Степан йшов по перону й насолоджувався ласкавим весняним сонцем. Цей молодий чоловік сім років був на заробітках. І ось тепер, заробивши пристойну суму грошей і купивши подарунки матері та сестрі, він поспішав додому.
— Хлопче, куди ти? Сідай, підвезу! — почув він за спиною знайомий голос.
— Діду Іване! Не впізнав мене? — зрадів хлопець.
Старий приклав долоню до чола й, примружившись, почав розглядати незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Степан! Оце так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити!
— Я в такій глушині працював, що пошта туди рідко доходила. Як мої? Мама, Свкта, все гаразд?
Моя племінниця, мабуть, уже до школи ходить? — посміхнувся хлопець.
Старий опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Справи погані, Степане. Дуже погані… Скоро виповниться три роки, як пішла з життя твоя мати. Светка загуляла, а потім і зовсім покинула Настю й зникла.
— А Настя? Де вона? — вираз обличчя чоловіка змінився.
— Светка її взимку покинула, ми не відразу дізналися. Замкнула доньку в будинку й втекла. Через три дні моя бабуся почула шум, пішла подивитися, а бідолаха стоїть у вікні, заплакана, просить про допомогу.
Забрали Настю. Спочатку до лікарні, а потім до дитячого будинку.
Всю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив залишити хлопця наодинці зі своїми думками, не лізти зайвий раз у душу. Через пів години віз із конем зупинився біля занедбаного двору. Степан дивився на зарості, не впізнаючи рідного дому. У чоловіка на очі навернулися сльози.
— Не впадай у відчай, Степане. Ти молодий, повний сил, швидко наведеш лад. Знаєш, а поїдемо до нас.
Відпочинеш після дороги, пообідаємо разом. Моя бабуся дуже зрадіє, — запропонував старий.
— Дякую, я піду додому. Увечері загляну до вас.
Весь день Степан прибирав двір, а ввечері до хлопця завітали гості: дід Іван зі своєю дружиною — бабою Клавою.
— Степане! Як же ти подорослішав! Справжній красень! — старенька кинулася обіймати сусіда. — А ми принесли вечерю. Зараз поїмо, а потім допоможемо тобі навести лад у домі. Як добре, що ти повернувся!
— Може, ви щось знаєте про Світлану? Як же так? Адже вона завжди була порядною дівчиною… — запитав хлопець за вечерею.
— Ні. Нічого не знаємо. Бідолаха не витримала. Спочатку втратила чоловіка, потім матір… На її тендітні плечі звалилося занадто багато. Що будеш робити з Настею? Може, забереш її до себе? Ти ж, зрештою, рідний дядько, — запитала баба Клава.
— Не знаю. Спочатку наведу порядок вдома, а потім поїду провідати племінницю. Побачимо, адже вона мене зовсім не знає.
Через тиждень чоловік все-таки вирішив поїхати до міста, щоб побачитися з Настею. По дорозі Степан зайшов до магазину іграшок. Миловидна чорнява дівчина зустріла покупця теплою посмішкою.
— Вам допомогти з вибором? — запропонувала дівчина.
— Так. Я зовсім не розбираюся в іграшках. Дайте, будь ласка, ляльку для семирічної дівчинки і ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритно дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
— Ось! Це саме те, що вам потрібно. Зараз усі дівчатка в захваті від таких ляльок, а гра користується популярністю.
— Дякую! Сподіваюся, моїй племінниці сподобається, — зрадів Степан.
***
Настя холодно зустріла дядька. Дівчинка дивилася з-під лоба й мовчала. Але, побачивши подарунки, трохи пом’якшала і нарешті посміхнулася.
— Ти мене зовсім не знаєш, — почав Степан.
— Знаю. Бабуся з мамою показували мені твої фотографії й усе розповіли про тебе, — перебила його дівчинка.
— Так? — посміхнувся хлопець. — І що розповідали?
— Що ти добрий і хороший. Дядько Степане, а коли ми поїдемо додому? — тихо прошепотіла Настя, озираючись…
Питання дитини збило чоловіка з пантелику. Він зрозумів, що бідоласі тут доводиться несолодко.
