Ця історія зі мною сталася кілька років тому. Я був ще підлітком і не любив приїжджати на літо до бабусі. Друзі всі у місті, Інтернету немає. Що робити? Але бабуся вирішувала це питання по-своєму. Працювати, що ще?
Не можна сказати, щоб я якось занадто сильно працював, але витрачати дорогоцінні дні сонячного дитинства хотілося на щось справді корисне. Наприклад, на ігри у приставку
З іншого боку, допомога у копанні картоплі щедро оплачувалася. До отриманих від батьків грошей додавали ще й зароблені кошти. І виходила пристойна, за моїми оцінками, сума. Знайти б, де її витратити.
Сільський магазин не особливо балував великою кількістю товарів. А чекати, доки батьки відвезуть до міста, терпіння не було. Суцільні розчарування. Якось, коли я вкотре стояв на ринку і продавав картоплю, помітив дідуся.
Той ходив від продавця до продавця, щось показував, але всі заперечливо хитали головою. Нарешті настала моя черга. Дід підійшов до мене з настороженим виразом обличчя, простяг руку з ганчіркою і розгорнув.
У брудному шматку тканини лежали ордени. Він намагався продати їх, щоб купити дрова. Але ж я дорослий хлопець, аби розуміти, що інші дорослі не завжди кажуть правду. Гроші на дрова? Сумнівно.
Я відмовив, сказавши, що нічого не вторгував. Літній чоловік тільки опустив погляд і пішов геть. А я продовжив стояти та торгувати картоплею. Буквально хвилин через 10 я й забув про ту розмову.
Якраз приїхав покупець з машиною і став відчайдушно торгуватися. Увечері, прийшовши додому, я сів вечеряти з бабусею та розповів їй про свій день. Все як завжди, життя на селі взагалі досить одноманітне.
Мабуть тому сільські такі спокійні. Навіщо нервувати, якщо нічого не зміниться? Потім гадав про дідуся. Ще й хмикнув, мовляв, ось нашому дідові товариш по чарці був би хороший. Але бабуся подивилася на мене з засудженням.
Сказала, що я малий і дурний. Виявилося, що цей дідусь живе в цьому ж селі зовсім один. Він дійсно герой, ордени справжні. Бабуся сказала, що треба піти до нього та підтримати. А ще й мене насварила.
Залишок вечора мені було соромно за свої слова. Про те, що людина справді могла бути в такій важкій ситуації, а я й не подумав. Ще й бабусі розповів, жартівник. Поганий вчинок, неправильний.
Наступного ранку я шукав очима дідуся, щоб перепросити. За годину я його побачив. Очевидно, нагороди нікого не цікавили. Тоді я підійшов сам і купив нагороди за ті гроші, що в мене були. Після цього дідусь пішов.
Поки що все йшло за планом. Я пішов з ринку раніше, відніс залишки картоплі бабусі. Потім заглянув до місцевого тракториста, який мав свій гараж і навіть набір непоганих інструментів.
Почувши від мене, що я хочу зробити, то навіть не став брати з мене грошей. Безкоштовно почистив ордени, навів блиск. Ввечері я з бабусею та її подругою прийшли до ветерана додому.
Купили торт, принесли деяку їжу та домашню консервацію. З димаря йшов дим, дідусь був удома. Його подяки не було меж. Навіть кілька сльозинок скотилося по щоці. Чоловік впізнав мене.
Того вечора ми зібралися поспілкуватися, підтримати одне одного. А я для себе зробив правильні висновки. Зароблені гроші були витрачені не даремно. Адже вони допомогли тому, хто їх справді потребував.
