Роман з Інною познайомилися на Дні народження їхнього спільного знайомого, станцювали повільний танець, Роман провів Інну додому…
За пів року вони почали жити разом на орендованій квартирі, а ще за півтора року – розписалися. На той час Інна чекала дитину. Весілля не грали: збирали гроші на перший внесок за іпотекою…
Мати Романа була незадоволена вибором сина: вона розраховувала, що її невісткою стане дівчина із більш забезпеченої родини. Ірина Георгіївна сама виховувала Романа, намагалася забезпечити сина всім необхідним. Саме тому вона пішла зі школи, де працювала вчителем біології, і відкрила свій намет на ринку, вклавши в це всі свої заощадження і взявши кредит.
Не сказати, що після цього родина раптово розбагатіла. Однак Ірина Георгіївна давно виплатила кредит і заробляла на ринку, торгуючи овочами, набагато більше, ніж учитель біології в її школі…
Звичайно, вона багато працювала ,гроші з неба не падали. Жінка не стала допомагати молодятам з іпотекою принципово: адже це було б спільне житло сина і його дружини.
Зате вона купила Роману подарунок до весілля: хорошу іномарку, оформлену, звісно, особисто на нього…
– Мамо, що тобі зробила Інна? Чому ти до неї так упереджено ставишся?! – Роман зітхнув, – Вона ображається…
– У сенсі, ображається?! Цілком нормально я до неї ставлюся! Принцеса знайшлася… – насупилася жінка, – А я що, маю перед нею танцювати?!
– Мамо, ти ж сама розумієш, що я маю на увазі! Ти розмовляєш з Інною так, ніби надаєш їй цим небачену честь! Весь час її критикуєш… І готує вона погано, і прибирається неправильно, і навіть одягається не так, як треба…
– А що, я в чомусь не права?! Та Інна твоя одразу варить 3-літрову каструлю борщу – напевно, щоб вам на цілий тиждень вистачило! А ти знаєш, що харчуватися потрібно свіжою їжею?! Готувати потрібно щодня, максимум, – на два дні… Це ж треба – тижневий борщ їсти! – похитала головою Ірина Георгіївна, – Лентяйка вона, яких світ не бачив!
– По-перше, тиждень ми його не їмо. Дня три – не більше. По-друге, нічого страшного я в цьому не бачу. Готувати щодня – це марна трата часу. Інна, до твого відома, теж працює. Їй ніколи цілими днями біля плити стояти! – заступився за дружину Роман.
– Ах, працює вона, бачте! Ніколи їй, бідоласі! – сплеснула руками жінка.
– А як же я: і працювала, і тебе одна піднімала, і в домі в нас завжди лад був, і готувала я тобі свіжу їжу щодня! Усе встигала, жодної хвилини даремно не втрачала! Бувало, і не присяду за день! Себе не шкодувала, зате ти завжди був ситий, випраний і доглянутий! І одягнений не гірше за інших!
– Мамо, я і зараз ситий і доглянутий, і навіть одягнений! – усміхнувся Роман.
– І Інна, буває, не присідає цілими днями. А мені її шкода… Так не повинно бути…
Ірина Георгіївна тільки головою похитала: недолюблювала вона невістку. З одного боку, нічого поганого їй ця Інна і не зробила: звичайна дівчина з провінції, яка приїхала підкорювати місто. Відучилася, здобула освіту. Вдома, на шиї в її сина, не сиділа: вийшла на роботу. Інна була медсестрою в лікарні.
Звісно, мільйонів вона не заробляла, але все ж… Однак Ірині Георгіївні все одно щось не давало спокою. Вона не могла змиритися з тим, що ця дівчина стала головною в житті її сина, що тепер він поспішав додому до неї, а не до матері. Адже стільки сил і здоров’я поклала вона на нього, на свого Ромчика! А тепер, ось, ще й претензії матері пред’являє…
Ірина Георгіївна зітхнула. Була б ця Інна хоча б гідною партією для її сина – вона б, можливо, і промовчала… Але ж ні! Не захотів син дослухатися до її материнських порад, і на Ганнусю – сусідську дівчинку, яку так розхвалювала Ірина Георгіївна, навіть не глянув. Вибрав собі якусь провінціалку… Але ж Ганнуся – дочка хірурга, дівчинка розумна, освічена і, головне, далеко не бідна.
