– Льошо, зайди до мене, якщо не дуже зайнятий – голос шефа звучав якось не дуже впевнено, що мені одразу не сподобалося: значить, очікується якась гидота.
Олег завжди не любив прямі шляхи, коли справа пахла гасом, і м’яке побажання “якщо не дуже зайнятий” означало, що йти треба терміново, бо шефу потрібна моя допомога.
У кабінеті Олега, крім його самого, я виявив симпатичну дівчину років вісімнадцяти на вигляд – гарненьку блондиночку, з волоссям до плечей, високими грудьми, витонченими сережками у вухах, і легкою, ненав’язливою косметикою на обличчі.
Вона посміхнулася мені широкою посмішкою і знову звернула свій погляд на нашого шефа.
– Ось, Льошо, знайомтеся, наша нова співробітниця, Дарина. Даринко, а це твій безпосередній начальник, Олексій Артурович.
Даринка встала, чинно подала мені вузьку долоньку для потиску, посміхнувшись трохи ширше і щиріше, ніж під час моєї появи в кабінеті.
Гарна! Витончена сукня підкреслювала тонку талію і стрункі ноги. Я хотів було запитати, на біса нам потрібна ця лялька, і яку власне роботу вона збирається виконувати, при тому, що зайвих вакансій у нас немає вже років зо два, але Олег послав мені мовчазний знак не випендрюватися, і закруглив розмову.
– Дарина виходить на роботу завтра, ти вранці її зустрінь, визнач робоче місце, розкажи обов’язки, познайом з колективом. Мене зранку не буде, тому я і знайомлю вас заздалегідь.
Даринко, ви зараз ідіть додому, а завтра рівно о дев’ятій приходьте працювати, Олексій Артурович вам усе покаже!
– Ну, дорогий шефе, і що це все означає? – похмуро запитав я, коли дівчина пішла, показавши нам на прощання свої ладні ніжки на всю довжину.
– Протеже, – буркнув Олег, – за дзвінком від Олександра Ігоровича. Сам розумієш, це не та людина, у проханні якої ми можемо гордо відмовитися. На коханку не схожа, молода дуже, та й повадки трохи інші. Скоріше, чиясь донька чи племінниця.
– Або хрещениця, – невідомо до чого сказав я.
– Або хрещениця, – похмуро погодився шеф.
– Але що я буду з нею робити? – закричав я, втрачаючи самовладання. – Якою роботою її завантажу? У нас усе розписано і закріплено на рік уперед! Що вона взагалі вміє?
– Нічого, – спокійно відповів шеф, – цього року закінчила школу, до ВНЗ не вступила: знань не вистачило, а по блату не хоче. Вирішила попрацювати і підготуватися на наступний рік.
– Похвально. Горда і незалежна, яка не чекає подачок від тата. Або дядька. На комп’ютері хоч працювати може?
– А хто зараз у цьому віці не може? – знизав плечима Олег. – Загалом так, Льошо. Вибач мені, звісно, але цей симпатичний геморой – твоя турбота. За сьогодні виріши, де вона буде сидіти і чим займатися. Друже, я все розумію, вона нам в офісі потрібна, як зайцю стоп-сигнал. Але нам потрібен її покровитель, Олександр Ігорович.
Не тобі пояснювати. Придумай що завгодно, тільки щоб дівчина щось робила, я їй краще зі своєї кишені буду доплачувати, тільки нехай сидить тихо, клацає у своєму комп’ютері і вдає з себе ділову ковбасу.
– А наші дівки? – з тугою запитав я. – Як я їм роти заткну? Як поясню, навіщо нам потрібна ця Дарина, і чому її не можна ображати?
– А це вже, ваша турбота, – проскрипів Олег, наслідуючи якогось кіногероя. Потім додав нормальним голосом:
– Ти головне, донеси до співробітників, що на їхню зарплату і премію новенька претендувати не буде, і на чиєсь місце вона теж не мітить.
– А як…
– Льошо, іди…! Сам думай, у мене без тебе турбот вистачає! – ласкаво перебив мене шеф, і посміхнувся хижим оскалом.
***
Олег – шеф, засновник, великий керманич і батько рідний, незважаючи на свій несолідний вік.
