Наталя зробила крок у передпокій, клацнула вимикачем, заповнюючи квартиру теплим світлом, і завмерла, почувши приглушені голоси з кухні.
Голос Кирила – спокійний, трохи втомлений, і мамин – м’який. Наталя подумки дорахувала до п’яти і, ніби вдягаючи іншу маску, з натягнутою посмішкою увійшла до кімнати.
Кирило сидів боком до неї, схиливши голову, а навпроти Ольга Миколаївна акуратно підбирала крихти з серветки, ніби збираючи власні думки.
Наталя в цей момент відчувала щось на кшталт роздратування, навіть легкої заздрості. Вони з чоловіком давно не розмовляли так, без напруги, без необхідності щось з’ясовувати.
– О, сімейна нарада? – Вона зняла плащ і повісила його на стілець, змушуючи Кирила зсунутися. – Що обговорюєте?
– Наталко, привіт, – свекруха посміхнулася, але погляд її метушився, немов вона заздалегідь знала, що атмосфера скоро зміниться. – Я просто зайшла допомогти. Бачила, у вас білизна на сушарці висить уже три дні, вирішила попрасувати.
– Ах, ось воно що, – протягнула Наталя, перекинувши погляд на чоловіка. – Кириле, а ти сам не міг білизну зняти? Чи тобі обов’язково потрібно, щоб мама допомагала?
– Наталю… – Ольга Миколаївна зам’ялася, але Наталя вже махнула рукою, даючи зрозуміти, що їй нецікаві виправдання.
– Я ж не проти допомоги, правда. Але мені здається дивним, що в нас завжди виходить одне й те саме, я весь день працюю, поки хтось розслабляється, а потім раптом виявляється, що в мене навіть удома немає права голосу.
Кирило очікував на цю розмову, але не знав, як їй запобігти. Ольга Миколаївна винувато поправила поділ своєї блузки.
– Донечко, я не хотіла втручатися. Просто бачу, що ти втомлюєшся…
– Так і не втручайтеся, – Наталя різко висунула стілець і сіла, не чекаючи запрошення. – Ніхто не просив вас прасувати. Я й так живу в стані стресу, а тепер ще й удома почуваюся як у готелі, де все за чужими правилами.
Кирило мовчав. Це дратувало найбільше. Їй хотілося, щоб він або погодився, або вступив у суперечку, але він просто сидів, дивлячись у стіл, і це дратувало.
– Я сьогодні підписала контракт на два мільйони, – кинула Наталя в повітря, чекаючи реакції.
– Гарна новина, – тихо сказав Кирило.
– Просто “гарна”? – Наталя усміхнулася, подалася вперед. – Для тебе взагалі має значення, що я роблю? Чи тебе влаштовує жити на мої гроші, поки мама прасує твої сорочки?
– Наталю… – почав Кирило, але вона вже піднялася, гулко відсунувши стілець.
– У мене була важка зустріч. Я хочу просто прийти додому і розслабитися. А замість цього мені доводиться розбирати твої сімейні посиденьки.
Вона розвернулася, вийшла у вітальню. Простір тут виглядав саме так, як вона хотіла, дорогі меблі, приглушене освітлення, сучасний дизайн, акуратно розставлені книжки – все, що підкреслювало її статус. Тільки ось відчуття дому тут було відсутнє.
За її спиною пролунав звук стула, що засувається, потім кроки.
– Я проводжу маму, – спокійно сказав Кирило.
– Чудова ідея, – Наталя не обернулася.
Вони пішли. Вона залишилася одна, дивлячись на своє відображення в чорному екрані телевізора.
Через годину вона вже сиділа в спальні, прокручуючи новини на телефоні, намагаючись відволіктися. З думками справлятися не виходило, у голові все ще звучали її власні слова, і чомусь тепер вони здавалися жорстокими.