Одна вона у своїх батьків, ось вони в неї і вкладають. А вкладати там є що: і квартира трикімнатна в новобудові з гарним ремонтом, куплена для Ганнусі, і на іномарці новій дівчинка до вишу їздить, і вчиться в медичному, на хірурга – хоче піти по стопах батька.
Батьки своєю донькою пишаються: усім сусідам вуха прожужжали. А те, що Ганнуся повненька злегка, руда й у веснянках, те, що без окулярів із товстенними лінзами…вона практично нічого не бачить, – це вже дрібниці, порівняно з її спадщиною… Дивно, чому Роман вибрав Інну?! Адже у неї за душею – ні гроша.
Сама вона з села, батьки працюють на фермі, батько при цьому ще й випиває… Мати тягне на собі дім, господарство і молодшого брата Інни, хлопчиська 12 років… Хіба що собою Інна вдалась: струнка, білява, із широко розкритими зеленими оченятами та наївною посмішкою. Непомітна, але дуже ніжна краса дівчини не залишила байдужим Романа.
Та й сама Інна була такою самою: скромною, м’якою, щирою… Стосунки в неї не складалися тільки зі свекрухою – всі інші, хто знав Інну, до дівчини ставилися чудово…
Інна привела у світ доньку, через три роки – сина. Подружжя вирішило, що простіше буде піднімати дітей з невеликою різницею у віці.
Природно, свекруха цього не оцінила і довго обурювалася з приводу появи Кирила. Тільки те, що невістка подарувала сина – продовжувача прізвища – трохи примирило її з появою онука.
Діти росли в дружній сім’ї, в любові й турботі. Інна та Роман намагалися допомагати одне одному, чоловік не поділяв обов’язків на чоловічі та жіночі. Він міг і обід приготувати, якщо дружина не встигала, і з дітьми гуляв, щоб вона могла відпочити і щось зробити по дому.
– Не чоловіча це справа: підлогу мити! – Ірина
Георгіївна обурювалася, заставши сина за прибиранням, – А дружина твоя де хитається?!
– Інна з Кирилом у лікарню пішла, у садок оформляються, – відповів чоловік, – А я, от, вирішив прибратися поки що…
– Який сад?! Ви з глузду з’їхали?! Дитині ще двох років немає! Чого це Інці твоїй вдома не сидиться?! – обурилася Ірина Георгіївна, – Пожалійте малюка!
– Мамо, Інна вирішила вийти на роботу. Ти ж знаєш, у нас іпотека, а мені зарплату урізали: проблеми на фірмі якісь. Боюся, як би без роботи не залишитися. Ось ми й шукаємо вихід…
– Нехай твоя Інка до мене на ринок виходить. Я точку ще одну відкривати збираюся. Щоб не брати реалізатора, візьму твою дружину. Нехай працює, так уже й бути. Все більше заробить, ніж у себе в лікарні! – запропонувала Ірина Георгіївна.
Вона й раніше пропонувала такий варіант синові, але Інні подобалася її робота, та й зі свекрухою залишатися сам на сам їй не хотілося. До того ж Інна зовсім не була впевнена в тому, що Ірина Георгіївна платитиме їй те, що обіцяє…
– Мамо, ти ж знаєш: Інна за освітою медпрацівник! Вона не піде до тебе на базар, – промовив Роман, – у неї є робота.
– Медпрацівник, значить! Медсестра вона звичайна – скільки їх таких! Я теж, знаєш, із вищою освітою: і нічого, скільки років уже працюю… Корона не впала! І не на базарі – на ринку я працюю, синку! Запам’ятай уже… Якби ви з дружиною матір поважали, якби ставилися по-людськи, я б допомогла вам з іпотекою… Але ви… Невдячні!
– Спасибі, мамо, ми як-небудь самі, – зітхнув Роман.
Мати нерідко дорікала йому тим, що присвятила йому своє життя. Роман не хотів знову бути їй зобов’язаним.
Ірина Георгіївна, розлютившись, грюкнула дверима і пішла. Уже на півдорозі до свого дому вона згадала, що так і не віддала синові полуницю для онуків, яку, власне кажучи, й приносила їм…
– Нічого страшного, – знизав плечима Роман, – я вже знайшов іншу роботу. Поки попрацюю в таксі…
Організація, в якій працював чоловік, таки збанкрутувала. Працівників звільнили… Роман залишився без роботи. Іпотечні внески ніхто не скасовував…
– Може, мені, справді, до матері твоєї на ринок піти? – тихо запитала в чоловіка Інна, – Зрештою, там я, правда, більше зароблю…
– Ага, особливо більше ти заробиш проблем, – зітхнув чоловік, – не вигадуй! Я знаю свою матір. Я поки попрацюю в таксі, паралельно пошукаю роботу за фахом…
Ірина Георгіївна, дізнавшись про таке рішення сина, обурилася: вона вважала, що винна в цьому, знову ж таки, її невістка.
