У школі я з 1-го класу дружила з однокласницею. Наші батьки теж були друзями дитинства, вчилися в одному класі, але тепер один про одного чути не хочуть. Не знаю, що і коли між ними сталося – справа не в цьому.
Загалом, ми були найкращими подругами аж до середини 7-го класу. Я не знаю, може, це початок підліткового періоду, але досі зрозуміти не можу, через що подруга на мене так озлобилася.
Я завжди носила їй купу смаколиків, які мій тато привозив із-за кордону, залюбки ділилася речами, допомагала в деяких предметах, але… подруга буквально оскаженіла.
Спочатку вона пересіла за іншу парту, потім клас почав недобре перешіптуватися, коли я з’являлася. Далі – більше, до 8-го класу вона стала нестерпною, більше за всіх з мене знущалася, налаштувала проти мене весь клас.
Я просто не могла вчитися – це нагадувало якийсь фільм жаху: мене постійно штовхали, вивертали на голову у відро для сміття, рвали підручники, ображали й іноді навіть били.
Найсмішніше, що подруга спокійно приходила до мене додому, нахабно брехала в очі моїй мамі, а мама завжди більше вірила іншим, мене вона ніколи не слухала, а частіше взагалі не помічала моєї присутності, розповідаючи, які ми чудові подруги.
Потім мама розхвалювала цю мою подружку, тикаючи мені, яка я нікчема і маю брати приклад. Тато нічого не знав, бо постійно був у відрядженнях. Я чесно сказала подрузі, що більше не хочу з нею спілкуватися і не можу терпіти цих знущань.
Вона засміялася і прошипіла: “чи то ще буде!” І ось у наш клас прийшли дві новенькі дівчинки. Одна з них одразу підсіла до мене, ми швидко знайшли спільну мову.
Увесь тиждень я почувалася на сьомому небі, але щойно минули вихідні, і я зайшла до класу, та дівчинка одразу ж від мене шарахнулася, а потім, підставивши мені підніжку, боляче вдарила ногою в живіт, коли я впала.
Я її просто не впізнавала – ще в п’ятницю вона говорила, що зі мною так весело, а тепер принижує і чомусь, називає відьмою. Спробувала з колишньою подругою поговорити, але та відштовхнула мене, скрививши ніс, ніби це не я була, а щось вкрай мерзенне.
Пізніше я спробувала потоваришувати з такою самою дівчинкою вигнанцем. Але нічого доброго чекати не довелося: у присутності моєї колишньої подруги зі мною боялися розмовляти, а мою колишню подругу вважали кимось на кшталт янгола-охоронця.
І ось настав той день, коли зі мною навіть мила й боязка дівчинка в моєму класі перестала вітатися, а колишня подруга з урочистим блиском в очах підійшла на перерві й заявила, що я завжди буду одна
Потім вона розвернулася і пішла, а в мене навіть не було сил плакати. Я просто не розуміла, за що? Постаралася все забути, але низка подій не дає спати донині.
Дівчинка з паралелі, з якою я знову ж таки подружилася, не витримала знущань однокласників і наклала на себе руки. Уже до 10-го класу нас розформували, я потрапила в інший клас, але там була та сама історія: мене ненавиділи навіть ті, хто не знав.
Тільки одного хлопчика, з яким я, можна сказати, почала зустрічатися, було вбито в день випускного біля мого вже колишнього будинку. І ось мені вже 26, усі, з ким я намагалася дружити, мене зраджували.
Перший і єдиний хлопець, з яким у мене були стосунки півтора року, перетворився на садиста, почав мене бити й принижувати, а раніше він був таким лагідним і милим, ми розійшлися. Наскільки я знаю, в колишньої подруги є чоловік і дитина, повний достаток і все добре, а я залишилася… одна.