Вона піднялася, пройшлася кімнатою. Усе це – дорогі речі, м’який плед на кріслі, нова ваза, яку вона нещодавно купила – було її заслугою. Вона заробляла. Вона ухвалювала рішення. І тому, якщо вона хоче, щоб у цьому будинку все було за її правилами, це її право.
У двері увійшов Кирило. Спокійний, стриманий.
– Мама пішла, – сказав він.
– Чудово.
Він дивився на неї кілька секунд.
– Наталю, ти коли-небудь думала, що ми живемо як сусіди?
– Що?
– Ти не розмовляєш зі мною. Наче я просто людина, яка платить другу половину іпотеки.
Вона схрестила руки.
– А це не так?
– Я не хочу з тобою сваритися. Але, чесно, я не розумію, чому ти перетворила наш будинок на орендований простір, де ти – єдиний господар.
– Тому що я працюю, Кириле! Я! Я забезпечую цей будинок, я вирішую, як нам жити, і якщо тебе це не влаштовує, тобі варто задуматися, чи потрібен тобі цей комфорт за мій рахунок.
Він не відповів одразу. Просто стояв, дивлячись на неї, і його погляд був дивним. Порожнім.
– Я подумаю, – тихо сказав він і вийшов із кімнати.
Вона залишилася сама. За вікном йшов дрібний дощ.
Зустрічі, дзвінки, переговори – день Наталії летів стрімко, немов вона була вбудована в конвеєр, який не зупиняється ні на секунду. Вона звикла до цього ритму, навіть полюбила його. Тут, у галасливому офісі агентства, де скляні стіни не приховували метушні, вона почувалася впевнено.
У переговорній за круглим столом сиділи кілька менеджерів, хтось гортав презентацію на планшеті, хтось записував ідеї в блокнот. Наталя впевнено говорила, її голос був твердим, рухи – точними.
– Якщо ми зробимо співпрацю з двома інфлюенсерами, охоплення подвоїться. Бренд хоче максимальної присутності, і якщо ми не запропонуємо їм креативний підхід, вони підуть до конкурентів.
– Але їхня аудиторія занадто різна, ти впевнена, що вони співпадуть? – запитав один із колег.
– Це бізнес, а не шлюбне агентство, – Наталя усміхнулася. – Ми створимо концепцію, в якій обидва матимуть природний вигляд. Усе просто.
Вона відчувала, як команда ловить кожне її слово. Тут вона була лідером, людиною, яка приймає рішення.
Після зустрічі вона попрямувала до свого кабінету. Ледве сіла за стіл, телефон завібрував. Кирило.
Вона зітхнула, дивлячись на екран. Що йому потрібно? Їхня остання розмова закінчилася тим, що він сказав “Я подумаю” і пішов в іншу кімнату. Відтоді вони майже не розмовляли. Вона скинула виклик. Потім ще один. Втретє підняла слухавку.
– Я зайнята, – сказала вона замість привітання.
– Я знаю, – голос Кирила звучав спокійно. – Просто хотів сказати, що сьогодні затримаюся.
– Знову?
– Так, у нас репетиція вистави, пам’ятаєш? Я казав.
Наталя ледь стримала роздратування.
– Нагадай мені, відколи викладання літератури включає театральні репетиції до ночі?
– Відтоді, як я почав працювати з талановитими студентами, – без емоцій відповів він. – Не чекай мене на вечерю.
Вона хотіла щось сказати, але він уже відключився.
Будинок здавався незвично порожнім. Наталя увійшла до квартири, кинула сумку на комод, пройшла у вітальню. Усе виглядало ідеально, як на сторінках інтер’єрного журналу, білий диван, скляний столик, рівно розкладені подушки. Тільки чомусь тут ставало все менш затишно.
Вона пройшлася кімнатою, відкрила холодильник, але їсти не хотілося. Підійшла до вікна. Внизу мерехтіли вогні вечірнього міста, автівки текли дорогою, як світлячки. Десь там був Кирило. У театрі, з учнями. Жив своїм життям.
