуття гумору та сприйняття ситуації як квесту:
«Збери усі папірці — отримай гроші».
О, і я почала доглядати за собою. Зайва вага практично сама пішла, адже постійні стреси та біганина цьому сприяли.
Я вперше пішла до салону краси. Так, як модель. Знайома підказала, що будь-які косметичні процедури можуть бути безкоштовними або за символічну ціну, якщо йдеш туди моделлю. Тобто майстер навчає своїх учениць, вони відточують на мені свою майстерність практично. І всі задоволені!
З батьками довелося поскандалити та відстояти свої права. Мені пальцем біля скроні крутили, а я на своєму наполягла. І це потрібно було пройти. Тепер навіть пробачила їх, спілкуємось потроху.
Із «нікому не потрібної» я таки стала потрібною. Насамперед сама собі. І іншим. Моя дитина бачить переважно щасливу матір. Так, у мене іноді болить душа, що росте без батька і вони не спілкуються. Але все не так сумно.
У сина, який уже ходить до школи, теж у кількох друзів немає тата, в основному у всіх тільки мами. Звичайна школа, а не якась там спеціальна, куди зганяють дітей від вибачте «бабів з причепом». Бачу, що ці діти поряд з іншими зростають та розвиваються.
Якось після батьківських зборів я почула монолог однієї «порядної» матусі, заміжньої. Він був звернений чи то на підтримку дітей-напівсиріт (тобто без тат), чи на адресу «недолугих» їхніх матусь. Пам’ятаю, розповідає вона:
«Ось усі такі доглянуті, випрасовані: ні жиринки, ні зморшки, волосся лазером повидаляли скрізь. А що толку? Кому потрібні? Сидять без мужиків. А мене з моїми 94 кілограмами чоловіки люблять. Навіть фарбуватися не треба. Як мухи на мед!»(Останню фраза вона вимовила саме так).
Я подивилася на цю жінку (цілком можливо, вона молодша за мене) і … нічого не сказала. Сенс? Для себе висновки зробила. Можливо, її задовольняє наявність «мужика» поруч, нехай навіть п’яного і не завжди ввічливого.
Але чому вона вирішила раптом, що догляд за собою дорівнює бажанню знайти самця? Може, нормальна жінка хоче бачити біля себе нормального чоловіка, тверезого, того, хто любить і більш-менш відбувся в житті.
Іноді мене сватають за когось. А я відчуваю: не моє. Ну, що за звичка у наших людей? Подруга розповідає:
«Мене ось теж усі хочуть “прилаштувати”. Регулярно отримую пропозиції або просто зійтися або одружитися. А я там уже була і не хочу!»
Може, це дивно, але я полюбила свою самотність. Звикла до самостійності, вмію заробляти та справлятися з побутовими проблемами.
І терпіти чужі перепади настрою, слухати вказівки «як і що мені робити» — вибачте, це в минулому. Мені простіше самій купити сумку (шубу, айфон), ніж терпіти чужі знущання заради цих речей.
Давно зняла рожеві окуляри і не чекаю на принца на білому коні. Просто знаю, що всьому свій час і «на кожен товар…». Все у цьому житті можливо. Не дарма ж мені циганка колись нагадала:
«Буде в тебе троє дітей і чоловік добрий, на руках тебе носитиме».
Ось так жінка стає впевненою у собі. Цей шлях варто було пройти. Заради свого щастя та майбутнього дитини. Я ні про що не шкодую. Дякую, що прочитали мою сповідь.