— Настя, тебе ображають? — так само тихо запитав Степан.
— Так, — дівчинка опустила голову й заплакала.
— Зараз я точно не зможу тебе забрати, але обіцяю, що скоро ти будеш вдома. Не сумуй. Добре?
— Добре, — прошепотіла Настя.
Степан одразу ж пішов до директора дитячого будинку й дізнався невтішні новини.
— Я розумію, що ви рідний дядько і все таке… Але для опікунської ради родинних зв’язків недостатньо. Ви офіційно працевлаштовані?
— Ні. Я ж розповідав, що тільки-но повернувся з заробітків. Але в мене є значна сума грошей, — намагався пояснити хлопець.
— Це не аргумент! Усе має бути офіційно. Ваш сімейний стан? Дружина, діти, є?
— Ні, — похитав головою Степан.
— Погано, дуже погано… Якщо ви справді маєте намір оформити опіку, вам потрібно влаштуватися на роботу й одружитися.
— Але ж це не робиться за один день! А Настя хоче додому!
— Нічим не можу допомогти, — розвів руками чоловік.
Провівши майже весь день у місті, Степан ледь встиг на останній автобус. Чоловік сів на вільне місце й занурився у важкі роздуми.
— Ой, добрий день! — почув поруч приємний голос.
— Це Ви? — здивувався хлопець. — Як ви тут опинилися?
Поруч із ним сиділа та симпатична продавчиня, яка допомогла з вибором іграшок.
— Їду додому. Я працюю в місті, а живу в селі, з бабусею, — пояснила дівчина.
— Ого! То ми з вами земляки! — засміявся чоловік.
— Мене звати Анна, — посміхнулася красуня.
— Семен.
— Вашій племінниці сподобалися подарунки?
— Так, — важко зітхнув чоловік.
Від безвиході хлопець все розповів малознайомій дівчині.
— Так… Ситуація. Я ніколи не схвалювала цих правил. Виходить, що у нас все вирішують довідки, а що відбувається в душі людей, мало кого цікавить, — обурилася Анна.
— Анно, а я згадав тебе. Ти онучка баби Віри. Правильно?
— Так, — посміхнулася дівчина. — А я вас зовсім не пам’ятаю.
— Ти ще була зовсім дівчинкою, коли я виїжджав. Давай перейдемо на «ти», адже ми не чужі люди.
— Степане, мені здається, я можу допомогти тобі з роботою. Нам у магазин потрібен вантажник. Робота не важка, товар нам завозять двічі на тиждень. Головне, щоб була довідка.
— Чудово! Залишиться лише дружину знайти — і справа з кінцем! — засміявся Степан.
Наступного дня чоловік взяв документи й поїхав влаштовуватися на роботу. Анна замовила слівце перед директором, і хлопця прийняли без проблем.
Після обіду Степан накупив солодощів і пішов провідати Настю. Додому повертався знову з Анною.
— Дякую. Ти мені дуже допомогла.
— Ми робимо добру справу, не треба мені дякувати. Ось би тобі швидше визначитися з дружиною…
— Це неможливо. У мене навіть серед знайомих немає вільних дівчат. Усі вискочили заміж, поки я працював.
— Безвихідних ситуацій не буває! Треба думати, — серйозно сказала дівчина.
— Анно, а ти? Ти ж вільна? — зрадів Степан.
— Так. Але я поки що не збираюся виходити заміж, — почервоніла дівчина й відсунулася від хлопця.
— Ти не зрозуміла. Давай укладемо фіктивний шлюб. Ну, для формальності. А через пів року розлучимося.
Анна дивилася на нього, наче на божевільного, не знаючи, що відповісти. Такого розвитку подій дівчина не очікувала. З одного боку — Анна хотіла допомогти дівчинці. З іншого — вона зовсім не знала Степана.
— Будь ласка! Я добре тобі заплачу. Допоможи нам! — не здавався хлопець.
