– Ого, так ти навіть квитки їм не оплатив? Просто пообіцяв безкоштовне проживання в чужій квартирі

– Слухай, я тут подумав… – Андрій неквапливо намазував мед на свіжий тост. – Цього року треба влаштувати справжнє свято.

– Звичайно, – Марина посміхнулася, розливаючи ранкову каву по чашках. – Я якраз хотіла обговорити, як ми відзначимо наш перший спільний Новий рік.

– Ось і чудово! – пожвавився Андрій. – Я вже все придумав. До нас приїдуть мої батьки, сестра з чоловіком і дітьми…
Марина завмерла з чашкою в руках:

– Що значить “приїдуть”? Ми ж домовлялися провести свято удвох?

– Ну облиш, який Новий рік без сім’ї? – Андрій говорив з набитим ротом, не помічаючи, як змінюється обличчя Марини. – Вони вже взяли квитки.

– Почекай-почекай, – Марина поставила чашку на стіл. – Ти запросив своїх родичів до моєї квартири, навіть не спитавши мене?

– А що такого? Ми ж разом живемо. І потім, вони всього на тиждень.

Марина мовчки дивилася на чоловіка навпроти, намагаючись зрозуміти, як за три місяці стосунків вона могла так сильно в ньому помилитися. Згадалася їхня перша зустріч у кав’ярні, куди вона забігла зігрітися вогкого жовтневого вечора. Андрій тоді здався таким уважним, турботливим…

– На тиждень? – нарешті вимовила вона. – І де, по-твоєму, мають розміститися шестеро людей у двокімнатній квартирі?

– Що-небудь придумаємо, – безтурботно відмахнувся Андрій. – Батьки у вітальні на дивані, сестра з родиною в спальні, а ми…

– А ми? – Марина відчула, як всередині закипає обурення.

– Ну, можна розкладачку купити.
Марина глибоко зітхнула:

– Андрію, давай начистоту. Ми знайомі всього три місяці. Ти живеш у мене два тижні, і то тільки тому, що у тебе в квартирі йде ремонт. І раптом ти одноосібно вирішуєш запросити всю свою сім’ю зустрічати у мене Новий рік?

– Я думав, ти будеш рада! – У голосі Андрія з’явилися ображені нотки. – Ти ж сама казала, що любиш великі сімейні свята.

– Так, люблю. Але я також люблю, коли зі мною радяться і поважають мої кордони.

– Ой, ну почалося, – Андрій картинно закотив очі. – Знову ці твої “кордони”. Нормальні люди живуть простіше, без усіх цих проблем.

– Нормальні люди поважають один одного, – спокійно заперечила Марина. – І потім, ти ж пам’ятаєш, що я працюю віддалено. Де мені працювати, коли квартира буде забита людьми?

– Можеш взяти відпустку.

– Яку відпустку? У мене важливий проект, дедлайн в середині січня.

– Ну знайди вихід! – Андрій почав дратуватися. – Зрештою, це моя сім’я. Вони хочуть познайомитися з тобою ближче.

Марина згадала, як тиждень тому Андрій так само “вирішив” запросити свого приятеля переночувати. Той залишився на три дні, розкидав скрізь свої речі і залишив гору немитого посуду. Андрій тоді тільки посміявся над її невдоволенням.

– Знаєш, – повільно промовила вона, – давай подивимося правді в очі. Ти живеш тут тимчасово, поки не закінчиться ремонт. Ця квартира – моя. І я не готова перетворювати її на прохідний двір.

– А, так ось воно що! – Андрій різко встав з-за столу. – Значить, я для тебе просто тимчасовий гість? А я-то думав, у нас серйозні стосунки!

– Серйозні стосунки будуються на взаємній повазі. А ти навіть не вважаєш за потрібне обговорювати зі мною такі важливі рішення.

– Та що тут обговорювати? – вибухнув Андрій. – Сім’я є сім’я! Не можна відмовляти рідним людям! Або ти думаєш, що якщо у тебе є своя квартира, то можеш командувати?

Марина відчула, як всередині щось обірвалося. Вона згадала, як раділа, коли два роки тому нарешті купила цю квартиру. Скільки сил вклала в ремонт, у створення затишної атмосфери. І ось тепер якась малознайома людина намагається встановити тут свої порядки.

– А давай згадаємо, як все починалося, – тихо сказала вона. – Пам’ятаєш, як ти захоплювався моєю самостійністю? Казав, що тобі подобаються незалежні жінки?

– Ну так я і зараз це кажу! – Андрій примирливо посміхнувся. – Просто не треба бути такою принциповою. Сім’я – це святе.