Я – його перший заступник, керманич дрібнішого масштабу, організатор і натхненник усіх перемог, і за сумісництвом – найкращий друг. Ми спрацювалися і здружилися міцно і ґрунтовно, добре знаючи, що являємо собою бойову одиницю тільки удвох: він стратег, який мислить у мільйонах і в парсеках, займається глобальними питаннями.
Я – тактик, командир середньої ланки, який організовує власне роботу офісу, опрацювання замовлень і отримання прибутку.
Олександр Ігорович – наш добрий геній, покровитель, опікун і захисник, якому ми вдячні безмірно, навіть понад межі розумного.
Колектив менеджерів середньої, так би мовити, ланки, хлопчиків і дівчаток різного віку і досвіду, спаяних можливістю хорошого заробітку, і тих, що старанно уникають прямих чвар, і шкідництва, знаючи, що я за це не помилую.
І ось тепер мені належить впихнути в цей колектив, у вибудувану з такою працею систему, відрегульовану і збалансовану до мікрона і міліграма чужорідний елемент – гарненьку дівчинку Даринку, яку не можна ображати, і треба чимось зайняти.
Ах, Олександре Ігоровичу, краще б ви взяли грошима…
З місцем для нової співробітниці проблем не виникло, приміщення дозволяло. Зайвий ноут теж не був проблемою. Я велів системнику Кості перевірити його і підключити до загальної мережі, після чого завантажив туди потрібні таблиці та іншу інформацію. Потім звернувся до колективу.
– Завтра до нас прийде нова співробітниця, Дарина. Вона займатиметься статистичними розрахунками, тому жодним чином не претендуватиме на участь у преміях від продажів.
Статистика – дуже важливий напрям, але досі ми не надавали йому жодного значення. Ось Дарина і буде цим займатися. Не ображайте її, а допоможіть освоїтися в колективі. Усі все зрозуміли? – запитав я, суворо оглядаючи поглядом своїх підопічних. Судячи з розрізнених вигуків із місць, питань не було.
***
Через тижнів зо два після цих подій, ми з Олегом сиділи і спілкувалися в неформальній обстановці.
– Слухай, Льошо, як у вас там із цією Дариною, немає проблем?
– Навіть не знаю, як тобі сказати… На перший погляд – усе гладко. Дівчинка носа не задирає, поводиться адекватно. У перший день принесла тортик і цукерки до чаю, типу, влитися в колектив.
Сидить собі в куточку, складає нікому не потрібні таблиці, ні з ким не задирається.
– Але? – подався до мене Олег.
– Що “але”? – увімкнув я дурника.
– Льошо, не роби з мене ідіота! Щось у тебе там недобре.
– Навіть не знаю, як тобі сказати, – я намагався сформулювати те, що сам іще до пуття не розумів, – колектив у нас, хоч і різностатевий, але жіночий у більшості. А дівчата, знаєш, вони такі… начебто нічого не змінилося, але от навіть не знаю, атмосфера стала інша, чи що.
Дарину відкрито не гноблять, але й не люблять, навіть не так – за свою не визнають, то підколють, так, беззлобно на перший погляд, але з підтекстом.
То голосно починають співати оди великій науці статистиці – і про те, як ми без цієї науки не зможемо. А також по дрібницях, здебільшого від таких самих молодих дівиць: то одна виступить, то друга, як вони вчора зі своїми бойфрендами гуляли, та що вони їм водночас подарували, та як гарно хлопці за ними доглядають.
А самі при цьому на Дарину зирк – що скаже на це? А та мовчить, усміхається, або про щось зовсім стороннє починає говорити. І тут же хтось обов’язково про свою подружку розповість – і симпатична вона, і недурна, і товариська, а все одна, бідолашна, хлопці не звертають уваги! І адже нічого їм не пред’явиш! Так, жіноча балаканина, жодного криміналу!
– Погана справа, – серйозно відгукнувся Олег, – ще місяць-другий, і капець нашому дружному колективу. Такий серпентарій почнеться, що мама, не горюй. Тоді тільки одне залишиться – розігнати всіх, втратити постійних замовників, і почати все з нуля.
– Дякую, добрий пане! – пробурчав я. – З нуля самі починайте будьте ласкаві, я друге створення колективу не потягну, краще піду кудись простим менеджером!
