Дзвінкий дитячий голосок дзвіночком донісся до Марії: “Бабусю, дивись, дивись на тітку! Смішна яка…” Марія напружилася, але потім стомлено видихнула – що тепер поробиш…
А потім пролунала неголосна відповідь бабусі: “Свєточко, дитинко, всі ми різні, ніхто собі личко, волоссячко, ручки-ніжки не вибирає. Усе це нам Боженька дає. А тітці, напевно, прикро стало, що ти на неї пальцем тицяєш. Недобре, дитинко, недобре”.
Марійка і до такого звикла – часто чула подібні промови, але раптом до неї підбігла та сама Свєточка і з обличчям, яке вибачалося, прошепотіла: “Тітонько, ти не образилася на мене? Давай миритися!” – і простягнула крихітний мізинчик.
Тримаючись за цей пухкенький дитячий пальчик, Марія мимоволі посміхнулася дитячій безпосередності. Дівчатка плутано зашепотіли найвідоміше дитяче “заклинання”: “Мирись-мирись-мирись-мирись і більше не сварись…”
Перехожим могло здатися, що дві подружки нарешті вирішили, у що вони гратимуть, адже обидві були… однакового зросту!
Так, висотою Марія не вирізнялася. Вірніше, навпаки, відрізнялася від звичайних людей – лише 118 сантиметрів! Карликовість – про такий діагноз батьки Марії дізналися, коли дівчинці виповнилося два роки.
Зараз їй 36 років. Багато що відболіло, з багатьом примирилася, усвідомила… В юності, звісно, ридала в подушку, заздрила подругам, їхній красі, грації, модним обновкам…
Хоча Марія була симпатичною дівчиною: карі очі, каштанове волосся, рум’янець на смаглявих щічках, мила усмішка. Можливо, попадися їй хлопець із такою ж комплекцією, вийшла б міцна сімейна пара…
Одного разу, будучи 20-річною студенткою, вона, втомившись від насмішок, наважилася на відчайдушний крок…Пігулки.
Вчасно повернулася старша сестра й миттю зателефонувала до “Швидкої”. Ледве-ледве відкачали. Перше, що вона почула, оговтуючись,- молитву мами.
– Господи, прошу тебе, збережи мою дівчинку, пожалій її, пошли їй щастя! – зі сльозами шепотіла мама, схиляючись над Марійкою.
Тоді вони проплакали всю ніч. Це були сльози очищення, а не туги, хоч і гіркі, але водночас цілющі.
Марія перестала думати про себе як про нікчемну, некрасиву каліку, перестала жаліти себе, перестала плакати ночами про нездійснені мрії.
Щоправда мріяти не перестала.
Так ішли роки… Інколи вони бігли, інколи тягнулися, але ось уже й тридцять років позаду, і Христовий вік вона переступила. Життя устаканилося: робота в бібліотеці, метушня з племінницями, сад (Марія захоплювалася розведенням квітів) – усе було.
Не вистачало жіночого щастя. Ну й добре – обійдемося без нього. Хоча й трохи прикро.
Якось наприкінці травня Лізка, сестра, привела своїх близнят погостювати до батьків і Марії. Валя і Варя обожнювали тітку: вона влаштовувала всякі походи, пікніки, водила їх у парк на каруселі, у кафе їсти морозиво… Загалом, з нею першокласникам було весело.
Ось і в цей приїзд Марія приготувала їм сюрприз – купила квитки в зоопарк, що був в обласному центрі.
Марія заздалегідь зняла на вихідні квартиру, обговорила свою поїздку і з Лізою, і з батьками, тож увечері Валюша і Варенька, які верещали від захвату, сиділи в електричці та з нетерпінням чекали від’їзду.
– Маріє, ти їх там не особливо балуй,- наостанок сказала Ліза, а потім, махнувши рукою, додала:- Ой, кому я кажу… Ці дві з тебе мотузки в’ють!
Ну всі рушили. Шлях до центру займав майже дві години, тож приїхали вже в сутінках, добре, що квартира була поруч із вокзалом – пішки добігли, поспіхом умилися з дороги і, навіть не повечерявши, завалилися спати.
Ранок був ясним, сонячним, просто чудовим! Швиденько зібралися (причому було вирішено весь день прогуляти в зоопарку, щоб надовго запам’ятати цю подію), і Марія викликала таксі.