– Так, це так. Тільки от твоя сім’я – це твої рідні. А ми з тобою поки що навіть не обговорювали спільне майбутнє. І тут ти раптом вирішуєш заселити в мою квартиру натовп незнайомих людей на цілий тиждень.

– “Натовп незнайомих людей”? – перепитав Андрій. – Нічого собі ти заговорила! А як же твої красиві слова про те, що тобі важливі сімейні цінності?

– Мені важливі. Але ще важливіше – повага до особистого простору один одного. І зараз я бачу, що ти абсолютно не розумієш цього.

У двері подзвонили. Андрій просяяв:

– О, це, напевно, кур’єр! Я замовив розкладачку, вона повинна була сьогодні прийти.

Марина здивовано втупилася на нього:

– Тобто ти вже і розкладачку купив? Навіть не дочекавшись моєї згоди?

– Ну а чого тягнути? – знизав плечима Андрій. – Батьки приїжджають через три дні, треба готуватися.

Він попрямував до дверей, але Марина зупинила його:

– Почекай. Давай прояснимо ситуацію. Я не згодна приймати твоїх родичів. Зовсім. Це не обговорюється.

– Що значить “не згодна”? – Андрій різко розвернувся. – А куди їм діватися? Квитки куплені, відпустки взяті!

– Це не моя проблема. Ти прийняв рішення за мене, не порадившись. Тепер сам шукай вихід.

– Та як ти можеш! – обурився Андрій. – Що я їм скажу?

– Правду. Що ти поквапився із запрошенням. Що не погодив це питання зі мною. Що потрібно було спочатку запитати.

Дзвінок у двері повторився. Андрій дивився на Марину з недовірою:

– І це називається стосунки? Любляча жінка ніколи…

– Стоп, – перебила його Марина. – Давай без маніпуляцій. Люблячий чоловік теж багато чого “ніколи”. Наприклад, ніколи не ставить свою жінку перед фактом у важливих питаннях.

– Маніпуляцій? – Андрій нервово розсміявся. – По-твоєму, бажання провести свято в колі сім’ї – це маніпуляція?

– Ні. Маніпуляція – це коли ти ставиш мене перед фактом, а потім звинувачуєш у нелюбові, якщо я не погоджуюся з твоїм рішенням.

Дзвінок у двері пролунав втретє, наполегливо і довго. Андрій смикнувся до дверей:

– Гаразд, давай потім договоримо. Людина ж – чекає.

– Ні, Андрію, – твердо сказала Марина. – Ми закінчимо зараз. І знаєш що? Не відчиняй двері. Я не прийму цю розкладачку.

– Та що з тобою таке? – він сплеснув руками. – Ніколи не думав, що ти можеш бути такою дріб’язковою!

– Дріб’язковою? – Марина гірко посміхнулася. – Добре, давай розберемо ситуацію. Коли ти заселився до мене два тижні тому, про що ми домовлялися?

– Ну, що я поживу тут, поки не закінчиться ремонт…

– Саме так. Тимчасово. Ми навіть не обговорювали спільне життя. А тепер ти намагаєшся встановити тут свої порядки.

Марина раптом чітко згадала, як тиждень тому Андрій відмовився скидатися на продукти, заявивши, що “чоловік не повинен розмінюватися на такі дрібниці”. А позавчора він запросив друзів, не попередивши її, і вона, повернувшись з роботи, застала у своїй квартирі галасливу компанію.

– І знаєш, що я ще помітила? – продовжила вона. – За два тижні ти жодного разу не помив посуд. Не пропилососив. Не сходив у магазин за продуктами.

– Ой, знову почалося, – скривився Андрій. – Які дрібниці! Я ж казав – ось закінчиться ремонт, налагодимо побут…

– Ні, Андрію. Це не дрібниці. Це показник ставлення. І зараз, з цією історією з родичами, все стало остаточно ясно.

У двері знову подзвонили. Марина рішуче попрямувала в передпокій:

– Я сама відкрию.

На порозі стояв кур’єр з великою коробкою.

– Доброго дня, замовлення на ім’я Андрія…

– Вибачте, – перебила його Марина, – але ми відмовляємося від замовлення. Сталася помилка.

– Як це відмовляємося? – обурився Андрій, який підійшов. – Я вже оплатив!

– Це твої проблеми, – спокійно відповіла Марина. – Вибачте, – звернулася вона до кур’єра, – замовлення скасовується.
Зачинивши двері, вона повернулася до Андрія:

– І знаєш що? Думаю, тобі час збирати речі.

– Що? – він навіть відступив на крок. – Ти мене виганяєш?

– Ні. Я припиняю наші стосунки, які з самого початку будувалися на якомусь дивному фундаменті. Ти вдаєш, що не помічаєш моїх кордонів, я вдаю, що це нормально.

