– Вітаю! Це ви післязавтра виходите заміж?
– Мабуть, так, — посміхнулася дівчина, — А ви хто?
– Я від сьогодні працюю у вашій фірмі. І ось — мені дали перше доручення. Привезти вам це важке дзеркало в подарунок. Шеф вирішив, що воно вам ще до весілля може знадобитися.
– Дуже дякую. Може, завітаєте на чай? З тістечками!
– А майбутній чоловік не заперечуватиме? – тепер уже Юрій посміхнувся.
– Він поки що ще майбутній. І живе у своєму котеджі. А ця квартира — моя особиста. Тож заходьте, не хвилюйтеся.
— Не можу, вибачте, — несподівано для господині відмовився хлопець, — у мене ще є термінові доручення. Та й боюся закохатися. Усі наречені перед весіллям особливо гарні. Шкода, що ми раніше з вами не зустрілися, а тепер уже пізно…
До речі, він тоді цю останню фразу сказав абсолютно щиро. Щось перевернулося в душі, аж прикро стало, що таку красиву молоду дівчину тепер щодня обійматиме якийсь старий багатий бізнесмен.
Втім, зате Лариса тепер добре забезпечена. Юрію вже встигли розповісти на новій роботі, що дівчину буквально змусила погодитися на це одруження рідна мати, яка працювала в міській адміністрації.
Все-таки потенційний чоловік був справжнім місцевим олігархом. Від таких пропозицій, напевно, відмовлятися нерозумно.
Та й потім — сам Юрій поки що жодній гарній дівчині нічого путнього запропонувати не міг. Так, кажуть, з нього вийшов перспективний програміст, але це все — заділ на майбутнє. А поки що — ні окремого житла, ні солідної зарплати. Навіть власної машини ще не було, хоча б уживаної.
Зрозуміло, що й у цю фірму його взяли на випробувальний термін із не надто великою зарплатою. Мовляв, ще подивимося, які надії ти подаватимеш. Якщо взагалі нам підійдеш, до речі.
Ларисі після весілля дали відпочити аж цілих два тижні, Юрій уже до цього часу навіть трохи почав забувати їхню першу й єдину зустріч. Але Лариса, виявляється, про неї пам’ятала.
У перший же робочий день після весілля вона заглянула до нього в кабінет:
— Привіт! Куди ти ходиш обідати?
— Каву беру в автоматі, а бутерброди мама готує вдома.
— Так не піде, бутерброди — це лише перекус, а не обід. Та й ще — я тобі винна за доставку дзеркала, пам’ятаєш? Ти тоді відмовився від чаю, а я не звикла залишатися в боргу. Ось через дорогу є затишна кав’ярня. Пропоную там перекусити, не заперечуєш?
– А чоловік не буде проти? — несподівано знову вирвалося у Юрія.
– Мені здається, я йому потрібна лише для презентацій та світських прийомів, — зітхнула дівчина, — як лялька чи дорога ваза. Або ось це дзеркало, яке ти приніс. Він перед ним змахує пилюку зі свого костюма…
Через деякий час їхні спільні обіди стали майже традиційними. Лариса чесно зізналася, що подруги, які працювали з нею в фірмі, після весілля якось віддалилися від неї. Мабуть, вирішили, що тепер вона віддаватиме перевагу спілкуванню з людьми з іншого кола. Або не зовсім схвально поставилися до її одруження. А, може, й заздрили.
Що стосується Юрія, то він теж ще не встиг завести нових друзів на роботі. Тож спілкування з Ларисою стало для нього своєрідною віддушиною на новому місці. З нею було легко, просто, навіть якось важко було уявити її на якомусь світському прийомі серед манірних дам.
А в маленькій затишній кав’ярні вона виглядала дуже органічно — ще дівчинка, і не більше.
Сюди на обід заглядали й деякі колеги по роботі. Зрозуміло, що регулярне спілкування молодих людей не залишилося без уваги. Якось Юрія викликав до себе начальник:
– І як вам у нас працюється? Потроху звикаєте?
– Так, здається, все нормально, увійшов у робочий ритм.
– Кажуть, не тільки в робочий. Ви вже заграєте до нашої Лариси. Розумію, ви ще молоді, деякі симпатії, звичайно, можуть виникнути. Але й ви мене зрозумійте. Дівчина щойно прослухала марш Мендельсона. Заводити з нею стосунки якось не дуже коректно.
– Та які стосунки? Ми просто друзі, я тут нікого більше не знаю.
– А з Ларисою ви коли встигли познайомитися?