– У Роми теж освіта! – виговорювала вона їй під час зустрічі, – А він має днями й ночами таксувати! Ти ж, королева, в поліклініці в біленькому халатику не перетрудишся! Один Ромка за всіх віддувається!
– Ірино Георгіївно, ми якось розберемося без Вас! – насупилася Інна. – Рома розіслав резюме, щойно з’явиться щось підходяще, він змінить роботу…
Роману доводилося працювати практично цілодобово.
– Ти б вихідний узяв, відіспався! – говорила йому Інна.
– Нічого, ось вийду куди-небудь в офіс – тоді й відісплюся, – віджартовувався він.
– Роме, ти граєш із вогнем! Не можна їздити за кермом сонним: так і до аварії недалеко. Ти маєш відпочивати. Це я тобі як медик кажу! – не відставала від чоловіка Інна.
– Добре, – кивав він, – сьогодні ще з’їжджу, а завтра – вихідний!
Однак приходило “завтра”, і Роман знову виїжджав за викликами…
– Ваш чоловік потрапив в аварію! – жіночий голос у телефонній слухавці розбудив Інну серед ночі.
– Він перебуває в центральній невідкладній допомозі… Стан важкий…
Інна схопилася. Роман потрапив в аварію. Сталося саме те, чого вона так боялася…
– Інно, я буду з тобою чесний, – лікар, Семен Степанович, який знав Інну давно: вона працювала в цій лікарні, насупився, – шансів на те, що Роман встане, практично немає.
– Тобто, ви хочете сказати, що він ніколи не зможе ходити? – Інна зблідла. – Але Ромці ж усього 30 років…
– Ніколи. Ти повинна це прийняти, – кивнув лікар, – змінити це ти не можеш.
– Але є ж спеціалізовані клініки, є приватні реабілітаційні центри… Може, лікування за кордоном?! – молода жінка чіплялася за найменший шанс.
– Інно, ти сама медик. Можливо, ти знайдеш клініку, яка пообіцяє диво. Твій чоловік ходити не буде. Ніколи. Йому не допоможе лікування. Він залишиться інвалідом. Я знаю, що звучить це дуже жорстоко, але що швидше ти це зрозумієш, то менше сліз і розбитих надій буде в майбутньому…
З того самого моменту, коли Семен Степанович вимовив ці нещадні слова, життя Інни перетворилося на справжнє пекло…
– Цього не може бути! – кричала Ірина Георгіївна, коли невістка переказала їй слова лікаря. – Тобі просто шкода грошей на лікування чоловіка! Хоча він для вас нічого не шкодував! Це через вас він пішов на цю роботу! Через те, що ти не захотіла нічого змінювати у своєму житті! Це ти винна в цій аварії, ти! Я сама знайду гроші, сама поставлю сина на ноги! А ти… Ти ніколи не була гідна мого Романа! Він буде ходити!
Інна не стала сперечатися зі свекрухою. Набагато страшнішими за крики Ірини Георгіївни для неї були тепер зустрічі з чоловіком… Вона не могла дивитися Роману в очі: Інні здавалося, що в них чоловік прочитає свій діагноз. Брехати йому теж було болісно: Інна не вміла брехати…
– Я не відчуваю ніг, уявляєш! Зовсім! – якось сказав їй Роман. – Що зі мною, Інно?! Я ж не залишуся інвалідом, правда?! Адже цього не станеться?!
Він дивився на неї з такою надією, що Інна готова була розплакатися просто там, біля його ліжка. Як вона могла йому сказати правду?! Як могла забрати останню надію?! Йому не можна було знати правду…
Ірина Георгіївна почала обдзвонювати клініки. Дізнавшись діагноз Романа й отримавши рентгенівські знімки його хребта, їй відмовляли раз по раз. Жінка не здавалася: вона методично обдзвонювала наступні й наступні медичні заклади. Одна з клінік Ізраїлю погодилася прийняти Романа і навіть провести операцію. Ось тільки коштувало це величезних грошей, а жодних гарантій вони не давали..
– Інно, це гроші на вітер! – Семен Степанович сумно дивився на молоду жінку. Вона прийшла попросити приготувати Романа до переїзду.