– І кинеш старого друга одного в кублі зі зміями?
– Навіщо кидати, разом втечемо, ти, сподіваюся, навички простого менеджера не розгубив?
– Гаразд тобі язиком тріпати, знаєш же, що не втечемо ми нікуди…
***
Цього дня дощ зарядив із самого ранку. Я прийшов до офісу раніше і стояв біля вікна, безцільно спостерігаючи за офісним планктоном, що стікався до скляно-бетонного куба ділового центру. Звісно, мимоволі вишукуючи очима своїх співробітників.
А ось і Дарина. Дуже витончено обтрусила перед козирком свою синю, з квітами, парасольку, акуратно склала її, піднялася сходами. Красива, ще раз зітхнув я, мимоволі жаліючи дівчинку.
Добре знав офісні звичаї – будь ти хоч сто разів родичкою боса працьовитою, тямущою, розумною, не важливо. Коли тебе починають труїти, то ти приречена, якщо тільки не маєш гострих зубів і нахабного характеру. А Дарина явно не мала.
На ґанку стояли дві молоді співробітниці з нашої контори, базікали. Дівчина з посмішкою привіталася з ними, вони відповіли начебто ввічливо, але з секундною затримкою. А коли Дарина зникла в дверях, одна з них явно передражнила її витончену ходу, і вони обидві розреготалися.
Кров кинулася мені в обличчя – ситуація явно виходила з-під контролю. Злісно вилаявся про себе – пред’явити співробітницям дійсно нічого. Незабаром усі розійшлися по своїх місцях, і почалися звичайні робочі будні, але настрій у мене виявився зіпсованим на весь день.
Увечері дощ, що притих, вдень, припустив із новою силою, погода відповідала моєму настрою. Вийшов на ґанок офісного центру, виклацнув і розкрив свою чорну, важку, солідну парасольку, збираючись вийти на вулицю, як раптом помітив тоненьку фігурку, що притулилася до колони, яка підпирала дах.
Дарина! Стоїть і мовчки спостерігає за дощем, і парасольки в руці немає…
– Ти що тут стоїш, додому не йдеш?
– Чекаю, коли дощ закінчиться.
– А парасолька де?
– Удома забула…
– У тебе ж уранці була парасолька! – здивувався я.
– Зранку була, – неохоче зізналася дівчина, – а ввечері не стало. Напевно, хтось узяв помилково, замість своєї…
– Тобі далеко їхати? Давай, підвезу, а то це надового.
– Та ну, навіщо вам це треба, – вона підняла на мене свої зелені очі, здавалося, в них застигли чи то крапельки дощу, чи то сльозинки, – я перечекаю, літній дощик довгим не буває.
– Ну вже, ні! – я рішуче взяв її за лікоть промоклої кофтинки. – Давай-но в машину.
Дарина знизала плечима і пішла за мною. Я посадив її на переднє сидіння, обійшов машину, заліз на водійське місце. Похитавши головою, увімкнув обігрів – дівчина вся промокла, напевно, сунулася на вулицю, а дощ посилився, і їй довелося повернутися.
На душі в мене було гидко: ясна річ, що не помилково, спеціально напаскудили дівчині! До чого ж дійшли, негідники! Що за люди такі, адже ясно ж, що дівчинка їм не конкурент, ні – все одно паскудять. Може, це не професійне, а суто жіноче? Потенційна конкурентка, бо красива?
– Замерзла? – запитав я, бачачи, як Дарина обхопила плечі руками і втиснулася в сидіння. – На, ось, накинь, – дістав стареньку, але чисту куртку, що лежала на задньому сидінні.
Дівчина слухняно одягла її, подивилася на мене ясними очима, усміхнулася.
– Дякую, Олексію, ви добрий і турботливий. З вами мені добре працювалося, але я вирішила звільнитися.
– Чому, Дарино? – розгубився я, хоча це був би найкращий вихід із ситуації.
-Льошо, – вона вперше назвала мене так, хоча в офісі було заведено спілкуватися по-простому, – я, звісно, білявка, протеже, гарненька лялька, але не зовсім дурна. Мене не прийняли одразу, з першого дня, хоча я нікому не зробила нічого поганого.