Вирішили почекати машину на вулиці, тому бадьоро вийшли з під’їзду. Незабаром під’їхало таксі, і водій, здивовано дивлячись на трьох маленьких дівчаток, протягнув:
– Ей, малеча, а батьки-то з вами поїдуть?
Але раптом, придивившись, осікся, зніяковів і так яскраво почервонів. Вона завзято розсміялася, дівчатка теж захихотіли, та й сам водій незабаром усміхнувся, а потім теж розреготався.
– Ви вже вибачте, що я так… Ем-м-м… Ну ви розумієте мене, так? Ви не образилися? – вимовив він, перевівши дух від сміху.
– Та я вже звикла, які образи? Ну то що, відвезете нас? Якщо що, я можу паспорт показати, щоб усі переконалися, що дитяче крісло мені не потрібне.
Вона знову дзвінко розсміялася. Нарешті всі сіли в салон, машина рушила. Дорогою Марія і водій розговорилися, але це була звичайна бесіда ні про що. Щоправда, жінка розповіла, що вона з племінницями приїхала всього лише на вихідні, тож завтра вони вже додому поїдуть, у своє містечко.
А ось і зоопарк, Марія навіть трохи пошкодувала, що так швидко доїхали. Уже в зоопарку подумала, що він, водій, дивно на неї поглядав. Ось тим самим поглядом (трохи нахабним і водночас хвилюючим), коли жінці хочеться одразу поправити волосся, доторкнутися до свого обличчя.
“Ой, Марія, викинь усе з голови! Не труї сама собі серце”, – присікла непрохані думки.
В зоопарку вони пробули до самого закриття! Загалом, спати завалилися, навіть не повечерявши. Втомилися сильно, але зате скільки вражень! Валюша все згадувала мавп, а Варенька була в захваті від красеня лева!
Наступного дня, десь в обід, засобиралися додому, швиденько дійшли до вокзалу, сіли на електричку – і скоро вже захоплені онучки розповідали бабусі й дідусеві про свої пригоди.
Лише ввечері мати запитала Марію:
– Донечко, ти якась дивна. Що, втомилася з дівчатками, напевно?
– Ні, мамо, що ти! Мені з ними весело… Так, задумалася про своє, не переживай.
Обидві давно вели таку “брехню на порятунок”: мати серцем відчувала, що щось гнітить її дівчинку (мами всі такі), але не хотіла сипати сіль на рану.
А Марія, прекрасно усвідомлюючи, що мама розуміє її біль і мимоволі відчуває свою провину, не хотіла засмучувати її. Вони давно виплакали сльози за загубленим жіночим щастям Марії.
Пішов тиждень, інший, червень був у розпалі, спекотний, задушливий, наповнений полуничним ароматом.
Марія поверталася з роботи, гадаючи, чи встигне вона потрапити додому до дощу. Насувалася сиза хмара, а вітер закручував пил у маленькі смерчики.
Тільки-но вийшла з автобуса, як хлинула злива. Дорога до будинку займала хвилин 10-15, і Марія ризикнула – вибігла з-під кволого навісу, який уособлював зупинку.
Побігла не розбираючи дороги, і з усього розмаху влучила в чиїсь руки. Підняла голову і побачила того самого таксиста!
– Ти? Ой, Ви?
Чоловік накинув їй на плечі куртку.
– Давай під козирок, а то промокнемо.
Вони добігли до найближчого під’їзду, щоб перечекати зливу.
– Ну, по-перше, давай на “ти”, а по-друге, симпатичних дюймовочок у твоєму районі більше немає. Ти, до речі, чого під такими вітрами бігаєш? Де б я тебе тоді шукав?
– А навіщо мене шукати? – запитала Марія з переляком і водночас із затаєною радістю.
– Тому що загубив… Бо ти мені снишся ледь не щоночі, що тебе нібито захищати треба, а як я тебе захищати буду, якщо ти не поруч?
Два роки потому Валя і Варя з гордістю катали візочок, у якому блаженно сопів їхній двоюрідний братик Рома, Роман Іванович. Слідом за ними йшло щасливе подружжя – Марія та Іван.Спеціально для сайту Stories