– Ти ж знаєш…
– Знаю, – опустила очі співрозмовниця, – але мати сказала Ромі, що це – його останній шанс стати на ноги. Як я позбавлю його цього шансу?!
– Де ж ви візьмете стільки грошей? – тихо запитав доктор. Він чув про ситуацію в родині Інни.
– Ірина Георгіївна продала свій бізнес, у неї були деякі заощадження, ми продали машини, вона виставила на продаж будинок: вирішили, що після повернення вона перебереться до нас. Все одно Роману потрібен догляд… Кредит взяли… До речі, я йду: знайшла роботу в приватній клініці. Там вища зарплата..
– Але ж тобі тут подобалося… – протягнув лікар, – Адже ти операційна медсестра від Бога!
– Тепер це вже не важливо, – зітхнула Інна, – залишилося 5 виплат за іпотекою. Та й чоловік у такому стані… Там вища зарплата – це зараз головне.
… В Ізраїль із Романом поїхала мати. Інна залишилася вдома з дітьми. За три місяці вона закрила іпотеку. Узяла новий кредит – переказала гроші свекрусі. Їй і Роману не було за що повертатися додому…
Операція не дала результатів. Реабілітація теж. Роман так і не відчував ніг, не міг підніматися й ходити…
Чоловік повернувся додому зовсім іншою людиною: похмурою і злою.
– Чому ти мені не сказала, що я ніколи не встану?! – запитав він у дружини, примружившись. – Адже ти знала, що все це – даремно!
– Я не могла тобі цього сказати, – опустила очі Інна, – не могла забрати в тебе останню надію.
– Ти, напевно, сміялася, коли я, як дурень, мріяв про те, що вийду на роботу, що все буде, як раніше! Ти ж знала, що я назавжди став інвалідом! – кричав чоловік.
– Роме, я, повір, не сміялася… Як я можу сміятися?! Я ж тебе кохаю, ти мій чоловік! Я б усе зробила, щоб ти встав на ноги! Але це неможливо… І нам тепер якось із цим треба жити далі…
– Нам?! Це мені з цим жити! Усе життя в інвалідному візку! За що це мені?! – ридав чоловік.
Інна спробувала втішити чоловіка, обійняти, але той зло відштовхнув її.
– Не треба мене жаліти! – кричав він, – Це ти винна в тому, що сталося! Якби ти вийшла до матері на ринок, мені б не довелося сідати за кермо таксі! Якби ти думала не тільки про себе, то все зараз би було зі мною нормально! Я б міг ходити, працювати, жити нормальним життям… Це все ти!
– Але ж ми разом так вирішили! Ти ж сам сказав, щоб я виходила на свою роботу! – намагалася достукатися до чоловіка Інна.
Вона розуміла, звідки вітер дме: чоловік говорив словами своєї матері. Тепер, коли Ірина Георгіївна жила з ними, Інна почувалася так, немов потрапила в облогу.
Свекруха пиляла її на кожному кроці, вона постійно скаржилася на неї синові, який тільки те й робив, що жалів себе… А ще Інну мучило почуття провини: свекруха домоглася-таки свого: невістка звинувачувала себе в тому, що сталося з Романом.
– Що, з’явилася?! – Ірина Георгіївна вийшла назустріч невістці
– Де ж ти так довго була?!
– Я ж попереджала, що затримаюся! Операція екстрена, мене попросили залишитися. А це – додаткова оплата. Я не могла відмовитися: адже нам потрібні гроші. Я одна працюю… – тихо промовила жінка.
– Ще й дорікає! – обурилася Ірина Георгіївна. – Те, що я у вас тут як прислуга цілими днями: і за Ромою приглянь, і онука з садка забери, і приготуй, і прибери… А вона ще й дорікає!
– Я вам не дорікаю! Спасибі вам величезне за допомогу: без вас ми б не впоралися. Але ж я теж стараюся, Ірино Георгіївно, я на роботі вдень і вночі, щоб грошей заробити, а у свої рідкісні вихідні я теж і прибираю, і готую…
– Старається вона! Та ти повинна Ромці ноги цілувати: це через тебе він у цю аварію потрапив, через тебе став інвалідом… Ти – молода і здорова! А він ніколи не встане! Через тебе! – кричала Ірина Георгіївна.
Ці її слова стояли у вухах в Інни навіть тоді, коли вона лягла і вимкнула світло. Жінка спала в кімнаті з дітьми: так їй було спокійніше.