— Гаразд. Тільки платити не треба. Я роблю це заради Насті, шкода дівчинку.
— Завтра ж підемо до сільради, попросимо, щоб нас якнайшвидше розписали. Настя зрадіє гарній новині! — радів Степан.
Через два місяці Настя була вдома. Перший тиждень, чекаючи на повторний візит комісії, Анна жила в будинку Степана. Молоді люди боялися викриття, адже їм довелося багато чого зробити, щоб домогтися опіки.
Настя була дуже рада поверненню додому. Погано те, що дівчинка дуже прив’язалася до Анни.
— Настю, я ж тобі пояснював, що Анна — моя подруга. Вона не справжня дружина.
— Ну і що? Хіба вона не може постійно жити з нами? — здивувалася дівчинка.
— Ні. У Анни є свій дім. Є бабуся, яка за нею сумує.
— Але ж ми теж будемо за нею сумувати.
— Будемо, — посміхнувся Степан. — Анна обіцяла, що буде приїжджати до нас у гості.
Через кілька днів Анна поїхала додому. Настя з дядьком залишилися самі.
— Нічого, зараз почнемо будівництво нового будинку. Нам не буде часу сумувати, — підбадьорював дівчинку Степан.
— Дядьку, а якщо мама повернеться? Ти мене їй не віддаси? — з острахом запитала дівчинка.
— Не бійся. Я твій опікун і нікому тебе не віддам.
Час минав. Степан почав будувати будинок. Чоловік думав, що, зайнявшись справою, забуде про Анну. Але думки про дівчину ніяк не виходили з голови. Сумувала й Настя. Дівчинка щосуботи визирала на Анну біля воріт, але та рідко заглядала до них у гості.
— Дядьку, коли Анна прийде? — скиглила дівчинка.
— Не знаю. Напевно, зайнята.
— Давай ми до неї підемо? — запропонувала Настя.
— Це незручно. Адже нас ніколи не запрошували в гості.
— Але ж ти її чоловік? Хоч і для вигляду?
— Так. Чоловік уявно, — засміявся хлопець.
— Тож нам можна до неї в гості.
— Гаразд, ввечері підемо, — поступився Степан.
Настя одягла найошатнішу сукню, потім побігла до сусідів і повернулася з великим букетом квітів.
— Настя, навіщо квіти? — здивувався хлопець.
— Подаруєш Анні.
— Правильно дівчинка міркує, — втрутилася баба Клава, яка прийшла разом із Настею. — Треба бути наполегливішим. Ви така гарна пара!
— Та я їй не потрібен. Чого причепилися? — розсердився Степан.
— Та що ти знаєш! Ти теж їй подобаєшся, з боку ж краще видно, — сказала старенька.
Взявши букет, Настя зі Степаном вирушили до Анни. Дівчина розвішувала білизну у дворі. Побачивши гостей, Анна почервоніла й розгубилася:
— Молодці, що прийшли. Проходьте, зараз будемо вечеряти!
— Бачиш, а ти боявся! Даруй квіти й проси її руки та серця! — шепотіла Настя, штовхаючи дядька в бік.
Степан почервонів, як хлопчисько, потім прокашлявся й простягнув букет:
— Анно, стань моєю дружиною!
— Та ми ж уже одружені, — розгубилася дівчина.
— Справжньою дружиною…
З будинку вийшла баба Віра й розчулилася від побаченого.
— Ну нарешті! Ця дурненька скільки сліз пролила в подушку, але сказала, що першою не піде. Боялася, що тобі не потрібна.
— Потрібна! Ще й як потрібна! — закричала Настя. — Це я його змусила і букет нарвала. Сам би він не додумався!
Степан і Анна переглянулися й засміялися.
— Молодець, дитинко! — похвалила баба Віра. — Ходімо, допоможеш мені накрити стіл.
— Це правда? Тебе Настя змусила? — посміхнулася дівчина.
— Чесно? Так. Сам би я не наважився. Боявся, що ти мене проженеш, — промовив Степан, обіймаючи Анну…