Копалася в таблицях, які ти мені дав, розуміючи, що це нікому не потрібно, як і сама я не потрібна у вашій конторі. Я лише вичекала пристойний час, тепер просто скажу дядькові, що мені набридло, я краще вдома готуватимуся до вступу.
Дядько Сашко замінив мені батька, він дуже мене любить, і засмутиться, якщо я піду без вагомої причини, а я не хочу підставляти тебе й Олега.
Ось вона яка, Дарина! Ми вважали її порожньою лялькою, дядьковою улюбленицею, тягарем для нашого згуртованого колективу.
Ну гаразд, дівки, вони і є дівки, що з них узяти. Але я-то! Адже, чесно зізнатися, дівчинка мені подобалася від самого початку, ну чому я не захистив її, навіть просто не виявив співчуття, не підтримав? Не хотів заводити особисті стосунки в офісі?
– Дарино! У мене до тебе дуже велике особисте прохання.
– Яке? – дівчина уважно дивилася на мене.
– Будь ласка, не пиши поки що заяву про звільнення!
– Це чому ще? А, втім, яка різниця, я вже написала… Хоча, – посміхнулася вона, бачачи моє розгублене обличчя, – вона поки що лежить у мене в столі, я нікому її не подавала.
– От і не подавай. Почекай трохи, я все вирішу…
– Добре, Льошо, тільки відвези мене, будь ласка, додому, ти сам обіцяв, – посміхнулася вона, – у тебе в машині дуже тепло і затишно, але я втомилася, зголодніла і хочу відпочити.
– То давай у кафешці посидимо, повечеряємо? – бадьоро запропонував я.
– Іншим разом, Льошо, – м’яко посміхнулася дівчина. А коли ми під’їхали до її будинку, легко поцілувала мене в щоку і вислизнула з машини, додавши, – дякую тобі за все!
Дарина стримала свою обіцянку, і заяву подавати не стала. Ми зустрілися з нею ще не раз, сходили і в кафешку, і в кіно, і в інші цікаві місця. В офісі ставлення до неї не змінилося, але вона поводилася настільки відсторонено, що було зрозуміло, що мети своєї наші жінки не досягли.
Утім, контора наша отримала численні вигідні замовлення, і всім стало не до дурниць, вистачало своєї безпосередньої роботи. А незабаром у мене з шефом відбулася серйозна розмова.
– Що у вас там із цією Дариною? Так і не прийняли її? А то ажіотаж із новими замовленнями мине, і все знову почнеться спочатку?
– Не почнеться, гарантую. Ось, Дарина просила передати, – я простягнув Олегу її заяву про звільнення.
– Сама, значить, іде, – пробурмотів Олег, саркастично додавши: – Олександр Ігорович буде просто щасливий!
– Він уже щасливий. Причому, у прямому сенсі, без сарказму. Дарина звільняється, бо виходить заміж.
– Ось це поворот! І хто ж цей щасливчик, наш рятівник? Я б йому подаруночок підігнав за вищим розрядом!
– Ловлю на слові! З тебе премія в особливо великому розмірі!
– Що? – Олег дивився на мене, і я чітко бачив, як його здивування змінюється радісним осяянням.
– Правда? Ви не жартуєте? – Він схопив мене в оберемок, тричі розцілував. До кабінету зазирнув менеджер Павло, привернутий шумом, і остовпів, бачачи шефа, який цілується зі своїм заступником. Олег повернув до нього голову і проричав:
– Іди геть, противний!!!
***
Ми з Дариною дуже щасливі, вона виявилася тією самою дівчиною, яку я шукав усе життя. Чесно кажучи, у мене не було жодного бажання продовжувати роботу в нашому колективі, який так показав себе.
Але все минає – зрештою жіночу натуру переробити неможливо. Ну, і кидати начальника і друга теж не хотілося.
Я, як і раніше, працюю в тому самому офісі, на тій самій посаді. Олександр Ігорович, він же дядько Саша, все також забезпечує нам широкі горизонти для роботи, а ще – готується стати дідом. Контора процвітає, і ми відмінно заробляємо.
Але тепер у мене немає більше тієї легкості й довіри зі співробітниками. Ми знову разом звертаємо гори і підкорюємо нові вершини, але в розвідку з ними я тепер піти відмовлюся…Спеціально для сайту Stories