У кімнаті з чоловіком спала його мати… “Не найстрашніше – стати інвалідом, найстрашніше – стати людиною, яка до цього інваліда прив’язана назавжди…” – подумала Інна, засинаючи. І сама злякалася своїх думок…
Інна поверталася додому. Точніше, їй пора було повертатися, але вона все ще сиділа на лавочці біля дитячого майданчика і спостерігала за тим, як її син, Кирило, з’їжджав з гірки наввипередки із сусідським Тимуром.
Наталя, дочка Інни, пішла на додаткові заняття з англійської… Додому можна було не поспішати – дочекатися її повернення…
– Мамо, а тато вдома? – запитав, підбігши до Інни, Кирило.- Він нас чекає?! І бабуся?
– Вдома, – зітхнула жінка, – він тепер завжди вдома. І завжди нас чекає… І бабуся…
Інна всіляко відтягувала повернення додому: там на неї чекав Роман і його матір…
Тепер у Ірини Георгіївни з’явилася нова ідея-фікс: вона вважала, що Інна зраджує чоловіка.
– Де це ти була?! – зустрічала вона Інну на порозі, варто було тій затриматися буквально на кілька хвилин.- Хахаля, мабуть, завела?! Додому не тягне! Я все про тебе знаю!
– Я була на роботі, – втомлено говорила Інна, – ніякого хахаля у мене немає і не було ніколи…
– Кому ти розповідаєш?! – сміялася їй в обличчя Ірина Георгіївна.
– Ти – молода, здорова, тобі чоловік потрібен! Це проста фізіологія! А Ромка – інвалід. Який із нього чоловік в інвалідному візку?! От і бігаєш по коханцях! Це ж і їжакові зрозуміло!
Найжахливіше, що говорила це свекруха, не соромлячись ні дітей, ні Романа. Говорила з такою впевненістю, ніби бачила Інну з цими самими коханцями. І не один раз… Роман вірив словам матері. Вони з Інною тепер практично не спілкувалися. Інна почувалася чужою у власному будинку. Кирило і Наталя розривалися між матір’ю і батьком.
– Семене Степановичу, що ж мені робити? – тихо запитала Інна. – Я більше не можу так жити! Я розумію, що винна перед Ромою, але більше просто не витримую…
– Інно, дівчинко моя, візьми себе в руки! – літній лікар погладив жінку по голові, як маленьку. Від цього вона розридалася ще сильніше.
– Сльозами горю не допоможеш! Тобі себе звинувачувати нема в чому: ти не могла нічого змінити і впоратися. Усе, що було в твоїх силах, ти зробила. Досить звинувачувати себе в усьому! Подумай про себе і про дітей…
– Я не можу думати ні про кого, крім Романа! Свекруха мене буквально їсть, та й чоловік став таким же: в усьому слухає і підтримує матір. Ми з ним навіть поговорити нормально не можемо. Він теж у всьому звинувачує мене…
– Знаєш, у мене знайомий є в столиці, у нього своя приватна клініка. Йому завжди потрібні хороші фахівці. А ти, мила моя, прекрасна операційна медсестра. У них там навіть житло надається для співробітників. Я йому зателефоную… Ти забирай дітей і їдь. Тут тобі життя не дадуть. Думай, Інно. У тебе попереду все життя. Може, ти хочеш покласти на вівтар сімейного життя своє життя, але майбутнє дітей… У тебе є шанс змінити своє майбутнє… Думай!
… За вікнами поїзда проносилися села і міста. Наталя і Кирило вже спали. Інна дивилася у вікно. Останній місяць був, справді, жахливим. Скільки гидот про себе вона дізналася, скільки образливих слів від свекрухи й чоловіка почула!
Але, незважаючи на це, вона пішла від Романа, подала на розлучення, відвезла дітей до матері на кілька тижнів і з’їздила в Київ на співбесіду і стажування…
Тепер вона їхала туди назавжди. Семен Степанович мав рацію: зарплату їй пообіцяли дуже навіть пристойну. Житлом теж забезпечували. Інна вже знайшла школу для Наталки і для Кирила – тому за тиждень потрібно було йти в перший клас…
А Роман… Що Роман… Адже вона, дійсно, не могла змінити того, що він так і не зміг прийняти! З ним перебувала його мати: Ірина Георгіївна про нього зможе подбати. Квартира залишається їм. Інні ж залишалося заховати глибше почуття провини і починати життя з чистого аркуша…
