Дочка каже, що я погана бабуся. Нещодавно я посварилася з нею через те, що я не хочу сидіти з онуками.
Я прожила нелегке, але щасливе життя. Мені 55 років. Досі працюю, чоловік на пенсії і дуже хворіє.
У мене двоє онуків – п’ять і сім років. Я свою дочку народила у двадцять років і виховала її без допомоги бабусь та дідусів.
Наші із чоловіком батьки жили далеко. Чоловік був військовослужбовцем, тож ми часто переїжджали. У мене самої завжди вистачало часу і на дітей, і на чоловіка, і роботу. Якось крутилася і все встигала, хоч дуже втомлювалася.
Зараз моїй дочці 35, вона ніде не працює. Раніше я ніколи не відмовлялася допомогти з онуками, було тільки на радість.
Вони часто ходять у гості до друзів і без дітей або виїжджають на якийсь відпочинок, і вечорами діти залишаються зі мною.
І ніхто не враховував той факт, що я після роботи теж втомлююся. У мене вікова хвороба, вдома хворий чоловік та домашній клопіт.
Часом і до кухні немає сил дійти. Наразі донька просто поставила мене перед фактом: вони їдуть на два тижні у відпустку, а онуки залишаються у нас.
І тут я не витримала, сказала, що в мене теж має бути відпочинок! Все життя зі мною ніхто не рахувався, і мені це набридло.
Батьки мого зятя живуть із нами в одному місті, але чомусь вони дуже рідко беруть онуків до себе.
Я сказала, що втомилася, нехай вирішують це питання якось самі. Дочка сильно образилася і сказала, що я егоїстка.
Це я егоїстка? Як мати я дала їй все, що могла, намагалася їй ні в чому не відмовляти, в межах норми, звичайно. Просто не хотіла, щоб вона почувала себе гірше за інших дітей.
До цього я ніколи не відмовляла у проханні посидіти з дітьми. А варто було одного разу відмовити, і я тепер погана.
Я начебто і відчуваю докор сумління, але все одно не хочу цього разу сидіти з онуками. У мене вже вік такий, то поперек схопить, то тиск підстрибне, а поруч бігають малі та гучні діти, яким увага потрібна.
Втомилася я дуже, думаю, що настав час «пожити собі». Але моя дочка, мабуть, так не рахує. Я хотіла нормально сісти з нею і поговорити, може б вона мене зрозуміла по-людськи.
Але тепер вона навіть чути нічого не хоче. Чоловік начебто розуміє і підтримує мене, але в цьому конфлікті вирішив дотримуватися нейтралітету і не хоче втручатися.
Думаю, дочка згодом зрозуміє мене. Але мені хочеться пояснити їй, чому я так вчинила. Хочу побачити розуміння зараз, а не коли у неї будуть дорослі діти та онуки.
Ну, в чому я тут не права? У тому, що вважаю, що все, що я мала дати своїй дитині, я вже віддала?
Я все розумію, але є якісь межі. Чому моя дочка не хоче зрозуміти, що цей період її спілкування з дітьми найцінніший, а вона намагається відгородитись від них.
Потім жалкуватиме, та пізно, не повернеш жодної миті. Я колись дивлюся на фотографії, де дочка була маленькою, потім дитячий садок, школа, часто плачу за втраченими моментами. Весь час була зайнята.
Хочу дізнатися думку інших бабусь, хто ніби вчинив у цій ситуації. А то якось не хочеться почуватися найгіршою бабусею на світі.
