З Анею ми знайомі з перших років дитинства, ровесниці, росли в одному селі. Сім’ї наші були приблизно рівного, невеликого достатку. Але нехай і починали ми приблизно в однакових умовах, але життя наші склалися по-різному.
Аня якось завжди відрізнялася цілеспрямованістю, завжди знала, чого хоче, а що її не влаштовує. І не боялася ризикувати. Вона не захотіла залишатися в нашому селі, не стала обзаводитися господарством. А спробувала зачепитися в місті. Там же вийшла заміж, народила дитину …
Правда, з роботою ні у подруги, ні у її чоловіка справи особливо не ладналися. Так вони не побоялися все кинути, залишити дитину на бабусь з дідусями, а самі поїхали до Польщі.
Спочатку просто хотіли заробити грошей на життя, на покупку власного житла, планували незабаром повернутися.
Пам’ятаю, як Аня писала, що їм важко, скаржилася не раз. Але потім якось облаштувалися, завели потрібні знайомства, стали більше заробляти. А потім і сина до себе забрали, там же влаштували на навчання. І квартиру купили там. І машину вже не одну змінили …
Тепер Аня, коли приїжджає до батьків у село, то привозить цілу гору подарунків, всякого добра. Хвалиться життям. І те вони купили, і там вони побували, і цього вони досягли, і всі їх поважають. І друзів у них хоч греблю гати …
У нас же хвалитися нічим. Як жили в селі, так і живемо. Чоловік працює на місцевого бізнесмена. То на тракторі, то на комбайні, то лагодить щось, то на будівництві, а то і просто вантажником підробляє.
Я до місцевого фермера на роботу влаштувалася. Діти вчаться в місті, їм доводиться допомагати. Так і живемо від зарплати …
Звичайно, коли Аня гостює у батьків і забігає до мене, я намагаюся її добре пригостити. Але скільки не старайся, а це навіть не близько до того, що вона зазвичай звикла їсти. Мені з кожним разом все більш ніяково її взагалі пригощати, хоча вона завжди ввічлива, приємна в спілкуванні.
Подруга завжди добре виглядає: красиво одягнена, з макіяжем, з зачіскою. І нехай ми однолітки, але вона виглядає років на 10 молодше, не менше.
Так, ми мило спілкуємося, добре сидимо. Але коли прощаємось і вона йде, я відчуваю якусь порожнечу.
Потім довго розмірковую, чому у неї вийшло, а у мене ні. Хочеться теж кудись вирватися з нашого болота, виїхати. Але страшно.
Та й чи не запізно? Мені 45, чоловікові 48 вже. Хотіла б запитати у подруги поради, але якось незручно. Може, дійсно варто ризикнути і поїхати?
Навряд чи варто заздрити Ані, яка всього досягла рішучістю, працею і завзятістю. Те, що багата подруга має зараз, не звалилося на неї з неба, вона це заробила, а значить, заслужила. Можна тільки порадіти, що у близької людини все добре.
