Моя історія починається з того, що я знайшла ідеал. Він був таким красивим, найкращим. На момент нашої зустрічі мені було 16 років, і я і щиро вірила в кохання, і ніколи не стикалася зі зрадою. Ми почали зустрічатися, я втратила голову, кохала так, як, мені здається, тільки раз у житті кохають, а він ні.
За перші три місяці наших стосунків він встиг мені кілька разів зрадити, при тому, що поцілунки для мене теж зрада. Я все знала і прощала, я так сліпо любила, про що я зараз так шкодую. Я віддала йому всю свою душу, всю до краю. Це було дивно, бути щасливою та нещасною одночасно.
Коли ми були разом, усмішка з мого обличчя не сходила, а коли я приїжджала додому, то розуміла, що він тільки користується мною, робить усе, що хоче, бо знав, що я прийму його таким, який він є. Так і було, я приймала, чекала, а ненависть у душі дедалі зростала.
Образи, зради накопичувалися з кожним днем. Кожен день був немов на пороховій бочці. В будь-який момент він міг просто написати мені “ми розходимося”, а я могла лише принижуватися і просити, що б він залишився. Минув рік, і щось дивне сталося з ним, він змінився.
Перестав зраджувати, напевно, полюбив, але змінилася і я, я стала просто якимось домашнім тираном. Іноді мені здається, що любов до нього у мене перекриває ненависть і образа за те, що він так зі мною чинив. Зараз ми разом уже три з половиною роки.
Нещодавно сталася ситуація, яка відбувається регулярно, через що мені не хочеться жити. Ми зібралися компанією, “культурно” відпочити, але я трохи перебрала, і почала пригадувати всіх його коханок, все, що він робив, як ображав.
З мене це виливалося морем образ, криків, я просто знущалася з нього, намагалася зробити якомога болючіше. Я зробила дещо, про що шкодую, дуже сильно шкодую, я його вдарила по щоці долонею, напевно боляче, але не те мене хвилює, боляче це було чи ні.
Мені не дає спокою те, що це було ні за що. Я просто вдарила людину, яка стала мені рідною, близькою, з якою я почуваюся як за кам’яною стіною. Я почуваюся найостаннішою істотою на землі, тому що найжахливіше це те, що такі ситуації відбуваються у нас дуже часто.
Мені його шкода, я не хочу для нього такого життя. Я хочу, щоб він був щасливий, але зі мною йому не бути таким, а я і відпустити не можу. Це дуже важко, я не можу впоратися сама з собою, я, напевно, неадекватна. Коли я його б’ю, або кричу, то кричу не на того, хто стоїть переді мною, а на того, який він був раніше.
І я заздрю йому, заздрю, що він зміг змінитися, а я не можу. Заздрю, що він знайшов сили, прожити зі мною три роки. Я жахлива людина, тому що я можу зробити боляче коханому, і роблю, і кожен день шкодую, а все одно роблю.