На дивані завібрував її другий телефон – робочий. Повідомлення від Олександра, бізнес-партнера.
“Наталю, якщо не зайнята, заїжджай. Ми тут із хлопцями обговорюємо нову стратегію. Буде цікаво.”
Вона подивилася на годинник. 21:45.
Їхати? А чому б і ні?
Лофт був місцем зустрічей їхнього кола – просторий, зі старовинною цегляною кладкою, стильними кріслами, барною стійкою і приглушеним світлом. Тут збиралися ті, хто щось значив у маркетингу, бізнесі, рекламі.
Олександр зустрів її біля входу з посмішкою, вручив келих із чимось золотистим, хоча вона навіть не просила. У кімнаті кілька людей обговорювали нові тренди, хтось сміявся, хтось показував ролик на екрані ноутбука.
– Радий, що ти заїхала, – Олександр сів поруч, зручно розкинувшись на шкіряному дивані.
– Ти ж знаєш, я не можу пропустити щось важливе, – Наталя посміхнулася, оглядаючись.
Тут було легко, спокійно. Ніхто не дорікав їй за зайнятість, не питав, чому вона приймає рішення сама.
– Ти виглядаєш напруженою, – зауважив Олександр.
– Так? Може, тому що вдома все котиться під три чорти.
– Проблеми з чоловіком?
Вона подивилася на нього. Інтерес був живим, непідробним.
– Він вважає, що я поводжуся як начальник, – вимовила Наталя, обводячи поглядом кімнату. – Але якщо я цього не зроблю, хто тоді?
Олександр хмикнув.
– Якщо людина не розуміє, що поруч із нею сильна жінка, вона сама винна.
Вона усміхнулася, роблячи ковток.
Вечір пройшов легко. Розмови, обговорення, жарти. Наталя відчувала себе у своїй стихії, наче знову стала собою.
Ближче до опівночі вона зловила себе на думці, що не згадувала про Кирила вже кілька годин.
Наталя прокинулася пізніше звичайного. Вона лежала в ліжку, дивлячись на сонячні плями на стелі, і відчувала дивне полегшення. Учора вона провела вечір так, як їй хотілося – без напруги, без претензій, без Кирила.
Вона встала, підійшла до вікна. Місто вже давно жило своїм життям – гуділи машини, хтось поспішав на роботу, хтось повільно йшов уздовж дороги, розмовляючи по телефону. Наталя глянула на телефон. Повідомлень від Кирила не було.
Вона вийшла зі спальні, пройшла у вітальню. Усе стояло на своїх місцях, навіть капці Кирила, які зазвичай валялися біля дверей, тепер акуратно стояли в кутку. У повітрі висіла тиша, і від цього ставало незатишно.
На кухонному столі лежала записка.
“Буду пізно. Не чекай.”
Вона усміхнулася. Тепер уже він залишає такі записки?
На роботі день пролетів непомітно. Зустрічі, дзвінки, ще один проект, який потрібно було терміново коригувати. Наталя звикла бути в центрі подій, і це давало їй сили.
До обіду вона вибралася в ресторан на зустріч з Олександром. Вони сиділи в куточку закладу, де було спокійно, приховані від чужих очей.
– Маєш набагато кращий вигляд, ніж минулого разу, – зауважив він, дивлячись на неї поверх склянки з водою.
– Дякую. Просто більше не витрачаю енергію на непотрібні речі, – Наталя недбало знизала плечима.
– Це правильно. Партнери мають підтримувати одне одного, а не тягнути вниз, – Олександр нахилився ближче. – До речі, скоро в нас вечеря з інвесторами. Приходь. Думаю, тобі буде цікаво.
Вона посміхнулася. Усе складалося, як треба.
До вечора вона повернулася додому. Увійшла до квартири, кинула сумку на диван і помітила, що в спальні горить світло. Кирило був тут.
