Він знайшов його за рогом одного будинку – просто перебігав від одного смітника до іншого в пошуках їжі, там і натрапив на малесеньке сіре кошеня. Малюк повзав по асфальту і відчайдушно кричав…
Великий, брудний і худий рудий пес, а точніше – чи то рудий, чи то сірий, пил вкривав його таким щільним шаром, що природний колір було складно визначити…
Пес забарився, і малюк, побачивши його, пискнув і поповз. Пес загарчав, але кошеня не злякалося.
– Що за чорт? – подумав пес. – Мені тільки цього не вистачало… Гей, гей! Зараз твоя мама прийде. Не лізь до мене!
Він намагався відсунути лапою настирливого малюка, але той не звертав на це жодної уваги. Він притулився до великої, брудної лапи собаки і, вчепившись у неї своїми малесенькими кігтиками, затих…
– Гаразд, – подумав пес. – Почекаю, поки мама його повернеться, і побіжу собі…
Малюк влаштувався і задрімав. Йому було добре і спокійно. А великий собака незрозумілого кольору, теж ліг і почав чекати.
Чекати довелося дуже довго, точніше, вони так і не дочекалися маму-кішку.
Минув день, потім вечір, а вона все не йшла і не йшла. Настала ніч, і пес зрозумів – більше чекати не мало сенсу. З нею сталося щось дуже погане…
А малюк прокинувся і тикався мордочкою в живіт пса. Він хотів їсти.
– Ось ще проблема, – подумав пес. – І що робити накажете? Ну, не кидати ж його тут?
Так і бути… Понесу його до того самого смітника, що біля ресторану. Туди викидають різне, смачне… Погодую його і залишу там. Не носитися ж мені з ним?
Схопивши малюка зубами за загривок, пес встав і пішов. Йти було недалеко. Він залишив кошеня в кущах, щоб воно не привертало уваги, поки він ритиметься у відходах.
Пес нервово смикався і весь час прислухався до тривожного писку. Сірий малюк шукав його, точніше, він кликав свою маму.
– Тьху ти! – вилаявся про себе пес. – Яка ще мама?
Він знайшов кілька відкритих і не з’їдених коробочок із йогуртами.
Повернувшись назад, він став набирати язиком солодку і калорійну масу, але не їв. Він намазував мордочку кошеняти, а той облизував її і задоволено муркотів.
– От і добре… От і добре, – зрадів пес. – Ось так і поїси.
Потім малюк забрався на теплий бік собаки і, вчепившись у його брудну шерсть кігтиками, заснув.
– Гаразд, – подумав пес. – Так і бути. Почекаю до ранку. Погодую його, а потім… Потім піду.
Уночі кошеня прокидалося і пищало. Воно плакало, і пес облизував його, щоб заспокоїти. Тільки під самий ранок воно заснуло.
Коли пес прокинувся, він зустрівся очима з маленькими очима сірого кошеняти. Те ткнулося в мокрий собачий ніс і нявкнуло:
– Матусю.
І пес раптом зрозумів, що насправді, він нікуди не піде і не кине малюка.
Так і пішло…
Він знаходив що-небудь м’якше або просто пережовував для своєї котячої дитини їжу, та їла, а потім обіймав свою собачу “матусю”, грався з її хвостом і спав на ній.
І псу стало якось добре і спокійно. Ніби він дім знайшов і сім’ю…
Вони їли разом, разом спали. А решту часу пес грався з малюком, змушуючи того бігати і стрибати.
– Стане в пригоді в житті на вулиці, – думав він. – Треба навчити малюка всіх премудростей виживання.
За літо кошеня підросло, а пес… Пес схуд ще сильніше.Почалася осінь, пішли нескінченні дощі, і знаходити теплі, затишні й сухі містечка стало дуже важко.
Іноді пес, обнявши лапами свою дитину, притискав її до себе і ховав від вітру і дощу. Сам він тремтів від холоду, але облизував свого малюка. Адже головне було – зігріти його і нагодувати.
Пес застудився, чхав. З його носа й очей текло, і кошеня з тривогою дивилося на нього і питало:
– Матусю, матусю. Що з тобою? Що трапилося? Ти захворіла?
– Ні, ні мій хороший, – відповідав йому пес. – Не хвилюйся за мене. Усе зі мною добре. Притиснися до мене, я зігрію тебе…
Ось саме через застуду і сльози, що застилають очі, він і не помітив…
Йшов дощ, і, як на зло, на цьому смітнику нічим було поживитися. Треба було перебігати на інше місце. Він, як завжди, взяв кошеня зубами за шкірку і поніс…
Тротуаром і дорогою текли потоки води, а з неба йшов нескінченний дощ. І його сльози розбивалися об голову і спину пса, але той думав тільки про одне:
– Мій малюк не повинен промочити лапки і захворіти.
