Мені 35. На роботі я начальник, у житті — пустельник. У мене немає друзів, але є одна незмінна звичка: я ходжу в той самий паб, сідаю в самий кінець бару і просто п’ю «Гіннес».
Одного зі звичайних вечорів у пабі хтось несподівано заплющив мої очі руками і запитав: «Вгадай хто?» Дівчина ззаду зрозуміла, що помилилася і вибачившись пішла в інший кінець бару.
Вона була така молода, легка, з очима як дві великі чорні намистини — не така, як усі. Я не міг більше думати, та й «Гіннес» раптом став якимось гірким.
Вона весь час чекала там когось, але, мабуть, марно. Я як божевільний став вигадувати, як же з нею заговорити, але нічого не спадало на думку.
Бар зачинявся, вона збиралася. Я вибіг і через жахливу погоду і її сумний вигляд запропонував підкинути її до будинку. У машині вона говорила без упину — у ній було стільки життя!
Я забув попросити її номер, схаменувся тільки вдома. Прийшов у паб за тиждень, а там вона.
Сидить на моєму місці. Я заплющив її очі руками і запитав: “Вгадай хто?” Вона зареготала і крикнула: “Я думала, ти ніколи не з’явишся тут!”