Вона зайшла, притулилася до одвірка дверей: – Ти рано, – зауважила Наталя.
– Вирішив не затримуватися, – Кирило закрив ноутбук і подивився на неї.
– Як вистава?
– Добре, – він говорив спокійно, але Наталя відчувала, що він уже десь далеко від неї.
Вона хотіла сказати щось колюче, але раптом відчула дивне роздратування. Чому вона виправдовується перед ним? Чому взагалі поводиться так, немов він для неї хтось важливий?
– Кириле, – вона схрестила руки. – Я думаю, нам потрібно взяти паузу.
Він навіть не здивувався.
– Пауза?
– Так. Я втомилася. Мені потрібен простір.
Він кивнув.
– Зрозумів.
– І все?
– А що ти хотіла почути? Сльози? Звинувачення? – Кирило встав, узяв куртку. – Ми давно живемо на різних орбітах. Ти це перша зрозуміла.
Він підійшов до дверей, обернувся.
– Я залишуся в матері. Завтра заберу речі.
Вона дивилася, як він іде, і не відчувала нічого. Ні полегшення, ні болю.
Минуло три місяці.
Життя Наталії йшло за розкладом, ранкові зустрічі, обіди з партнерами, переговори з клієнтами, обговорення нових стратегій. Вона перестала озиратися на минуле. Усе, що було пов’язано з Кирилом, залишилося в іншому часі, як стара фотографія, яка вже не викликає емоцій.
Її будні заповнив Олександр. Він відкривав двері в нові можливості, запрошував на заходи, де кожен гість щось значив, він вів її шляхом, де гроші текли рікою, а зв’язки будувалися швидше, ніж дружба.
Одного вечора вона опинилася в дорогому лаундж-барі, де м’яке світло створювало відчуття розкоші, а офіціанти ковзали між столиками безшумно, немов примари. Олександр сидів навпроти, тримаючи в руці телефон. Він щось читав, поки Наталя розповідала про новий проект.
– Цікаво, – кивнув він, але не відривав очей від екрана.
Вона помітила, що останнім часом він часто так робить. Дедалі менше слухає її, дедалі менше цікавиться тим, що її хвилює.
– Усе гаразд? – запитала вона, намагаючись зловити його погляд.
– Так, просто повідомлення від партнерів, – Олександр нарешті подивився на неї, усміхнувся. – Завтра важлива зустріч. Ти ж розумієш, що в нашій справі головне – бути в потрібному місці в потрібний час?
Вона кивнула, але всередині закралася тривога.
Наступного дня Наталя зайшла в університет. Не для того, щоб побачити Кирила, ні, просто в неї була зустріч з одним із викладачів – обговорювали рекламну кампанію для їхньої програми.Спеціально для сайту Stories
Ходити цими коридорами було дивно. У них не було метушні її світу, тут усе текло розмірено, спокійно. Вона побачила Кирила випадково – він стояв у холі, розмовляв із дівчиною, молодою, світловолосою, з усмішкою до вух. Вони сміялися.
Наталя завмерла. Він виглядав інакше. У ньому не було тієї втоми, яка була, коли він жив із нею. Він був легким, упевненим, вільним.
Вона швидко пройшла повз.
Увечері, сидячи у своїй ідеально прибраній квартирі, Наталя спіймала себе на думці, що давно не почувалася такою самотньою. Тут більше не було чиїхось сорочок, не було випадково забутих книжок, не було звуку кроків в іншій кімнаті.
Вона взяла телефон, перегорнула контакти. Зупинилася на номері Кирила.
Але не натиснула.
Потім відкрила соцмережі. Його профіль. Нові фото. Він на сцені, він у компанії друзів, він із тією дівчиною, з якою вона бачила його в університеті.Спеціально для сайту Stories
Наталя поклала телефон, заплющила очі.
Вона все зрозуміла.
Вона хотіла бути тією, хто диктує правила, але не помітила, як залишилася сама.