Він хотів швидше перебігти через проїжджу частину, і тому не помітив машину, що вилетіла з-за повороту…
Слава Богу, машина їхала повільно. Просто двірники не справлялися з потоками води на лобовому склі.
Тому, удар був не сильний, але достатній, щоб пса відкинуло на тротуар. Водій зупинився і, відчинивши передні двері, вийшов.
Він підійшов до собаки. Той лежав на лівому боці, підібгавши під себе пошкоджену задню лапу.
– Дай подивлюся, – сказав водій, але пес притиснув до себе щось передніми лапами і злісно загарчав.
– Не бійся, – сказав водій якомога м’якшим і спокійнішим голосом. – Я лікар. Дай подивлюся твою рану…
Дощ припустив із новою силою. Чоловік здригався від струменів, що стікали вже по його спині. Але пес ще сильніше притиснув щось до себе і заплющив очі.
– Та що ж це таке? – здивувався лікар. – Що ти там ховаєш?
Він обережно заглянув і охнув. З-під лап пораненого пса на нього дивилися два котячих ока.
– Ось воно що… – сказав лікар. – Ну, ось що. Поїхали!
Він зняв із себе пальто, розстелив його на мокрому асфальті й обережно переклав туди пса, який міцно обіймав кошеня. Після цього влаштував їх на задньому сидінні, і машина зірвалася з місця, розбризкуючи міріади крапель.
Доктор поїхав до свого старого друга, ветлікаря. Відвідувачів у клініці не було.
– Дощ, – сказав ветеринар. – А ти що це приніс?
Лікар, нічого не кажучи, пройшов до оглядової. Там він виклав на стіл великого мокрого пса, який усе ще притискав до себе свою котячу дитину.
– Однак, – здивувався ветеринар. – Це щось. Ти збив?
Ветеринар узяв із лап пса кошеня і передав його лікарю:
– Сядьте он там, у куточку, і не заважайте мені, – сказав він людині з кошеням, а його руки вже готували укол та інструменти для операції.
Кошеня намагалося вирватися з рук чоловіка і кинутися до своєї “матусі”:
– Мамо! Мамо! – кричало воно. – Я тут! Не бійся, я з тобою…
– Тихо, тихо, – заспокоював його чоловік. – Усе буде добре з твоїм другом. Він у надійних руках.
Він притиснув до себе малюка, і той просто дивився всіма очима на свою маму і чоловіка в білому халаті, що схилився над нею. Від напруги, хвилювання, голоду, холоду малюк так і заснув на руках лікаря…
Через кілька годин ветеринар сказав чоловікові, що той може відвезти собаку до себе. Але треба робити йому уколи, а через два дні привезти на огляд.
– Хоча… Хоча, знаєш що, – сказав ветеринар. – Мабуть, я сам через кілька днів заїду до тебе ввечері після роботи. Перевірю твого підопічного і посидимо з тобою за пляшкою…
Через кілька днів ветеринар застав таку картину. Великий рудий пес прийшов до тями, і лікар годував його з рук усілякою смакотою. Вставати йому було ще не можна.Поруч із ним сиділо довгоноге й худе сіре кошеня, яке стривоженим поглядом спостерігало за процесом годування.
– За друга свого переживає, – сказав лікар ветеринару, але той мав дуже великий досвід спілкування з тваринами, і, крім того, в нього вдома жило кілька собак і котів.
– Ти не зрозумів, – сказав він, опускаючись навпочіпки поруч із собакою. – Він не за друга хвилюється, а за свою маму.
– Що ти вигадуєш? – здивувався чоловік, але ветеринар погладив кошеня і підморгнув йому:
– Не хвилюйся. Усе буде добре з твоєю матусею, – сказав він, і малюк муркотнув і ткнувся йому в руку головою. – Хочеш, я заберу їх, коли пес видужає? – запитав він лікаря, коли вони сідали за стіл.
– Я залишу їх собі, – відповів чоловік.
– От і добре, – погодився ветеринар. – Давай вип’ємо за якнайшвидше одужання собаки, а до речі, як назвеш?
Лікар задумався на кілька секунд і відповів:
– А знаєш, – сказав він. – Знаєш… Пса назву – Мамочка. А кошеня нехай буде – Синок. Що скажеш?
Ветеринар усміхнувся і підняв келих:
– За Матусю і Синочка! – сказав він.
А потім вони ще довго сиділи і згадували. Пили, їли, сміялися і базікали, а Синок…
Він заліз на свою Матусю, обійняв її перебинтовану лапу і задрімав.
Пес дивився на нього і все ніяк не міг згадати – як же він раніше міг жити без цього кошеняти?
Як?Спеціально для сайту Stories