– Та ви ж самі мене до неї додому з дзеркалом послали.
— Але ж я вас не для того відправив, щоб ви загравали з нареченою.
Загалом, я вас попередив. Ви — цінний працівник, розлучатися з вами мені б дуже не хотілося. Сподіваюся, ви мене зрозуміли. Нам у колективі не потрібні зайві плітки. Та й потім — ви ж знаєте, хто тепер її чоловік…
Юрій знав. У свій час успішний міський підприємець якось вдало й швидко заволодів колишньою державною власністю в місті.
Одружився він, як казали, офіційно вже втретє, а ось зв’язків без штампа в паспорті було набагато більше. Правда, Лариса про нього майже нічого не розповідала, ніби цього її чоловіка взагалі не існувало в природі.
Якби це було так… Юрій почав ловити себе на думці, що став відраховувати прожиті дні від обіду до обіду з Ларисою. Потім вони ще й вечорами почали гуляти в міському парку. І це, напевно, теж багато хто бачив. Дівчина одного разу сумно зізналася:
— Мені здається, я живу у скляному акваріумі. Мати вже знає про наші обіди та прогулянки. Наполегливо порадила все це припинити.
— Та ми ж з тобою не цілуємося, зрештою!
— Мати сказала, що ми й без поцілунків виглядаємо, як голубки. Може, вона має рацію? Щось нас з тобою не туди понесло. Пів року ще й не минуло від весілля, а мені до чоловіка в котедж вже повертатися зовсім не хочеться. Добре, що він, мабуть, нічого не знає про всі ці плітки…
Однак бізнесмен був у курсі. Ймовірно, донесли. Одного разу, ближче до обіду, двері маленького, але вже майже рідного кабінету Юрія відчинилися, і олігарх увійшов.
Пильно подивився на хлопця, втім, той теж не опустив очей. Після тривалої паузи відвідувач, нарешті, промовив:
— Я, мабуть, помилився дверима. На якому поверсі у вас відділ кадрів?
— Прийшли влаштуватися на роботу? — Юрій зробив вигляд, ніби ніколи не бачив олігарха в інтернеті та по телевізору.
— Та ні, з цим у мене все гаразд. Хочу забрати документи дружини, вона звільняється. Чоловік повинен забезпечувати дружину, а вона — сидіти вдома, чи не так?
Втім, вам, напевно, й на власні черевики зарплати не вистачає. Тож на красивих жінок ви даремно задивляєтеся. На їхню орбіту вам ніколи не піднятися. Навіть намагатися не раджу. Та й небезпечно таким, як ви, високо злітати. Можна розбитися.
Знову зробив довгу паузу й вийшов. Після цього візиту вони з Ларисою перестали ходити на обід, а також гуляти в парку. Вона й справді звільнилася з роботи й тепер сиділа в розкішному котеджі, можливо, навіть під замком. І на телефонні дзвінки не відповідала.
Металевий голос повідомляв, що телефон абонента поза зоною.
Але вечорами Юрій все-таки іноді прогулювався вечірнім парком. Він не сподівався зустріти Ларису, просто хотілося ще раз побувати там, де вони разом блукали.
І справді — за руки вони не трималися, а тим більше — жодного разу не цілувалися. А відчуття, ніби розлучився з коханою людиною, не менші.
Іноді він просто сидів на лавочці, навіть голубів годував, якщо в кишені було насіння. Одного разу під вечір несподівано підійшла Лариса, тихо присіла поруч. Сказала:
— Я сьогодні пішла від нього. Назавжди. Він уже почав приводити до себе в котедж інших жінок при мені. Та й ми вже більше місяця не спілкуємося. Я й на його презентації вже не ходжу.
— І куди ти тепер?
— Повернулася до своєї квартири. Мати її збиралася продати, добре, що не встигла. То ти все-таки зайдеш до мене на чай? Пропоную прямо зараз, а то вже темніє…
…Тепер вони живуть у цій квартирі разом. Олігарх не став зволікати з розлученням. А ось мама Лариси нового зятя досі так і не прийняла, в гості не приходить. Втім, можливо, і ця проблема колись вирішиться.
Зате Лариса з Юрієм знову завжди обідають разом. До речі, і снідають, і вечеряють — теж. І на роботу вона повернулася, шеф не заперечував.
Ось така історія, а думки щодо неї можуть бути різними. Хтось скаже: «Кохання таке, воно знаходить нас по-різному». А хтось — що дівчина вчинила нечесно, будучи заміжньою і гуляючи з іншим чоловіком, навіть просто по парку.
А яка ваша думка щодо цієї історії?