– Але ж все було добре! – в голосі Андрія з’явилися прохальні нотки. – Подумаєш, невелике непорозуміння…

– Ні, Андрію. Це не непорозуміння. Це принципово різні погляди на стосунки. Ти вважаєш нормальним приймати важливі рішення одноосібно, а я так не вважаю.

– Але ж це ж сім’я! Невже ти не розумієш…

– Розумію. Саме тому і кажу: збирай речі. Тому що це не останній раз, коли ти спробуєш продавити своє рішення, прикриваючись високими словами про сім’ю.

Марина пройшла в спальню і дістала з шафи його валізу:

– У тебе дві години. Потім я поїду у справах, ключі залишиш у поштовій скриньці.

– Ти це серйозно? – Андрій нервово посміхнувся. – Через якусь розкладачку?

– Ні. Через те, що за три місяці стосунків я так і не побачила в тобі партнера. Зате побачила людину, яка вважає нормальним використовувати інших людей і їхні ресурси.

– Використовувати? – обурився Андрій. – Це я використовую? Та я думав про наше майбутнє! Хотів, щоб ти познайомилася з моєю родиною ближче!

– Справді? – Марина почала методично складати його речі у валізу. – А мені здається, ти просто шукав зручне місце для зустрічі Нового року. Безкоштовний готель, якщо можна так висловитися.

– Ну знаєш! – Андрій підскочив до неї, намагаючись вихопити свої речі. – Не треба робити з мене негідника!

– Я нікого не роблю негідником. Я просто називаю речі своїми іменами. За два тижні спільного життя ти показав себе у всій красі.

Марина згадала, як Андрій відреагував на її прохання скинутися на комунальні платежі.

“Ну ти даєш! – обурився він тоді. – Я ж чоловік, мені незручно рахувати копійки!”

При цьому на новий телефон для себе гроші у нього знайшлися.

– І взагалі, – продовжила вона, – давай згадаємо, як ти опинився у мене. Твій “ремонт” – це ж насправді здача квартири квартирантам, вірно?
Андрій завмер:

– Звідки ти…

– Випадково побачила оголошення в інтернеті. Твоя квартира здається з першого грудня. Тобто, ти спеціально придумав історію з ремонтом, щоб я пустила тебе пожити.

– Ну і що тут такого? – Андрій спробував посміхнутися. – Я ж казав, що хочу бути ближче до тебе…

– Ні, ти хотів бути ближче до вигоди. Здати свою квартиру і безкоштовно жити в моїй. А тепер ще й запросити сюди всю рідню, щоб вони теж заощадили на готелі.

– Та як ти можеш! – в голосі Андрія з’явилися сльозливі нотки. – Я ж кохав тебе! А ти все міряєш грошима!

– Неправда, – спокійно заперечила Марина. – Я міряю ставленням. І твоє ставлення до мене, до мого простору, до моїх кордонів – воно все показало.

Вона застебнула валізу:

– Знаєш, я справді хотіла серйозних стосунків. Думала, зустріла надійну, самостійну людину. А виявилося…

– Що виявилося? – з викликом запитав Андрій.
Виявилося, що ти просто шукаєш, де б влаштуватися зручніше за чужий рахунок. І прикриваєш це красивими словами про кохання і сімейні цінності.
Марина дістала свій телефон:

– Я викликала тобі таксі. Приїде за п’ятнадцять хвилин. Адресу, куди їхати, сподіваюся, пам’ятаєш?

– Ти це серйозно? – Андрій нарешті усвідомив, що вона не жартує. – Ось так просто виставляєш мене за двері?

– Не просто. Після того, як ти показав своє справжнє обличчя. І давай без драм – ти прекрасно знав, що робиш, коли здавав свою квартиру і придумував історію з ремонтом.

У цей момент телефон Андрія завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від сестри: “Братику, забронювала квитки, як просив! З тебе боржок за шістьох ;)”

Марина встигла помітити текст:

– Ого, так ти навіть квитки їм не оплатив? Просто пообіцяв безкоштовне проживання в чужій квартирі?

Андрій почервонів:

– Ну … я думав, ми потім розрахуємося …

– “Ми”? – перепитала Марина. – Тобто, ти планував, що я буду брати участь в оплаті квитків для твоїх родичів?

– А що такого? – підхопився він. – Ти ж добре заробляєш! І потім, це ж сім’я…

– Знаєш що? – Марина втомлено похитала головою. – Я навіть рада, що все відкрилося саме зараз. До того, як я встигла ще глибше загрузнути в цих нездорових стосунках.

Телефон просигналив про прибуття таксі.

Твоя машина приїхала, – сказала Марина.

– Прошу, бувай.
І відчинила вхідні двері…

You cannot copy content of this page